Вальс Меланхолійний
Copyright © 2020
«Valse mélancolique» ─ новела Ольги Кобилянської, вперше надрукована 1898 року в Літературно-науковому вістнику. Твір є даниною епохи модернізму. Це історія життя трьох жінок, які думками та світовідчуттям не вписувалися у формат пересічних жінок того часу.
Зміст
Провідною темою новели є музика, мистецтво та їх вплив на людину, а також доля талановитого митця. У творі представлено три артистичні натури Ганни, Марти та Софії. Вони різні за характером, але їх об’єднує любов до краси, прагнення до гармонії, фізичної та духовної досконалості.
Художній аналіз їхніх думок та почуттів становить основний зміст твору. Героїні твору ─ сильні, вольові, самодостатні, горді та незалежні жінки, що прагнуть утвердитися в чоловічому світі. Вони не бояться лишитися незаміжніми, адже шукають щастя насамперед у собі. Мистецтво задовольняє їх запити.
Значення в українській літературі
За жанром твір належить до музичної новели. В ній основними засобами розкриття психології персонажів є музичні образи й музичні переживання. Використовуючи їх, Кобилянська створює образ естета, творчої, духовно-багатої особистості. Такими персонажами у творі є жінки. Кобилянська перша в українській літературі зобразила типи жінок-інтелігенток, які є аристократками духу, мають високу мету у житті, прагнуть удосконалити свою особистість, убираючи в душу світові культурні надбання. Це жінки європейського типу.
Новелу включено до списку «Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою».
Характеристика персонажів
Марта ─ втілення любові. Стримана, терпляча, жіночна, «ладна обійняти весь світ», «вчилася музики, язиків і різних робіт ручних». Готувалася стати вчителькою. За словами Ганни ─ вроджена жінка та матір.
«Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба – і все інше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен. Маєтку я не мала, а життя, вибагливе, мов молода дівчина, жадало свого» (Марта про себе).
она з цікавістю та певним співчуттям вислуховувала «новітні думки», які висловлювала її подруга Ганна, проте не надто їх поділяла: «Я не була ніяким новітнім типом, не мала жодних претензій до титулу “вибраної істоти”…» Марті набагато ближчі традиційні цінності, які її подруга-художниця якраз відкидала: турбота про коханого чоловіка, про власних дітей, про господарство, хоч і необхідність розвиватися духовно, цінувати мистецтво Марта усвідомлювала: «Штука [мистецтво] – то великий чоловік, але я сказала би, що любов – більший». Дуже влучну й глибоку характеристику Марти висловила її подруга Софія:
«Ти є вже вродженою жінкою і матір’ю… Ти – ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з біблії, повних покори й любові. Але не вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти – тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі…»
Прототипом Марти, як можна судити з листа О. Кобилянської до О. Маковея від 6 травня 1898 року, була близька подруга письменниці Ольга Устиянович – добра й любляча товаришка.
Ганна – художниця. «Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною». Ганну дуже любили й шанували товаришки по заняттю та професори, називаючи «улюбленицею долі». Ганна мала дуже привабливу зовнішність:
«Була гарна сама собою. Ясна, майже попеляста блондинка, з правильними рисами і дуже живими блискучими очима. Збудована була прегарно…»
Дівчина мала дуже сильний характер, відрізнялася неабиякою волелюбністю, рішуче відстоювала свої своєрідні погляди на життя, при цьому не зважала на те, чи подобаються ці погляди тим, хто її оточує. Їй притаманна певна зверхність, віра у свою вищість, адже вона належала до «артистів», тобто митців, яких уважала «вибраною горсткою суспільності»: «Лише ми одні піддержуємо красу в житті»; «Я – артистка і живу відповідно артистичним законам…».
Ганнуся – феміністка, і в розмовах зі своєю подругою Мартою вона багато разів порушувала тему прав жінок, захищаючи ідею, що жінка не зобов’язана виходити заміж, народжувати дітей, як того вимагають поширені в суспільстві уявлення, а натомість може цілком присвятити себе якийсь вищій діяльності, як-от служінню мистецтву:
«Тоді юрба переконається, що незамужня жінка – то не предмет насміху й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено. Значить: не будемо, приміром, жінками чоловіків або матерями, лише самими жінками. Ти розумієш? Будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні… Я не кажу, що йду саме до того ідеалу. Я живу штукою [мистецтвом], і вона вдоволює цілковито мою душу; може бути, що й віддамся, не знаю, але коли не віддамся, то певно не буду застрашеною птахою, що мов цілий світ просить о прощення, що мужа не має…»
Своєрідним є ставлення Ганни до чоловіків:
«Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців».
