-Чи знаш ти, скільки місяців у році?
-Дванадцять.
-А як їх звати?
-Січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень.
Тільки закінчиться один місяць, відразу ж починається інший. І жодного разу ще не бувало так, щоб лютого прийшов раніше, ніж піде січень, травень обігнав би квітень.
Місяці йдуть один за ніколи не зустрічаються.

Але люди розповідають, ніби в гірській країні Богемії була дівчинка, яка бачила все дванадцять місяців відразу. Як же це сталося? А ось як.

Була зима. Йшов січень місяць. Смотри намело стилей, которые были сделаны в зависимости от лопатами, а также на горящем дереве стояли по поясам и заметкам, и это не могло быть возможно, если было на них налево. Люди сиділи в будинках и топили грубки. У такой-то пору, під вечір, з мачуха прочинила двері, подивилася, як мете хуртовина, и потім повернулась к теплої грубки і сказала падчерки:
– Сходила б ти в ліс та набрала там пролісків. Завтра сестриця твоя іменинниця.

Подивилася на мачуху дівчинка: жартує вона чи справді посилаєїї в ліс? Страшно тепер в лісі! Та й які середины проліски? Раніше березня місяця вони не з’являться на світ, скільки їх не шукай. Тільки пропадеш в лісі, загрузнеш в заметах.

А сестра каже їй:
– Якщо і пропадеш, так плакатиму за тобою ніхто не стане!
Иди та без квитів не повертайся. Ось тобі кошик.
Заплакала дівчинка, закуталась в рваний хустка и вийшла з дверей.

Этот снігом и очі порошить, хустку с неї рве. Йде вона, ледве ноги із заметів витягує.
Все темніше стає кругом. Небо чорне, ні однією зірочкою на землю не дивиться, а земля трохи світлішою. Це от снігу. Ось і ліс. Тут вже зовсім темно – сво рукїх не розгледиш. Села дівчинка на повалене дерево и сидить. Все одно, дума, де замерзати.

І раптом далеко, між дерев, блиснув вогник – ніби зірка серед гілок заплуталася. Піднялася дівчинка и пішла на цей вогник. Тоне в заметах, через бурелом перелазить. «Тільки б, – думается, – вогник не згас!» А він не гасне, він все яскравіше горить. Уже запах й теплим димкомло, то чутка пішла, як потріскує вогні хмиз.

Дівчинка додала кроці и вийшла на галявину. Та так и завмерла. Світло на галявинці, точно від сонця. Посеред галявини велике багаття горить, мало не до самого неба дістає. А навколо багаття сидять люди – хто ближче до вогню, хто подалі. Сидять і тихо розмовляють.
Дивиться на них дівчинка і думає; хто ж вони такі? На мисливців ніби не схожі, на дроворубів того менше: он вони які ошатні – хто в сріблі, хто в золоті, хто в зеленом оксамиті.

Стала вона вважати, нарахувала дванадцять: троє старих, троє літніх, троє молодих, а останні троє – зовсім ще хлопчики. Тут всі дванадцять подивилися на неї і стали між собою перемовлятися.
Варто дівчинка, слухає, а слів не розуміє – ніби це не люди розмовляють, а дерева шумлять.
Поговорили вони, поговорили і замовкли.

– Це в січні-то пролісків? Он чого вигадала!
– Не я вигадала, – відповідає дівчинка, – прислала мене сюди за пролісками моя мачуха и не веліла мені з порожньою кошиком додому повертатися.
Тут все дванадцять подивилися на неї и стали між собою перемовлятися.
Варто дівчинка, слухає, а слів не розуміє – ніби це не люди розмовляють, а дерево шумлять.
Поговорили вони, поговорили и замовкли.
А високий старий знову обернувся и питає: Что
ж ти робитимеш, якщо не знайдеш пролісків? Адже раніше березня місяця вони и не визирнуть.
У лісі залишуся, – каже дівчинка. – Буду березня місяця чекати. Вже краще в лісі замерзнути, ніж додому без пролісків повернутися.
Сказала це і заплакала.

І раптом один из дванадцяти, наймолодший, веселый, в шубці на одному плечі, встав і підійшов до старого:
– Братик січень, посунься для мене на годину своє місце! Погладив свою довгу бороду старий и каже:
Я б поступився, та не бувати Б ерезню перед Лютим.
Облиште, – пробурчав інший старий, весь кошлатий, з розпатланою бородой.- Поступися, я сперечатися не стану! Ми всі добреії знаємо: то у ополонції зустрінеш с відрами, то в лісі з в’язкою дров … Всім місяців вона своя. Треба їй допомогти.
– Ну, хай буде по-вашемуому, – сказав Январь. Стукнув він крижаним своїм посохом и заговорив:
Не тріщить, морози,
У заповідному лісі,
У сосни, у берези
Чи не їжте кору!
Годі вам вороння
заморожувати,
людське житло
Вихолоджується!
Замовк старий, і тихо стало в лісі. Перестали потрискувати в морозном дереве, сніг почав падати густо, великими, моими пластинами.
– Ну, тепер твоя черга, братику, – сказав Січень и віддав посох меншому братові, кошлатому лютому. Той ударив палицею, хитнув бородою и загудів:
Вітри, бурі, урагани.
Вихори, хуртовини і бурани,
Розіграти до ночі!
В хмарах сурми гучно.
Вейт над землею.
Нехай біжить в полях поземка
Білою змією!
І тільки він це сказав, як зашумів в гілках бурхливий, мокрий вітер. Закружляли снігові пластівці, понеслися по землі білі вихори.

