Національний заповідник

“Замки тернопілля”

та історія кожного з них

У НЗ «Замки Тернопілля» працюють науково-методичні та реставраційні ради, фондова та закупівельна комісії, реставраційна майстерня, працює наукова бібліотека, виходить газета «Вісник Історій Краю» (ВІК). Основна замку Національного заповідника – збагачення, відкрите більше 25 найменувань виробів, що знаходяться в ряді стаціонарних експозицій (археологія, етнографія, ремесла краю, озброєння, творчість сакрального мистецтва, нумізматика, органний зал), а також відомий художник, що цікавить митців України (картини, мистецтво , вишивка).

Збаразький замок

       Збаразький замок може безперервно назвати перліною та історичним скарбом Тернопільська громада та Попереджую окрасою старовинного Збаража…

       Історія міста Збаража вироблялася на Старобаразькій горі, де працювала двома, залишившись середньовічний замок. У 1589 р. татари зручно замовляли і князі Збаразькі використали не відбулися його, а перебрали до нового відвідування, якби виробили неподалік. Перша згадка про сучасний Збараж, як місто датується 1583р.

Могутній Збаразький замок, який можна побачити і сьогодні, був збудований у тижні 1620-1631 років, представники яких були князями Збаразькими – Юрієм і Христофором. Проект додання італійського архітектора Вінченццо Скамотті пристосував до місцевих потрібних форматифікаторів Андреа дель Акава. Після завершення будівництва замовлення складено з двоповерхового палацу, побудованого в стилі пізнього ренесансу, казематів, валів, чотирьох бастіонів та рову, наповненого водою. Увійти в замок можна було б через браму, розмістивши у двоповерховій вежі, до того, як кожен з них відхилився. Укріплення використовували площі за 16 гектарів.

Вишнівецький замок

У містечку Вишнівець на Тернопільщині знайшов велику споруду, назву для найвищого місцевого вельможного життя – палац Вишневецьких. Споруда це недавно називає Волинським Версалем. Пішний і величний, він вабіть до себе своїх туристів.

У Михайла Сервація Вишневецького, будівничого палацу, не було дітей. Маючи розрізнені статки, встигаючи неабияких висот у Речі Посполитій, він домігся: коли не можу мати сина-нащадка, то заливатись по-справжньому більше: палац, який дивуватиме прийдешні покоління. Так і сталось. Ніні палац Вишневецьких є архітектурною пам’яткою 18 століття загальнодержавного значення і чудовим місцем, з яким можна ознайомитися з бібліотекою.

Палац є складовою Національного заповідника «Замки тернопілля».

Замок у Скалаті

Замок у Скалаті знаходився у північно-західній частині містечка у заплачених річках Гнілка. З північним, та північним із заходом, замок оточував рівневий заповідне річкову водою глибіною 2 метри. З двох інших боків доступні фортеці перекривали болоту. Перша згадка про Скала стосується до 1512 року.

Блізько 1600 року, Збігнєв Сінінський, син Яна Сінінського, каштеляна галицького, створене будівництво замка і закладене місто, яке назвав Помітно, від назви родового гербу. Ця назва міста не прижилася.

Теребовлянський замок

        Він навігається над містом з високої гори, там де в минулому часі залишилося древньоруське городище.             Теребовлянський замок, один із найстарших в Україні, веде свою любов з  IX  століття. Перший замок був споруджений князем Васильком Ростиславовичем 

(1066-1124 рр.), В  XI столітті. Вихід до замку був із півночі, ворота охороняла оборонну вежу. Попереду він був глибокий рівний, через який перехід доходив під великим мостом.

Протягом XV — XVI ст. теребовлянська фортеця занепала через такіні напади татар.

За 1605—1625 рр. зазнав 15 штурмів кримських татар, занепав. Після цих подій надійшла черга будівництва фортеці, якою можна прогулятись тепер. Мури сягають 3,5 — 5 м завтовшки і до 18 м заввишки. Вхід до замку зробили на висоті 3 м над землею і туди можна було потрапити лише за допомогою спеціального помосту. Є припущення, що саме під час цієї перебудови зруйнували церкву, де був похований князь Василько Ростиславич.

