Соняшникова посмішка мого дитинства

Як відомо, почуття є певним життєвим кодом людини. Але наскільки оманливими інколи бувають запахи та кольори, звуки й такі знайомі відчуття миттєвостей буття. Як легко помилитися й загубитися у контурах, кольорах, тінях, прийняти за реальність тонке марево жаркого коливкого повітря або стверджувати, що чуєш шелест трави чи шепіт листя.

Здається, увесь світ задумано з метою заплутати, заморочити у круговерті напівтонів та нечітких марень, переконати у нереальності оточуючого. Лише один запах є істиною та реальністю, яку неможливо скасувати…

Це запах нагрітої сонцем землі твого дитинства,  що соняшниковим усміхом зустрічала з тобою світанки, тамувала жагу літніми зливами та стелилася сивим пилом доріг, що завжди пахли вороттям додому…

Ось і тепер, прислухаючись до власного серця, що сполоханим птахом б’ється у грудях, ступаю на загублену у житах стежину, яка веде до приземкуватої дідівської хати. Крок за кроком наближають мене до рідних білених стін мазанки під битим дощами солом’яним капелюхом.

Здається, досі тут чути бабусину пісню, що огортає серпанковою ніжністю та невимовною тугою за нездійсненним, зігріває любов’ю, про яку не  скажеш у слові: воно лише заважає повноті твоїх відчуттів. Цю любов можна пити, як джерельну воду, пригортати до серця, нарешті зігрітися в її  сонячному промінні і знову відчути себе найдорожчим та захищеним, заколисаним казкою мрій, дивовижних вражень та сподівань.

А ось старе дерев’яне дідове крісло запрошує тебе  до розмови. Лунка тиша давно спорожнілої будівлі ніби рветься від кашлю заядлого курця, повниться повільною мелодією дідових оповідок про минувшину

Його незабутні бувальщини лише відтепер набувають справжньої цінності та глибини. А тоді, в дитинстві, вони теж були схожі на казку: такі ж дивні й прекрасні, як люди, що їх склали, як мій дідусь, що зберіг їх та невтомно переповідав онукам.

Усе це – калинова колиска мого життя. У ній так спокійно та затишно, тепло та сонячно. Попри усі негаразди та сльози, якими омито гіркоту марних (як тоді здавалося) прикрощів та образ, попри перший пекучий біль невимовної втрати, яким теж, на жаль, обпалено дитинство. Тоді маленькому серцю непереливки  виявилося змиритися з тим, що у «завжди» (саме це слово найкраще відповідало сприйняттю рідних тобі людей) теж буває кінець, вірніше, воно теж може несподівано обірватися, залишивши тебе з незбагненністю вічності, з якою зливаються душі прийдешніх у цей буремний та прекрасний Всесвіт.

А ще у мого дитинства посмішка маминих очей, кольору весняного неба та першого проліску, що сміливо стверджує пріоритет життя,  пробиваючись крізь сніговий саван. Моя мама теж така ж наполеглива та рішуча.  Мамині очі мого дитинства завжди були сповнені вогню та жаги до життя, цікавості до всього нового. Вана, така ж запальна та гаряча, як дід, її батько, ніколи не сумнівалася в успіхові нових починань, вірила, що все до снаги, якщо дуже чогось хочеш та прикладаєш до цього зусиль. Сама не здогадуючись про це, вона навчила мене зустрічати посмішкою кожен новий день, радіти кожній людині, що увійшла в твоє життя. А ще – жити за соняшниковим годинником, зберігаючи близьких людей та рідних, як насіння цієї дивовижної рослини, сукупно та дружньо, остерігаючись втрат.

А найголовніше – тягнутися до сонця людських сердець та бути сонцем самому: більше віддавати життю, не сподіваючись на винагороду, а радіючи тому, що когось ти можеш ( і мусиш!) зробити  щасливим. Адже для цього потрібні небайдужість і співчуття, прагнення допомогти людині отримати те, чого вона найбільше потребує. Усі твої думки, вчинки, мрії у соняшниковому суцвітті твоєї долі  мають випромінювати світло та тепло, відбуватися лише за соняшниковим годинником та дарувати  щасливу посмішку кожному, з ким зведе доля.

Малою я вірила, що золотоголовий сонях – це чарівна квітка сповнених бажань. Тамуючи подих, відривала пелюстки, пошепки довіряючи їм свої мрії. Навіть на перше кохання гадала на соняшникові, непохитно вірячи, що саме він «дасть мудру пораду», визначить долю.

А що було визначати, якщо вже тоді перлини соняшникового насіння, склалися у складний орнамент мого характеру, непростої вдачі, за яку я безмежно вдячна свої землі та родині.

Твердість та  несхитність – від роду козацького, самовідданість справі – від батька, чесної та працьовитої людини, яка навчала простим істинам людяності та краси не словами, а вчинками, особистим прикладом, власним життям, яке було дарінням себе людям, країні, улюбленій роботі.

А ще – віра в людину, глибину та красу її душі , в соняшниковий цвіт людської долі , у призначення та покликання множити прекрасне та вічне на землі.

Тож вклоняюся доземно соняхам мого минулого, сьогодення й майбуття. Хай квітнуть вони на рушниках,з якими  доля проводжатиме мене в дороги життя. Хай будуть оберегами  роду й народу українського та святої  землі, уквітчаної соняшниковим цвітом.