Віртуальний вимір роману «Воццек» Юрія Іздрика

Іздрик Ю. Р. Воццек & Воццекургія : [роман] / Іздрик. – Львів : Кальварія, 2002. – 204 С.

https://www.rulit.me/books/voccek-voccekurgiya-read-368341-1.html

Вступ

Творчість Іздрика – своєрідне поєднання вербальних і візуальних практик. Яскравим підтвердженням цього є один із перших прозових творів письменника, що приніс йому популярність не лише у вітчизняному, а й зарубіжному письменстві – роман «Воццек» (1996–1997). Цей твір став своєрідною візитівкою Ю.Іздрика та втіленням нового, епатажного за формою та змістом, постмодерністського письма. Автор «Воццека», тонко відчуваючи природу почуттів, використовує їх для створення нової віртуальної дійсності, що, по суті, є сном, маренням, ілюзією, містифікацією, але незмінно «зачіпає» читача. Подібний до нотатника психоемоційних станів та рефлексій, роман вміщує віртуальний мікровсесвіт душі героя, який, руйнуючись, залишає у свідомості читача калейдоскоп вражень, розібрану мозаїку з думок, що її кожен реципієнт має можливість скласти по-своєму.

Ступінь дослідженості. Проблема візіонерства у романі «Воццек» Ю. Іздрика є досить дослідженою. Цей твір став об‘єктом уваги Марка Павлишина (« «Воццек» Ю. Іздрика»), Ніни Козачук («Роман «Воццек» Ю. Іздрика: постмодерний чи інтелектуальний»), котра акцентує на жанрових координатах твору. На апокаліпсисі «пост-вербального письма» Юрія Іздрика наголошує Тамара Гундорова («Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодернізм»), засвідчуючи, що автор «відтворює психоделіку болю та сновидінь героя, який тікає у сни, а сни дають простір свободи та фантазії» [1, с. 186]. Психоаналітичній рецепції роману крізь призму розвідки Ж. Дельоза «Критика і клініка» (1993) присвячено статтю Богдана Сторохи («Віан – Дельоз – Іздрик: творення ландшафтів реалій та свідомості»).

Основна частина

Роман «Воццек» Юрія Іздрика складається з двох розділів, однак він не має лінійно вибудуваного сюжету. Подібний до нотатника психоемоційних станів та рефлексій, він вміщує віртуальний мікровсесвіт душі героя, який, руйнуючись, залишає у свідомості читача калейдоскоп вражень, розібрану мозаїку з думок, що її кожен реципієнт має можливість скласти по-своєму.

На думку В. Костюка, «Воццек» за структурою і формою схожий на спробу щоденника, «але щоденника не подій, а намагань зафіксувати найпотаємніші спалахи свідомості, яка перебуває у процесі безупинної руйнації». Погоджується з цим висновком і Л. Стефанівська: «Цей своєрідний щоденник є переказом досвіду свідомості, котра аналізує існування часу і матерії життя, котрій противопоставлено реальність оніричну – нереальне дно буття – єдиний прийнятний спосіб існування. Тому одночасно з історією Воццека тут звучать фрагменти снів, котрі творять тут дивовижні ланцюги асоціацій, часами не з’ясовані до кінця».

Простір роману є досить нестійким за структурою, яка створена зі сновидінь, марень, лабіринтів свідомості головного героя. Констатуючи жанрову невизначеність «Воццека» (повість, роман, цикл новел,або ж, за визначенням самого автора, палімпсест), В. Костюк пропонує називати його фрагментом, адже твір насичений «фіктивними переміщеннями», візіями, постійними змінами часопростору, перевтіленнями героя, котрий  розпадається на кілька осіб. Іздрик тут створює буття поза часом і простором. Він вдало використовує прийом «нагромадження фікцій», нескінчений потік персонажів-привидів (розділ «Прихід героїв»), ряд алюзій на українських літераторів («Синдром Любанського») та ін..

«Воццек» – це історія хворобливого кохання, де через сни-галюцинації, візії, марення репрезентовано тілесні аспекти буття людини. Головний герой знищує кордони реальності, подорожує вглиб власного «я», аби віднайти відповідь на питання про те, що ж лежить в основі речей, що змушує його тіло рухатись, дихати, відчувати, що дає сили кохати, вірити, бути.

