Твори письменників-шістдесятників

РОЗДІЛ І. ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

• Улітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою.
• …вона, забувши страх божий,отруїла сина мого Григорія (Бобренчиха про Марусю).
• Козак Бобренко, на ім’я Григорій, єдиний син достойної вдови, /…/ чотири годи бувши у походах, ні в чім нагани жодної не мав. Був на Пиляві, і на Жовтих Водах, і скрізь, де полк Полтавський воював (Фесько про Грицька).
• Грицько посватав Галю Вишняківну, повзявши намір брати з нею шлюб. Чурай Маруся, що його любила, любила, справді, вірно і давно,тоді його із ревнощів убила, підсипавши отруту у вино (Фесько про Марусю).
• …але ж Маруся так його чекала, такі літа одна перебула!Нікому ні руки не шлюбувала, ані на кого й оком не вела (Яким Шибилист про Марусю).
• Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні (Яким Шибилист про Грицька).
• Ця дівчина не просто так, Маруся. Це –голос наш. Це – пісня. Це – душа. Коли в похід виходила батава, – її піснями плакала Полтава  (Іскра про Марусю).

РОЗДІЛ ІІ. ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ

• Полтаво! Зáсвіт встануть козаченьки.Ти припадеш їм знову до стремен. Так само зáсвіт встануть з полуночі. А ти за них, Полтаво, помолись.

РОЗДІЛ V. СТРАТА

• Вона ішла туди, як до вершин.Були вже риси мертві і застиглі, і тільки вітер коси ворушив (Маруся).
• Отаман Гук, ступивши на два кроки, ревнув з помосту поверх всіх голів:— Наш гетьман, властію високий, такий наказ читати повелів! (Гук).
• За ті пісні, що їх вона складала,за те страждання, що вона страждала, за батька, що розп’ятий у Варшаві, а не схилив пред ворогом чола,— не вистачало б городу Полтаві, щоб і вона ще страчена була! Тож відпустити дівчину негайно і скасувати вирока того (Хмельницький).

РОЗДІЛ VІ. ПРОЩА

• Повезли мою матір на білих волах,неоплакану матір, неоплакану матір. Спочивай, моя мамо, там легше тобі. Там ніхто не завдасть невигойної муки (Маруся про матір).
• Я й сама вже не знаю, жива я чи ні.Тільки знаю одне – що, склепивши повіки, проплила моя мамо у тому човні та й втонула у землю, втонула навіки (Маруся).
• Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,– оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є – дорога, явори, усе моє, все зветься – Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з богом говори (Маруся).
• – Хотіла жити, а життя не вийшло.Хотіла вмерти,– люди не дали. А він мені: – Моя ти голубичко! Страданіє, як кажуть, возвиша. От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко, що в ньому наскрізь світиться душа (Маруся).
• Історії ж бо пишуть на столі.Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. Ми пишем плугом, шаблею, мечем, піснями і невільницьким плачем (мандрівний дяк).
• На другий день були ми у печерах.Тяглись в рукава довгих галерій. Поклони били. І чекали в чергах, бо тут людей – що свічка, то і рій (Маруся, мандрівний дяк).
• В тюрмі варшавській був я кілька діб, жував у Празі семидальній хліб,в Молдові їв солодкий виноград, ногами зміряв всенький Семиград (мандрівний дяк).

РОЗДІЛ ІХ. ВЕСНА, І СМЕРТЬ, І СВІТЛЕ ВОСКРЕСІННЯ

• Весна прийшла. Скасовано угоду.Вся Україна знову у вогні. Цвіте земля, задивлена в свободу. Аж навіть жити хочеться мені (Маруся).
• Виходить полк. Іван під корогвами.І я край шляху осторонь стою. Моя душа здригнулася словами. Співають пісню, боже мій, мою! І «Зелененький барвіночку», й  «Не плач, не журися, а за свого миленького богу помолися». І про того козаченька, що їхав за Дéсну. «Рости, рости, дівчинонько, на другую весну!» (Маруся).
• Дівчата вчора берегом ішлита й заспівали: «Ой не ходи, Грицю». А я стояла… Що ж мені, кричати?.. Які мені сказати їм слова?.. Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива (Маруся).