Пані Метелиця

Жила колись удовольствия, і була в неї дочка, а ще й падчерка. Пасербиця старанна, вродлива, а дочка и на обличчя негарна, и страх яка ледаща. Дочку свою вдова дуже любила и все їй пробачала, а пасербицю змушувала багато працювати і годувала дуже погано.

Щоранку мала падчерка сідати біля колодязя і прясти пряжу. І стільки їй треба було напрясти, що часто навіть кров виступала у неї на пальцях.

Якось вона сиділа так, пряла и забруднила кров’ю веретено. Дівчина нахилилася до колодки, щоб обмити веретено, а воно раптом вислизнуло в неї из рук и впало у колодязь

Заплакала падчерка и побіла додому до мачухи розказати про свою біду.

– Ти його впустила, ти його и діставай, – сказала мачуха сердито. – Та дивись, без веретена не повертайся.

Пішла дівчина до колодок и от горячего приняла і кинулася у воды. Кинулася у воды и відразу знопритомніла.

А коли отямилася, побачила вона, чтобы лежать на зеленом фоне, с неба сонце світить, а на галявині квіти ростуть.

Пішла дівчина по галявині, дивиться: стоїть на галявині піч, а в печі хліби печуться.

Хліби крикнули їй:

– Ах, вийми нас, дівчина, з печі скоріше:

Ах, вийми скоріше! Ми вже спеклися! А не те ми скоро зовсім згоримо!

Взяла дівчина лопату і вийняла хліби з печі.

Потім вона пішла далі та прийшла до яблуні. А на яблуні було багато стиглих яблук. Яблуня крикнула їй:

– Ах, потруси мене, дівчино, потруси! Яблука давно вже достигли!

Стала дівчина трусити дерево. Яблука дощем на землю посипалися. І аж доти трусила вона яблуню, поки не залишилося на ній жодного яблука.

Стала дівчина трусити дерево. Яблука дощем на землю посипалися. І аж доти трусила вона яблуню, поки не залишилося на ній жодного яблука.

– Чого ти злякалася, любо? Залишайся-но краще в мене. Будеш добре працювати, добре й тобі буде. Ти мені тільки ліжко застілай гарненько та перину і подушки збивай посильніше, щоб пір’я на всі боки летіло. Коли з моєї перини пір’я летить, на землі сніг іде. Знаєш, хто я? Я – сама пані Метелиця.

– Що ж, – сказала дівчина, – я згодна піти до вас на службу.

От і стала вона працювати у старої пані. Дівчина вона була лагідна, працьовита і робила все, що їй наказувала стара.

Перину і подушки вона так сильно збивала, що пір’я, наче пластівці снігу, летіло на всі боки.

Добре жилося дівчині у пані Метелиці. Ніколи та її не сварила, а годувала завжди ситно і смачно.

І все ж таки скоро дівчина засумувала. Спочатку вона й сама зрозуміти не могла, чому сумує, – адже їй тут у тисячу разів краще ніж удома живеться, а потім зрозуміла, що сумує вона саме за рідною домівкою. І хоч як там було погано, а все ж таки вона дуже до неї звикла.

От раз і каже дівчина Пані Метелиці:

– Я дуже сумую за домівкою. Хоч мені у вас добре, а все-таки не можу я тут більше залишатися. Мені дуже хочеться побачити рідних.

Вислухала її Метелиця і каже:

– Мені подобається, що ти своїх рідних не забуваєш. Ти добре у мене попрацювала. За це я тобі сама покажу дорогу додому.

Взяла вона дівчину за руку і привела до великих воріт. Ворота відчинилися, і коли дівчина проходила під ними, посипалося на неї зверху золото. Так і вийшла вона з воріт, уся золотом обсипана..

– Це тобі у нагороду за твоє старання, – сказала Метелиця і дала їй веретено, те саме, яке в колодязь впало.

Потім ворота закрилися, і дівчина знову опинилася вгорі, на землі. Незабаром прийшла вона до мачухиного будинку. Увійшла вона до хати, а півник, що сидів на криниці, у цей час заспівав:

Побачили мачуха із донькою, що принесла падчерка з собою багато золота, і зустріли її лагідно. Навіть лаяти не стали за довгу відсутність.

Розповіла їм дівчина про все, що з нею сталося, і захотілося мачусі, щоб її дочка теж стала багатою, щоб вона теж багато золота до хати принесла.

Посадила вона свою дочку прясти біля колодязя. Сіла лінива дочка біля колодязя, але прясти не стала. Тільки роздряпала собі палець терням до крові, вимазала веретено кров’ю, кинула його в колодязь та сама за ним у воду стрибнула.

І ось опинилася вона на тій же самій зеленій галявині, де росли гарні квіти. Пішла вона по стежці і скоро прийшла до печі, де пеклися хліби.

– Ах, – крикнули їй хліби, – вийми нас з печі! Вийми скоріше! Ми спеклися вже! Ми скоро згоримо!

– Як би не так! – відповіла ледащо. – Стану я через вас бруднитися, – і пішла далі.

Потім прийшла вона до яблуні, яблуня крикнула їй:

– Ах, потруси мене, дівчино, потруси мене! Яблука вже давно достигли!

– Ще чого! – відповідала вона, – Ще як почну тебе трусити, а мені якесь яблуко на голову впаде та гулю наб’є!

Нарешті підійшла ледарка до будинку пані Метелиці. Вона зовсім не злякалася Метелиці. Адже сестра розповіла їй про великі зуби старої і про те, що вона зовсім не страшна.

Найнялася ледарка до Метелиці працювати.

Перший день вона ще якось намагалася побороти свою лінь, слухалася стареньку, збивала їй перину і подушки так, що аж пір’я летіло на всі боки.

А на другий і на третій день почала долати її лінь.

Вранці знехотя вона піднімалася з ліжка, постіль своєї господині стелила погано, а перину і подушки зовсім перестала збивати.

Набридло Метелиці тримати таку служницю, ось вона і каже їй:

– Іди-но-но до себе додому!

Тут ледащо зраділа.

«Ну, – думає, – зараз на мене золото посиплеться».

Підвела її Метелиця до великих воріт. Розчинилися ворота. Але коли виходила з них ледащо, не золото на неї посипалося, а перекинувся котел зі смолою.

– Ось тобі нагорода за твою роботу, – сказала пані Метелиця і зачинила ворота.

Прийшла ледарка додому, півник, сидів на криниці, побачивїї и закричав:

І так ця смола до неї міцно пристала, що залишилася у неї на шкірі на все життя.