Постмодерністська гра Ю. Іздрика пов’язана зі створенням іронічної ілюзії тривимірного тексту, в основі якого – розщеплена свідомість суб’єкта на Я-Ти-Той (Він), оскільки він замкнений у просторі між реальністю та сном. Психічний розлад і схильність до саморефлексії сприяють тому, що в свідомості Воццека безупинно зринають спогади й уривки вражень, що їх колись начебто переживав, і котрі, у свою чергу, миттєво розчиняються у вирі асоціацій та інтерпретацій героя: «Звичку ототожнювати себе (“я”, “ти”, “він”) з власною біологічною оболонкою довелося відкинути як застарілу після неодноразових (через хворобу) феєричних, але від того не менш пекучих переживань, коли ти, очевидно, перебуваючи на краю життя, відчував себе не тілом, не собою звичним, а певною пульсуючою субстанцією, котра могла перебувати і в тобі, і за тобою, займати об’єм макового зерняти, або виростати до розмірів кімнати».

Іздрик творить світ-симулякр, модель, що ілюструє головну особливість віртуальної апокаліптичної дійсності: внутрішнє «Я» та суспільство існують окремо, відсторонено, а часто навіть протидіють одне одному. Симулякр є елементом віртуального виміру і його присутність в реальному світі таїть у собі певну небезпеку, адже розрив між дійсністю та її вигаданою копією може бути занадто великим або навіть нездоланним. Саме у «Воццеку» представлена   художня візуалізація нищівного впливу симуляції на формування психопатологічного простору свідомості героя, адже безкінечні подорожі наратора примарними лабіринтами з безлічі симуляцій та повторень перетворюють сутність героя на порожню копію, гру, відбиток власного «я».

Інтровертність, зовнішній спокій Воццека, практично статичний та аскетичний спосіб його існування контрастує з хворобливою енергією думок, різкими змінами настрою ― від замріяної меланхолії до агресії, жорсткої іронії та байдужості. Загальний настрій депресії та концентрація на власних внутрішніх станах все ж знаходить відображення й у стосунках (хоч і опосередкованих) з реальним світом. Життя в його звичайних проявах не цікавить героя, навпаки, у його характері відчувається протест проти суспільства обивателів, що прагнуть достатку, хвилинної слави, банальних задоволень. Відчуття себе частиною цього суспільства гнітить героя і ще більше віддаляє його від людей. Фактично втративши сенс існування й зв’язок із реальністю, Воццек тікає від болю у безмежжя химерних сновидінь, мережива асоціацій, марно намагаючись віднайти спасіння.

Існує думка про те, що сни мають нерозривний зв’язок з дійсністю, однак відкривають шпарину для осягнення незвіданих вимірів людської свідомості. Психоаналітик та філософ З. Фройд у праці «Тлумачення сновидінь» говорить про те, що уві сні активізуються незначущі, на перший погляд, моменти нашої свідомості, котрі в сновидіннях набувають зовсім інших, вагоміших та чітко окреслених форм. До того ж, за Фройдом, сни є лише прагненням задоволення наших внутрішніх бажань, котрі і являють собою підґрунтя будь-якого сновидіння.

Таке бажання для Воццека з часом стає хворобливим і переростає у романі в мотив божевілля, який оприявнюється через його «розтроєну» свідомість (Я-ти-Той (Він), простір снів-галюцинацій, візійних станів, фрагментарного шизофренічного письма.

На думку Л. Стефанівської, основними засадами світовідчуття героя в романі стають такі: «існування земне є недосконалим і не сповненим, бракує в ньому присутності справжньої реальності, а людина самотньо протистоїть цілком не залежним від нього ворожим силам, без шансу на порятунок, тому жодні спроби протиборства не мають сенсу». Отож самотність є найбільш прийнятним станом для Воццека. Потерпаючи від тілесного болю, блукаючи лабіринтами сновидінь, він завжди залишається  наодинці з собою, заглиблений у перипетії свого симульованого всесвіту.

Постмодерний образ одинака-самітника і водночас інтелектуала, філософа, бунтаря, що тонко відчуває всі порухи людської екзистенції, у «Воццеку» набирає рис егоцентризму, тотальної апеляції виключно до власних світоглядний переконань та потреб. Головний герой усіляко підкреслює, що обридлий йому ворожий світ урятувати неможливо, адже більшість його мешканців ведуть «загальноприйнятний» спосіб життя, навіть не усвідомлюють те, наскільки жалюгідні цінності сповідують. Відтак, Воццек не намагається врятувати світ або хоча б змінити його на краще. Він свідомо замикає себе в «комфортній» мушлі, власному мікровимірі, що існує за його правилами і підпорядковується волі «творця», а отже, сповнений інтерпретаціями, візіями, постійно змінний та рухливий, «адже так сумно бачити лише незрозумілу і незмінну, а від цього ще більш незрозумілу, довколишню дійсність».

