Валер’ян Підмогильний “Місто”

Народився Валер’ян Підмогильний 2 лютого 1901 року в селі Писарівка Павлоградського повіту на Катеринославщині в бідній селянській родині. Коли йому було близько 14 років, батьки переселилися до панської економіки в селі Чаплі. Закінчуючи  реальне училище , потім ще вчившись за перервами, через матеріальну колективу, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив. Літературна діяльність перерівалась вчителюванню, практикуючи у видавництві.

Своїм духовним наставником у відчутті слова Підмогильний вважав Михайла Коцюбинського, достойно продовжуючи розбудову української словесності. Блискуче знана Валер’яном французька мова додавала його творам поетики — повнокровності фрази: живої, дихаючої, сповненої натхнення і пристрасті. Він зумів зблизити свою творчість із Західною літературою, сприймаючи враження нових літературних течій, доводячи стилістику до найвищих світових зразків свого часу. У стрімкому вирі нищівних 19—20-х років він закарбував чуттєву картину людського характеру революційної доби. Його творчість сповнена людськості, розгубленості душі в змаганні з машиною смертоносного часу.

Валер’ян Підмогильний сам здійснив таку ж подорож, в пошуку свого я, розкривши нові грані свідомості на сторінках творів. Його роман «Місто» одна із знакових книг століття. Розповідь про долю юнака в тенетах великого полісу, по суті живого хижого організму, що висмоктує совість людини. Дослідники відносять роман до такої мистецької течії як екзистенціалізм, тому твір можна порівнювати з найкращими зразками літератури подібного змісту. Він близький геніальним прозаїкам і в той час своєрідний, яким і має бути справжнє мистецтво. Злочин, що робить місто з людиною, нагадує Достоєвського з його живим і зловісно сірим Петербургом і Мопасана з темою морального виродження в «Любому Друзі». Разом із цим — це суто українська драма людини — сільської натури з її темною підсвідомістю, що роз’їдає серцевину особистості.

У своїй рецензії «Людина і люди», яку написав Юрій Шерех на роман «Місто», дана досить цікава і точна характеристика Підмогильного як автора: «Серед свого покоління Підмогильний вирізнявся особливою нещадністю й тверезістю бачення. Менше за всіх інших він упадав у лірику. Він був одним, може, єдиним справді великим українським прозаїком, — не в тому сенсі, що не писав віршів, а в тому сенсі, що його проза була справді прозою».

Очевидно, що «Місто» є найвідомішою та найкращою прозовою книжкою українських 20-их. «Місто» – це українська література, яка лише почала розгортати плечі. Такого рівня роман став би прикрасою будь-якої літератури! Саме в цій книжці з легкістю і глибиною, притаманною великим письменникам, Підмогильний описує не просто місто (хоча в романі є міське життя, рух, динаміка, пейзажі), він описує Київ і справжніх людей, які живуть у ньому. Перед читачем місто постає як живий організм. Роман читається легко, автор настільки досконало володіє мовою, що її багатство стане справжньою насолодою для найвибагливішого естета.

Історія українських 20-их від Підмогильного важлива нам не через вузькі ідеологічні парадигми, в які постійно намагаються втиснути роман «Місто», вона цікава нам як детальна розповідь про людей, які кохають, святкують, гуляють, про щось між собою сперечаються, врешті-решт ведуть нормальне повноцінне життя.

Валер’ян Підмогильний епіграфом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є, як тварина — вона мно­житься і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — хо­дить просто і як янгол — священною мовою розмовляє», а також слова Ана- толя Франса: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він [автор] зробив тіло голов­ним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роз­двоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті, вона, на думку автора, неможлива».

Автор відштовхується від класичної європейської традиції — показати під­корення міста людиною як об’єктивний шлях людської цивілізації. За рік перебування у Києві Степан здійснив велику еволюцію: став відомим пись­менником, обійняв престижну посаду, познайомився із впливовими людьми. Він досяг матеріального добробуту, який дав можливість збагачуватися ду­ховно — відвідувати кіно, театри, виставки. Проте Степан не досягнув голо­вного — душевної рівноваги. Перебуваючи на високому щаблі соціальної драбини, Радченко дедалі частіше відчуває самотність, часто у спогадах по­вертається в минуле, хоча розуміє, що відірвався від села, рідної стихії і во­роття немає. Степана «постійно мучитиме роздвоєність душі: продовжувати рухатися вперед і не мати сили відродити в собі первісне єство» (Р. Мовчан). І назвати Степана Радченка цілісною особистістю не можна, хоча зовні він уписувався в рамки еталона.

Повністю розкрити характер Степана Радченка допомагають жіночі образи: Надійка, Тамара Василівна, Зоська, Рита. Кожна жінка — це певний період життя Степана Радченка, етап на його шляху до мрії, своєрідний індикатор вияву найхарактерніших рис головного героя.

Фінал роману «Місто» відкритий, і він може стати початком нової історії, адже Степан пише повість про людей.

Роман «Місто» — психологічний твір. Образ Степана Радченка далеко не однозначний, як його часто трактували. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро зі злом, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на злочин, не страждатиме й від людських жертв, і ра­зом — це неординарна особистість із виразною суспільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприй­мати себе та навколишній світ.

https://www.youtube.com/watch?v=w6iT1yNBBqI

https://www.youtube.com/watch?v=t4jfQaH-298

https://www.youtube.com/watch?v=AJhWQ0uPGy0