книга by Тетяна Бутурлим - Illustrated by «Так катастрофічно закінчилося протистояння  фанатизму й гуманізму» (О. Ковальчук). - Ourboox.com
This free e-book was created with
Ourboox.com

Create your own amazing e-book!
It's simple and free.

Start now

книга

by

Artwork: «Так катастрофічно закінчилося протистояння фанатизму й гуманізму» (О. Ковальчук).

  • Joined May 2020
  • Published Books 7

ПРОЛОГ. «Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе… Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди..». → Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки».

2

І. «День і ніч я пропадаю в «чека» → «Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету» → «бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою», «я — чекіст, але і людина» → «Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах). Чорний трибунал у повному складі». → «На порядку денному діло крамаря ікс!» → «І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері… «Розстрілять???» І мати тихо, зажурено дивиться на мене. → «Я думаю «так треба». Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати». → «…До розстрілу присуджено, — шість!» → «…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті!!!» → «Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати». → «Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе». → «Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі».

3

ІІ. «Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни».→ «…Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже: — Слухай, друже! Одпусти мене!» → «Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крови? Тоді я кричу: — Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю». → «Діло № 282. …Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне». → «Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!..» → Женщина сказала глухо й мертво: — Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: — Розстрілять! → «У кабінет увалився цілий натовп черниць». → «Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: «Роз-стрі-лять!» …але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії. Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: — Ти? І чую з натовпу женщин зажурне: — Сину! мій м’ятежний сину! → «То доктор Тагабат: — «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? «Мамо»?!! Я вмить опам’ятався й схопився рукою за мавзер… «Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими». → «Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? …Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: «Усіх у підвал. Я зараз буду тут». → «Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах».

4

ІІІ. …В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: «Слухай! Дозволь її випустити!» Я: «Кого?» «Твою матір!». Я: (мовчу). Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати. Андрюша суворо дивиться на мене». →  «Утрубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз’їзди показались біля станції: інсургенти відступають». → «…Я остаточно збився з ніг! …Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос». → «Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата». «Вартовий увійшов і доложив: «Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору». → «Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив. Зате я відчував: там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою». → «…до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!». → Я пориваюся крикнути: «Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе». → «Я положив її на землю й дико озирнувся. – Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць. Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило». → «Я здригнув і побіг до трупа матері. Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам’ятаю, текла темним струменем кров». → «І раптом чую: — Ну, комунаре, підводься! Пора до батальйону! Я зиркнув і побачив: переді мною знову стояв дегенерат. Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора!» → «…Я зупинився серед мертвого степу: там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни».

5
This free e-book was created with
Ourboox.com

Create your own amazing e-book!
It's simple and free.

Start now

Ad Remove Ads [X]
Skip to content