Саме територія снів стає основою Іздрикового наративу, тільки тут Воццек здатен вільно мислити, діяти відповідно до власних ірраціональних потреб і бажань, позбавлений тиску відповідальності перед соціумом, далекий від  загальноприйнятих правил і норм. Герой бачить сни, і лише вони засвідчують його присутність, факт існування в реальному вимірі. До того ж, світ снів для Воццека – послідовний і зрозумілий, саме там він відчуває себе творцем, деміургом, на рівних змагається з «архітектором сновидінь», іронізує, мислить, відчуває: «Нічого дивного немає, адже всі персонажі твоїх снів – це завжди тільки ти сам». Автор-сновидець нагадує режисера театру власної душі, де за кожним, здавалося б, відстороненим образом проглядає його персона, власна потенційна ймовірність:  «Ти міг розмовляти з жінкою за столиком відкритого кафе, а сам бути і тим столиком, і тією жінкою, і вимощеним бруківкою майданом, котрий виднівся з тераси, і господарем кафе, що поливає бруківку перед входом, збиваючи відстояну вранішню пилюку, і самою пилюкою або водою, а більше нічим, бо більше нічого й не було у тому сні, світ складався лише з перелічених речей, і з перелічених речей складався і ти».

Хвороблива свідомість оповідача створює власне буття, свою систему символів та смислів. Як зауважує Тамара Гундорова, «авторові важливо не лише замкнути свого протагоніста у власних думках, але показати сам процес матеріялізації сприйняття, вихід свідомости поза межі тіла й тілесності». Наприклад, глава «Синдром Любанського» зображує сон уві сні, своєрідний ланцюжок із марень, кожне з яких втілює дещо видозмінену реальність. Герой усвідомлює це, ретельно оцінює кожну наступну яву, шукає похибки, бореться з «архітектором сну», щоб, перемігши, знайти вихід у справжній світ. Однак зробити це не так легко, адже зв’язок із дійсністю не настільки міцний, і збуджена викривлена підсвідомість вже керує Воццеком: «Далі Той цілковито втратив рахунок своїм фіктивним пробудженням. Видіння поміщалися одне в одному, як матрьошки, як магічні китайські кульки, і не було цьому ні кінця, ні краю. З кожним разом імітація дійсності була все досконалішою, довершенішою, тож не залишилося жодної надії на кінець диявольської каруселі».

Висновки

Отже, у романі «Воццек» Юрій Іздрик конструює віртуальний апокаліптичний вимір, що наближається до свого фіналу. Головний герой його є лише об’єктом, породженням нереального гіперпростору, постаттю з пограниччя реальності і сну, яка стає добровільним заручником штучного мікровсесвіту, самотньою і знесиленою, приреченою на безкінечні блукання лабіринтами марень та візій. На відміну від потворної одноманітної реальності, що стає для героя холодною пусткою, простір марень дарує йому багатогранність перевтілень і станів, котрі, однак, остаточно розчленовують його «я». Воццек навмисне віддаляється від хаосу реального виміру, замінюючи його замкненим віртуальним простором, що дарує йому довгоочікуване звільнення.

Список використаної літератури:

1. Гундорова Т. І. Післячорнобильска бібілітека: Український літературний постмодернізм : [монографія] / Т. Гундорова. – [вид. 2-ге, випр. і допов.]. – К. : Критика, 2013. – 344 С.
2. Іздрик Ю. Р. Воццек & Воццекургія : [роман] / Іздрик. – Львів : Кальварія, 2002. – 204 С.
3. Кірячок М. В. Візії апокаліпсису в українському постмодерністському романі : дисертація … канд. філол. наук : 10.01.01 / М. В. Кірячок ; наук. керівник П. В. Білоус ; Київський університет імені Бориса Грінченка. – Київ, 2016. – 195 С.
4. Косарєва Г. С. «Воццек» Ю. Іздрика як літературний і віртуальний текст крізь призму постмодерністської тілесності / Г. С. Косарєва // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу “Києво-Могилянська академія”]. Серія : Філологія. Літературознавство. –2015.–Т. 259, Вип. 247–С. 120-125
5. Костюк В. Фрагмент і пастиш (Іздрик. Воццек. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997) / В. Костюк // Критика. – 1998. – №2. – С. 30 – 31
6. Стефанівська Л. Післямова / Лідія Стефанівська // Іздрик. Воццек & Воццекургія : [роман]. ― Львів : Кальварія, 2002. – С. 178–199
7. Фрейд З. Толкование сновидений / Пер. с нем / Зигмунд Фрейд. – СПб. : Азбука-классика, 2004. – 512 С.

Цікавий факт: 

У Києві відбулася прем’єра опери за романом Юрія Іздрика “Воццек”