А лютий віддав свій крижана палиця молодшому братові і сказав:
– Тепер твоя черга, братику – Березень.
Взяв молодший брат посох і вдарив об землю. Дивиться дівчинка, а це вже не посох. Це велика гілка, вся вкрита нирками.
Посміхнувся Березень і заспівав дзвінко, на весь свій хлоп’ячий голос:
Розбігайтеся, струмки.
Розтікається, калюжі,
Вилазьте, мурахи.
Після зимової холоднечі!
пробирається ведмідь
Крізь лісової сушняк.
Стали птиці пісні співати,
І розцвів підсніжник!

Дівчинка навіть руками сплеснула. Куди поділися високі кучугури? Де крижані бурульки, що висіли на кожній гілці?
Під ногами у неї – м’яка весняна земля. Кругом капає, тече, дзюрчить. Нирки на гілках надулися, і вже визирають з-під темної шкірки перші зелені листочки.
Дивиться дівчинка – надивитися не може.
– Що ж ти стоїш? – каже їй Лютий-місяць, – Поспішай, нам з тобою всього один годинку брати мої подарували.
Дівчинка прокинулася і побігла в гущавину проліски шукати. А їх сила-силенна! Під кущами і під камінням, на купині і під купинами – куди не подивишся.

Набрала вона повний кошик, повний фартух – і швидше за знову на галявину, де багаття горів, де дванадцять братів сиділи.
А там вже ні багаття, ні братів немає … Світло на галявині, та не раніше. Чи не від вогню світло, а від повного місяця, що зійшов над лісом.
Пошкодувала дівчинка, що подякувати їй нема кого, і побігла додому.

А місяць за нею поплив.
Не чуючи під собою ніг, добігла вона до своїх дверей – і тільки увійшла в будинок, як за віконцями знову загула зимова хуртовина, а місяць сховався в хмари …
– Ну що, – запитали її мачуха і сестра, – вже додому повернулася? А проліски де?
Нічого не відповіла дівчинка, тільки висипала з фартуха на лавку проліски і поставила поруч кошик. Мачуха і сестра так і ахнули:
– Та де ж ти їх взяла?
Розповіла їм дівчинка все як було. Слухають вони обидві і головами хитають – вірять і не вірять. Важко повірити, але ж ось на лавці цілу купу пролісків, свіжих, голубенькі. Так і віє від них березнем місяцем!

– Сестру твою ми знаємо, – говорить Січень-місяць, – а тебе і в очі не бачили. Ти навіщо до нас завітала?
За подарунками. Нехай Лютий-місяць мені суниці в кошик насипле, та побільше. А Июль-місяць – огірків свіжих і грибів білих, а місяць Серпень – яблук та груш солодких. А Сентябрь-місяць – горіхів стиглих. А Октябрь …
Стривай, – каже Січень-месяц.- Не бувати літа перед навесні, а навесні перед зимою. Далеко ще до червня-місяця. Я тепер лісі господар, тридцять один день тут царювати буду.
Бач, який сердитий? – каже Мачехін дочка.- Так я не до тебе і прийшла – від тебе, крім снігу та інею, нічого не дочекаєшся. Мені літніх місяців треба.

Насупився Січень-місяць.
– Шукай літа взимку! – каже.

Махнув він широким рукавом, і піднялася в лісі заметіль від землі до неба – затягла і дерева і галявину, на якій брати-місяці сиділи. Не видно стало за снігом і багаття, а тільки чутно було, як свистить десь вогонь, потріскує, полихает.Іспугалась Мачехін дочка.
– Перестань! – кричить. – Досить! Та де там!
Кружляє її заметіль, очі їй сліпить, дух перехоплює. Звалилася вона в замет, і замело її снігом.

А мачуха чекала-чекала свою дочку, віконце дивилася, за двері вибігала – немаєїї, та й годі. Закуталась вона тепліше и пішла в ліс. Та хіба знайдеш кого-небудь в частіше в таку заметіль і темінь!
Ходила вона, ходила, шукала-шукала, поки й сама не замерзла.
Так і залишилися вони обидві в лісі літа чекати.
А пасербиця довго на світлі жила, велика виросла, заміж вийшла и дітей виростила.
І був у неї, розповідають, навколо будинку сад – та такий чудовий, якого и світ не бачив. Раніше, ніж во всіх, розцвітали в цьому саду квіти, встигали ягоди, наливались яблочко и груши. У спеку було там прохолодно, в заметіль тихо.
– У цій господині всі дванадцять місяців разом гостюють! – говорили люди.
Хто знає – може, так воно и було.