Звідки взялася поліція у Музичному лісі?

Навесні у Музичному лісі розливаються пахощі від цвіту та пісні майже цілодобово — тут же не тільки  пташки співають, а й геть усі звірята мають гарні голоси і полюбляють ними похизуватися.

Але як тільки сніг зійшов, звірі почали помічати, що довкола лісу назбиралося повно сміття. То ведмідь прийшов сердитий, бо подер собі пальця бляшанкою, то зайчик заплутався у пластиковому пакеті поки відмотував його та й ніжку собі натер. А лисичка, яка кожного дня у своєму домі наводить лад та прибирає, то таки нігде спокійно пройти не може — знайшла сміття за пеньком, під кущиком, далі на стежині, а найбільше на узліссі — що й терпцю їй не вистачило все позбирати.

Вирішили звірі раду лісову збирати — скликали всіх, стали півколом і давай по черзі говорити. Обурювалися, лапками розмахували, а тоді й задумалися, як же ліс прибрати?

Лисичка, як найбільш охайна і в чистоту залюблена, запропонувала довкола усе визбирати і знову радісно бігати по рідних стежках. Ведмідь так знехотя погодився, бо був великий та неповороткий, а зайці як дуже лякливі, самі за це діло не взялися б, а з усіма, то і їм підійшло.

Наступного ранку вийшли вони з своїх домівок і стали очищати ліс. До вечора прибрали увесь — назносили величезну гору сміття. Тепер звірі знову задумалися: що з ним робити? Такою та купа мотлоху була страшною та чужою серед зелених дерев і навіть на голій землі, що хотілося якнайшвидше відвернутися від неї. Але ж як таке страховисько залишити посеред лісу?

І тоді лисичка вирішила йти за порадою до діда Івана, що жив у гарній хатині високо в горах. Бо знали наші звірі, що дід усім допомагав і підказував, як чинити у важкій ситуації. Зібралася вона і побігла. Через два дні дісталася до обійстя дідового, але пес відразу почав гавкотіти і лисці довелося чекати.

Невдовзі дід Іван неспішно вийшов на дорогу і лисичка підбігла до нього.

— О, привіт, лисичко, давно я тебе не бачив у наших краях — почав розмову дід Іван.

— Рятуйте, діду Іване, у нас лихо, бо сміття багато у лісі, а що з ним робити ми ніяк не придумаємо…

— Хм… Ясно, ну що ж ви розвели його у своєму домі? — запитав дід.

— Та де ж то ми? Та це якісь зайди накидали всього різного кругом лісу і так по стежках — ніде кроку ступити! — обурилася лиска, — Ми все почистили, позбирали, то тепер чисто, але ж ціла гора сміття посеред лісу стоїть…

— Угу, я хіба візьму воза та свого коника і вивезу те сміття у спеціальне звалище, але ви ж глядіть, щоб знову вам не засмітили лісу! — попередив завбачливо дід Іван.

— Ох, таки правда, — забідкалася лисичка, — треба дивитися за порядком.

— Ну чекай мене, лисичко, за годинку поїдемо, ще маю звірят своїх нагодувати, — усміхнувся дід і пішов у двір.

В скорому часі він виїхав у своєму гарному возі, пригостив лисичку сніданком і поїхали вони до Музичного лісу. Звірі допомогли зібрати сміття на віз один раз і дід повіз, потім другий раз так само, і лишень за третім разом галявину очистили повністю.

Знову наказав дід берегти ліс від нечемних відвідувачів і поїхав. А звірята почистилися, помилися, бо були таки добряче вимазані після такої роботи і почали жити своїм звичним життям…

Не минуло і кількох днів, як почали надходити звістки з різних куточків лісу про появу сміття. Знову зібралися звірі на лісову раду. Цього разу прийшли і їжаки, які до цього часу відсипалися, і стара черепаха, що річкою на літо припливла до лісу. Словом, всі перейнялися чистотою свого зеленого дому.

Говорили-говорили, а все ніяк не знаходили виходу. Аж тут почувся голос з дупла старого дуба.

— Ох, скільки тут гамору, няік не висплюся, охо-ох-ох, — роздався голос сови.

— О, а ти тут ночуєш, дорогенька сово? — вигукнула лисичка. — Саме твоєї мудрої поради нам і бракувало.