Вона називає любов «байкою», для неї служіння мистецтву набагато важливіше за щастя в особистому житті: «Заглушити в собі той світ [світ мистецтва], щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо…»
Хоч Ганна мала досить складний характер, відрізнялася емоційною неврівноваженістю, вибуховістю, могла згарячу наговорити неприємних речей людям, до яких насправді ставилася добре, у ній все ж здебільшого перемагали доброта й співчуття: «Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій – була добра»; «Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад».
Софія– піаністка. У новелі є досить детальні описи її зовнішності та вбрання:
«Вона держиться просто… гарна і має смутні очі. Але по фризурі [зачісці] можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique [по-античному] і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique [античний тип]. В неї чоло й ніс творять одну лінію…»; «Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м’яку лінію… Спадисті її рамена надавали їй ціху [риси] якоїсь панськості, певності…» (Марта про Софію, коли побачила її на уроці музичної теорії).
Софії притаманні певна байдужість до свого вбрання, неохайність, про що свідчать такі деталі як напіввідірвані ґудзики на пальті та подерті рукавички:
«Байдужна на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж… просто – “товпа”! Цікава я, як довго будуть іще гудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукні шнура, що наборзі пришпилила шпилькою, і коли позашиває свої рукавички!» (Ганна про Софію).
Софія – дуже тонка й складна натура, обдарована музикантка. «Вона вічно шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи…» Дівчина була скромна, для неї було важливо не обтяжувати тих, хто її оточує, своєю присутністю, не заважати їм. Її переповнювали сильні переживання, проте вона приховувала їх, постійно стримувала себе:
«Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна. Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком». Ганна зробила такий висновок про подругу: «Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур…»
Іноді в словах Софії проривалися надзвичайна пристрасність її натури, екзальтованість:
«Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа, – сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. – Я не з тих, що вміру люблять!»; «…що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність…»
На долі дівчини позначилося надзвичайно сильне кохання до одного чоловіка, що виявився негідним її: злякався її надто сильних почуттів і втік, зрадив її, одружившись із дочкою багатія. Відтоді в душі Софії щось зламалося, всі свої почуття вона віддавала лише музиці:
«Більше не любила я нікого в своїм житті. Але воно добре, – додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, – бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духу, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, яких не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху».
Смерть Софії стала наслідком цілої низки ударів долі. Зрада коханого, смерть тяжкохворої матері, одруження дядька та його відмова оплатити омріяне навчання в консерваторії у Відні й нарешті обрив струни на її улюбленому фортепіано – «зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її»
Композиція
Композиція «Valse Melancolique»: мотив вальсу у творі наскрізний і об’єднує всі події в завершене ціле. У заголовок новели авторка винесла назву музичного етюду «Valse melancolique», який створила і тричі виконувала протягом твору піаністка Софія. За настроєм він складався із двох частин — легкої і безтурботної спочатку та бентежної і трагічної наприкінці. Своє враження про нього Марта передала так: «Перша часть — повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там — неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, — і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення». Такий настрій твору ніби віддзеркалював щасливі та драматичні події, які переживала протягом свого короткого життя Софія Дорошенко. Сюжет твору також має за настроєм виразну двочастинну будову. У першій переважає меланхолійний настрій, життя героїнь тече розмірено й майже одноманітно. Усе швидко змінюється з переїздом до помешкання піаністки Софії. Розповідь стає динамічнішою, напруженішою, що нагнітає передчуття неминучої трагедії. Бентежна гама меланхолійного вальсу стала ніби передчуттям