Падіння авторитарних режимів в Західній Європі

Ви вже знаєте, що авторитаризм – це режим за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Крайня форма авторитаризму – тоталітаризм.

1. Падіння авторитарних режимів у Греції.

21 квітня 1967 р. у Греції відбувся державний переворот, у результаті якого в країні було встановлено військову диктатуру лідерами, якої були Георгіос Папандопулос і Стуліанос Паттакос. Режим «чорних полковників», назва за кольором уніформи, тривав в 1967-1974рр. Самі військові назвали переворот «Революцією 21 квітня, покликаною вивести країну із стану хаосу і розрухи». Протягом семи років правління військових в Греції не функціонувала жодна демократична інституція, були заборонені партії, арештовані опозиційні політики, король Константан засланий в Італію, засоби масової інформації контролювала цензура, спроби інакодумства жорстко придушувались.

Якщо перші три роки населення країни сподівалось, що режим «чорних полковників» дійсно посприяє виходу Греції з хаосу, то з часом переконання в тому, що влада рухається правильним шляхом, зникало. Виконання обіцянки передати владу цивільним раз у раз відкладалося. Каталізатором боротьби з антидемократичним режимом стала молодь, котра виявляла дедалі більше невдоволення репресивними діями президента Г. Пападопулоса і його оточення. Перші масові виступи проти режиму зафіксовано 21—22 квітня 1971 р. в Афінах, де відбулись нечисленні демонстрації студентів. Чашу терпіння переповнило розігнання танками в листопаді 1973 р. студентів Політехнічного університету столиці, після чого довіра до режиму різко впала.

Намагаючись реалізувати ідею приєднання Кіпру, значну частину населення якого складали греки, уряд спровокував воєнний конфлікт із Туреччиною. У результаті невдалих військових дій грецька армія була змушена покинути острів. Саме провал військової авантюри на Кіпрі в липні 1974 р. призвів до передачі влади демократичному урядові. У серпні 1974 р., на зміну режиму «чорних полковників», до влади прийшов цивільний уряд на чолі з Константиносом Караманлісом, котрий повернувся із заслання. Колишні керівники Греції були заарештовані і засуджені, зокрема Г. Пападопулос, С. Паттакос, Н. Макарезос та Д. Іоанідіс – до смертної кари (пізніше замінена на довічне ув’язнення).

Георгіос Пападопулос — лідер військової хунти «чорних полковників». З 1967 р. Прем’єр-міністр Греції, обіймав посаду Президента Греції з 1972 по 25 грудня 1973 р.

Народився в родині вчителя. У 1940 закінчив школу курсантів. Пізніше брав участь у Другій світовій війні проти італійських інтервентів та німецьких окупантів. 19 жовтня 1951 р. брав участь одним із суддів у процесі над Нікосос Белоянісом та його соратниками.

21 квітня 1967 року здійснив урядовий переворот, в результаті якого, так звана, військова диктатура «чорних полковників» прийшла до влади. З грудня того ж року міністр національної оборони Греції. Пізніше президент партії Демократів.

У 1973 р. почав проводити непослідовну лібералізацію, скасував монархію в Греції і фактично став першим Президентом Грецької республіки, в результаті чого втратив підтримку серед своїх колишніх соратників. 25 листопада 1973 р., після студентського повстання у Афінському політехнічному університеті був скинутий генералом Дімітріосом Іоаннідісом, який очолив хунту.

Після повалення хунти 1974 року Пападопулоса було притягнуто до суду і засуджено до смертної кари, яка була замінена на довічне ув’язнення Константіносом Караманлісом. Утримувався в афінській в’язниці «Корідалó».

2. Революція “червоних гвоздиків в Португалії.

Антоніу де Олівейра Салазар — португальський державний і політичний діяч, вчений-економіст. Лідер Нової держави, прем’єр-міністр Португалії (1932—1968). Виконувач обов’язків президента Португалії (1951). Народився у Санта-Комба-Дан, Португалія.  Випускник Коїмбрського університету. Співзасновник Національного союзу (1930). Домігся зміни конституції (1933), що надала йому широкі владні повноваження. Встановив право-консервативний авторитарний режим. Шляхом репресивних заходів відновив суспільний порядок і португальську економіку. Проводив курс на придушення комуністично-соціалістичних рухів, допомагав сусідній Іспанії в особі Франко боротися проти лівацького уряду. Зберігав нейтралітет Португалії в Другій Світовій війні, залишаючись вірний португальсько-англійському альянсу. Приєднався до західного антирадянського блоку з початком Холодної війни. Долучив Португалію до НАТО (1949), ООН (1955), ЄАВТ (1960) та ОЕСР (1961).

3.Падіння авторитарних режимів в Іспанії.

Економічні успіхи країни протягом 1960-х рр. не привели до очікуваного національного консенсусу. Спроби ж Іспанії у 1971 р. приєднатися до ЄЕС зазнали невдачі, головно через антидемократичний характер влади. Водночас, аби заручитись більшою підтримкою іспанців і заразом оновити діючий режим, генерал Франсіско Франко (1939-1975) вдався до відновлення у країні монархії. Улітку 1969 р. він визнав своїм наступником Хуана Карлоса Бурбона, онука Альфонса XIII, і за три тижні до своєї смерті – 30 жовтня 1975 р. – передав йому владу.

Із часу смерті генерала розпочинається процес демонтажу франкістського режиму й утвердження в країні демократичних інституцій. Під час референдуму 15 грудня 1976 р. абсолютна більшість іспанців виступили за відхід від старих порядків. У липні 1977 р. відбулися демократичні вибори та було укладено угоду між урядом і політичними партіями («пакт Монклоа»), яка передбачала проведення політичних реформ і стабілізацію економіки. Ухвалена у грудні 1978 р. після мирного перехідного періоду конституція визначила Іспанію як парламентську монархію, правову соціальну і демократичну державу, що будується на засадах політичного плюралізму.

Франсіско Франко  — військовий і політичний діяч Іспанії, керівник країни у 1939—1975.

Також відомий під титулом Каудільйо.

Франко збирався дотриматися родинної традиції й стати військовим моряком, але поразка Іспанії в війні 1898 року призвела до того, що кількість вакансій значно зменшилася, і замість цього Франко вирішив піти в Піхотну Академію.

Після закінчення Піхотної Академії за першої нагоди вирушив служити в Марокко.

У 1913 році нагороджений Хрестом за військову доблесть 1-го ступеня та отримав звання капітана. У 1916 році в битві поблизу Сеути отримав поранення в живіт, куля пройшла наскрізь.

У віці 31 рік Франко, відзначившись талантом тактика у Марокканській війні, отримав звання полковника і став наймолодшим полковником в усій Іспанії. Успішна військова кампанія в Алусемас принесла 33-річному Франко звання генерала. Франко став наймолодшим генералом не лише Іспанії, а і усієї Європи впродовж ХХ сторіччя. Уряд Франції нагородив Франко Орденом Почесного легіону.

Крім того, військові відзнаки та успіхи дозволили Франко отримати особисту приязнь короля Іспанії Альфонсо ХІІІ, який навіть вів до вівтаря наречену Франко у день їхнього весілля.

Він провів в Марокко в цілому одинадцять років. Служив спочатку в тубільних регулярних військах, а відтак в Іспанському іноземному легіоні. У 1912—1916 і 1920—1926 брав участь у битвах проти ріфських кабілів.

У 1926 його призначають головнокомандувачем піхотної бригади в Мадриді, а в 1928 — головою знов створеної Військової академії в Сарагосі.