— Ох, то чого ж ви зараз зібралися? Приходьте, як стемніє, — позіхнула сова.

— А може, зараз поговоримо? — збентежено спитав зайчик. Він боявся вийти з своєї нірки в темну пору доби.

— Ух, теж мені, будять посеред сну, ще й на розмову напрошуються, — гукнула сова, але повела далі, — Ну що ж там у вас, кажіть вже…

— Ти ж чула, що ми ліс почистили, а тепер знову сміття валяється. Немає ради з тими гостями нечемними, що після себе залишають таке, — знову взяла слово лисичка.

— Ага, ясно, — поволі вимовила сова. — Ну що ж, треба їх відівчити від того, щоб у нас смітили…

— Як же це зробити? — запитали майже одночасно звірі.

— Поліцію треба нам, щоб порушників відразу знаходили і показували їм, як то погано загаджувати довкілля, — суворо мовила сова. — Ось цим і займіться, а то кричите мені під вухом.

— Дякую! Молодчинка! А добре, придумала, — звірі вигукували різними голосами.

— Та тихо вже! Дайте поспати, — сказала сова.

Лисичка організувала перехід звірів на іншу галявину. Тепер всі пропонували ідеї. Вирішили, що кожного дня звірі будуть виряджати зелених поліціянтів у ліс, щоб вони слідкували за порушниками чистоти.

— Але ще потрібно їм пояснити, щоб не залишали тут сміття, — наказувала лисичка.

Вона з листя нев’янучого дерева сплела віночки для поліціянтів. Це було дуже гарно, а ще — корисно, бо таке листя освіжало при втомі. То ж усі були задоволені.

Першими поліціянтами випало бути вовкові, їжакам та черепасі. Кожен прогулювався на визначеній частині лісу і спостерігав за усім. Ввечері вони прийшли на нараду і почали розповідати.

— Я, — каже вовк, — сьогодні трьох добряче налякав, казали, що більше до лісу не прийдуть.

— Та як же, вовче, — злякалася лисичка, — це також не годиться, не можна відлякувати людей, треба тільки, щоб вони навчилися не смітити.

— Ну а як з ними? — забідкався вовк. — Я один раз їм непомітно їхнє сміття в сумки закинув, вони знову викинули, я повторно, а вони посміялися, подивувалися і знов за своє. Ну я тоді вийшов і так загарчав, що вони давай тікати. Я тоді одного вхопив за штани і тримаю. То він горлав спочатку, а потім плакати став. Але поки не позбирав усього сміття і не забрав з собою, я його не відпустив…

— Молодець, — похвалив ведмідь.

— А ми зустріли дітей, які в лісі гуляли, — заторохтіли їжачки. — Вони також накидали різних папірців, але ми їх позбирали на колючки і коли принесли і показали їм, то дітки забрали і більше не розкидали.

— Ох, — застогнала черепаха, — а я так і не змогла вберегти чистоту. Скільки було різних людей, і одні так гарно все прибрали на галявині, а інші — гілки поламали, вогонь палили, навіть не загасили і ще й розкидали якісь коробки… Не стало мені сили їх провчити, бо я повільно рухаюся, але я їх добре запам’ятала.

— Щось треба з цим робити, — сказала лисичка, — самій черепасі не можна ходити на поліціянтську службу.

— А наше сімейство може допомогти, — зацвірінькав тато-горобець. — Ми будемо зверху налітати на порушників.

— Гарна ідея, — підтримала лисичка.

Наступного дня на патруль вийшли ведмеді та зайці. І то таки був успішний день для лісу, бо звірі-поліціянти уберегли свій дім у чистоті.

Тепер звірі збиралися кожного вечора, зустрічали з служби поліціянтів у віночках, слухали розповіді, як минув у кого день і визначали, хто стерегтиме ліс завтра. Непомітно якось звірі ще більше здружилися і разом сміялися з веселих пригод, а якщо комусь було важко, знаходили помічників.

Лісове життя тепер потекло у такому руслі. А лісова поліція навіть придумала свою пісеньку:

Рідний ліс! Гарний ліс!

Ходимо раденькі!

За порядком наглядаєм,

Тут усе чистенько!