піаністки низки подій у її власному житті, які призвели до фатальної розв’язки — смерті героїні. Сюжет новели складається з кількох подій, що розповідають про неповних півроку із життя трьох інтелектуалок. В експозиції дізнаємося про двох несхожих між собою жінок — Марту й Ганнусю, між якими постійно точаться розмови про кохання та плани на майбутнє. Епізод, коли до них приєднується музикантка Софія Дорошенко, становить зав’язку твору. Письменниця спочатку знайомить нас із дівчиною через повідомлення служниці, яка передає своє враження від першої зустрічі з майбутньою квартиранткою. Непривабливі деталі її зовнішнього вигляду: ґудзик від пальта, що тримається на одній нитці, покусані рукавички — не справляють на героїнь позитивного враження. Однак Марту вразила зовнішність Софії, у першу чергу її класичний античний профіль. Тому розповідає вона Ганнусі про «музику» тільки хороше, хоч вона її зовсім не знає. Через такий прийом О. Кобилянська інтригує читача й створює враження загадковості героїні. Розвиток подій — це стрімке розгортання сюжету новели. Будні трьох приятельок спочатку були гармонійними й щасливими. Вони настроєво нагадували першу легку частину вальсу. Хвороба Софіїної матері ніби відмежовує першу «світлу» частину новели від подальших трагічних подій. Після смерті матері дівчина повертається до подруг, але з цього моменту за кожним рядком твору відчувається передчуття неминучої трагедії. Воно справджується, коли Софія отримує лист від дядька, у якому той відмовляє їй в утриманні. Дівчина не витримує цього удару й помирає, не досягши заповітної мети. Цей епізод є кульмінацією твору. У розв’язці стає відомо про кілька років життя героїнь після Софіїної смерті. Марта щаслива у шлюбі, а Ганнуся самотужки виховує сина та вся поринула у творчість. У «Valse melancolique» О. Кобилянська — новаторка щодо створення художньої форми. Словесний твір не лише наповнений музикою, а й звучить, як музика. Це виражається і в ритмічності оповіді з її перепадами від розміреного й неспішного темпу до швидкого й напруженого, а потім знову сповільненого, й у відтворенні симфонії почуттів героїнь, й у напруженій мелодійності слова
Проблематика твору
1. кохання;
2. людини і мистецтва;
3. емансипації жінки;
4. духовного аристократизму і жіночої самореалізації;
5. філософської суперечності між прагненням людини до краси й досконалості та обставинами реального життя.
Цікаві факти
Музика є центральним образом «Valse melancolique», з неї починається твір. Вона, крім того, що структурує новелу, виступає своєрідним символом, збагачує художні образи додатковими асоціативними значеннями, посилюючи динамізм сюжету та вплив на читача, розкриває внутрішній світ персонажів, є втіленням мрії про високий і недосяжний світ, виступає захистом від усіх життєвих негараздів, тому героїні й шукають у ній порятунку від драматизму життя. Музика також виражає сильну, горду й водночас ніжну та вразливу вдачу героїнь, тонко відтворює їхні настрої та душевні стани.
Найголовнішим у новелі є нестримний пошук Софією, Мартою і Ганною гармонії та краси, жагуче бажання досконалості та рівноваги. Така ідеалізована картина можлива тільки в мистецтві, де панує незвичайна атмосфера, високий, загадковий дух, а персонажі постають сильними, неординарними особистостями. За О. Кобилянською, в мистецтві можна віднайти хоча б тимчасовий притулок від життєвої несправедливості. Тому тільки крізь призму мистецтва слід розглядати героїнь новели: художницю Ганнусю, вчительку Марту і піаністку Софію.
Малюючи своїх персонажів, новелістка виявилася доволі талановитим психологом. Вона тонко відчувала душі жінок, бо писала їх передусім із себе самої. Автобіографізм — важлива ознака модерністського моделювання уявного світу, що підкреслює вірогідність оповідуваних історій.
Екранізація
За мотивами новели «Valse melancolique» Борис Савченко 1990 року зняв однойменний фільм.
Висновок
Новела Ольги Кобилянської зробила значний внесок в українську літературу, розкривши дуже актуальну тему що і в той, що і в наш час. Письмениця вдало розкрила образи головних героїнь, показала їх погляди на життя і мистецтво. Кожен з персонажів виявився особливим, у кожного свій цікавий і неповторний характер.
Мені дуже сподобалася ця новела.
Published: Mar 10, 2020
Latest Revision: Mar 10, 2020
Ourboox Unique Identifier: OB-745320
Copyright © 2020
Skip to content