Частина ІІ. Дівчинка із червоною кулькою.

     На наступний день дощ повністю вщух і майже всі повиходили на вулицю. З дерев капали блискучі каплі дощу, на тротуарі вже майже висохли калюжі, а трава біля дитячого майданчика виблискувала ранковою росою. З під’їзду вийшли Містер Пейтон і Містер Раянс, і почали всім розказувати про те, що вони побачили вчора, але на жаль їм ніхто не вірив. Але все ж таки знайшлась людина яка прислухалась до їхньої розповіді, це був Річард Стакер. Він заявив себе, як професіональний психотерапевт, він розповів, що вже сім років займається подібним, але таких випадків він ще не зустрічав. Містер Стакер щось записав у себе в записник і сказав:

-Я приїду завтра о десятій годині, але мені потрібний напарник.

Натовп стояв тихо і ніхто не хотів нічого говорити, на якусь мить із натовпу почувся чийсь тоненький голос:

-Можна запитання ?-невпевнено і злякано спитав хось.

Натовп на мить застиг, до Річарда підійшла маленька дівчинка із червоною кулькою в руках і сказала:

– Я живу разом із бабусею і в неї амнезія, вона не завжди пам’ятає хто я. Ви можете допмогти моїй бабусі?- спитала вона.

-Як тебе звати?-запитав Річард.

-Я не пам’ятаю свого імені.-відповіла дівчинка.

-Чому, ти пам’таєш своїх батьків?-із здивуванням, але стримано запитав Річард.

-В мене немає батьків.-розводячи плечима відповіла вона.

-Дивно, а де живе твоя бабуся?-запитав Річард.

-Вона живе на Бек Стріт, будинку я не пам’ятаю.-із відчаєм сказала вона.

-Якщо ти не пам’ятаєш адреси свого будинку, то де ти переночуєш?-запитав Стакер.

-Я не знаю.-нагнувши, голову сказала вона.

-Може хтось забере її на одну ніч до себе додому? -запитав  доктор.

-Я можу забрати її.-вигукнув Містер Раянс.

   Наступного ранку біля того самого під’їзду зібралось купа народу всі вони чекали Містера Стакера. Через декілька хвилин під’їхав великий чорний джип, а з нього вийшов Містер Стакер він тримав якийсь кейс в руках і також він попросив адресу Міссіс Джонсон.

-Ви що хочете піти до неї до дому?- запитав хтось із натовпу.

-Звісно.-відповів Річард.

-А якщо вона вам не відкриє двері?-запитав Містер Пейтон.

-А хто сказав що я буду дзвонити їй у двері.-з усмішкою відповів Річард.

-Якщо ви не будете заходити до неї через двері, то кудою ви зайдете?-запитав Містер Раянс.

-Можна спробувати черенз вікно.-почесуючи голову сказав  Річард.
-А де та дівчинка без імені?-запитав доктор.

Із натовпу вийшла та дівчинка із червоною кулькою.

-Я згадала!-радісно відповіла вона.

-Я згадала де живе моя бабуся!-повторила вона.

-Ну і де ж вона живе?-спитав Річард.

-Вона живе на Бек Стріт в будинку навпроти церкви квартира сім.

Натовп заціпенів на місці і люди почали перешіптувватись.

-Це ж квартира Міссіс Джонсон.-впевнено крикнув молодий хлопчина.

-Твою бабусю часом не звати Меррі Джонсон?-шепотом запитав Стакер.

-Так.-відповіла дівчинка.

    Річард ще кілька хвилин стояв і дивився на дівчинку, люди почали хвилювитись.

-Мені негайно треба йти до неї додому.-взявши дівчинку за руку впевнено сказав доктор.

Він разом з дівчинкою пішов до квартири Міссіс Джі. Постукавши у двері йому відкрила мила білява дівчинка це була Джонсі. На її очах було здивування і вона запитала:

-А хто ви?-сором’язливо і з острахом запитала вона.

-Я доктор Річард Стакер професіональний психотерапевт.-поважливо відповів Стакер.

-Добре.-відкриваючи двері відповіла дівчина.

Зайшовши до квартири їх зустріла приємна жінка.

-Ви  виходить Міссіс Джонсон якщо я не помиляюсь.-обережно запитав доктор Річард.

-Так, а хто це за маленька дівчинка з вами?-усміхаючись запитала жінка.

-Це ж ваша онука.-здивовано, але з розумінням сказав Річард.

-А так я зовсім забула, вона схоже вже щось наробила.-опустивши голову запитала вона.

-Ні  я прийшов до вас із декількома питаннями.-серйозно відповів він.

-Заждіть, може ви хочете чаю чи кави.-ввічливо запитала Міссіс Джонсон.

-Не відмовлюсь від кави.-відповів той.

-Дарсі чого стала зроби чоловіку кави.-крикнула Міссіс Джонсон.

-Зараз, зараз.-пробурмотала Дарсі.

Поки Дарсі готувала каву, Річард ходив по квартирі і роздивлявся якісь примітки які могли б йому щось розказати. І от він помітив напіврозвалену піч, а біля неї стояла велика сумка з цеглою.

-А це я так розумію та цегла яку ви збирали біля того напів-розваленого будинку.-з впевненістю запитав він.

Але господиня стояла біля вікна і мовчала. Річард підійшов до неї і побачив що почався дощ.

-Вам подобається дощ?-запитав він.

-Одного дощового дня блискавка вбила мого чоловіка і тепер коли йде дощ я завжди згадую його.-зі сльозами на очах відповіла вона.

-Співчуваю.-сказав той і сів на диван біля розваленої печі.

-А як звали вашого чоловіка?-запитав Річард.

-Вільям.-сумно відповіла вона.

-І доречі це та цегла.-майже нечутно сказала вона.

ПРОДОВЖЕННЯ ПІСЛЯ  КАНІКУЛ!!!!!!!