Замок 1648 здобули козаки, але після укладення перемир’я його зайняли поляки. Після зайняття турками Поділля в ході польсько-турецької війни (1672) замок став важливим прикордонним опорним пунктом. Після відмови сейму ратифікувати Бучацький мирний договір війна відновилась і 1675 в Україну увійшло нове 10-тисячне турецько-татарське військо паші Ібрагіма Шишмана, яке розпочало 20 вересня облогу Теребовлі. Попри значну чисельну перевагу їм не вдалось захопити замок і 11 жовтня вони відступили на південь через швидкий початок зимового сезону. Це врятувало від нападу решту теренів Поділля, Галичини.

Впродовж XVIII — XIX ст. замок був залишений без огляду і занепав. Зберегти ніжні особи мурів. Приємним доповненням до відродження стародавніх мурів замку є ботанічна пам’ятка природної місцевості – 80-річна біологічна чорна сосні, що знаходиться в природі до природоохоронних територій 1977 року під відкриттям «Сонячна чорна теребовлянська», яка існує у площі 5 га.

Замок у Чорткові

На рідних землях, над якими колись гуркотіли, вони були безкрайкими сарматськими морями, і його водіїв доводили глибокі каньйони; Однак, за допомогою браку документальних джерел сивої давнини підтримують, скоріше, до легенди і переказуючи, які спираються на археологічні знахідки.

Реальна ж історія селища починається з згадки цій місцевості в документах часів Казимира III Великого (1310 – 1370) під ім’ям Чортковице, хоча все ж офіційне літочислення міста на березі річки Серет йде від дати підписання привілеї польського короля Сигізмунда I Старого (1467 – 1548) на отримання статусу їм міста з Магдебурзьким правом від 1522 року, яке виклопотав власник цих земель Єжи Чартковський.

Вже в умовах сучасної на той момент часу науки фортифікації дерево як будівельний матеріал було визнано невдалим варіантом для будівництва укріплень, що наочно випробувала на собі Чортківська фортеця в найближчі пів-століття, коли татаро-монгольські атаки на неї траплялися ледь не щороку (тільки за період з 1450 по 1556 роки їх офіційно було зареєстровано вісімдесят шість).

Тому під час перебування господарем маєтку Стані-

слава Гольського (1553 – 1612) твердиня перетворюється в кам’яну цитадель. Закінчення будівництва укріплення на колишньому місці на березі Серету (150м до кромки води) біля підніжжя пагорба було датовано 1610 роком.

У середині століття фортеця опиняється в центрі українського визвольного руху 1648 – 1656 років, яке очолив Богдан Хмельницький, коли спочатку (в 1648-му) вона була атакована і захоплена військами Максима Кривоноса (місцеві жителі приєдналися до повсталих, вигнали шляхту і знищили архів), через рік козацьке війська знову його штурмували і досягли успіху в цьому, але були змушені повернути Польщі за умовами Зборівського мирного договору від 6 серпня 1649 року.

І колись у новорічному третьому віці відбулася нова українська влада, гідно оцінила цінність Чортківської перлини оборонного зодчества  XVII  сторіччя, коли вона використала національний наказник «Замки Тернопілля», який вимагає гідне її використання як власне свідоме місцеве державне місце.

Золотопотіцький замок

Від Язловця до містечка Золотий Потік, що на протилежному боті Стрипи, веде до складу складну ґрунтову дорогу. Хоч до Карпату ще далеко, але видно дорожче типово карпатські. Після мосту через річку міняємо село Скоморохи, незначний підвод на горі і працюючий ми в Золотому Потоці, який, на щастя, лежить поза туристичними трасами. На щастя, на сьогоднішній день він отримав можливість отримати від туристичних маршрутів місцевий замок не так сильно загадкований, як усі інші північні території Тернопільщини. Та й сама фортеця, як для Тернопілля, збереглася непогано.

Щоправда, у давнину Золотий Потік мав іншу назву –Загайполе. Вперше відвідування згадується в 1388 році, сучасне назву воно отримало вже 1570-му. Дві романтичні народні легенди пояснюють після свого назви. Звичайні відкриті з татарами. Якщо ви хочете побачити, що під час однієї з татарських речей через два тижні оборони у захищених трубах затрималися запаси водія у бочках. Ідеї ​​водяної додому не принесли успіху оборонців. Коли вони вже розчарувались, один із них реалізував, що вода знайшла молодий нецилований хлопець, що народився на Івана Купала. Такого хлопця знайшли, і він, як він почав копати, з-під землі відкрив воду, яка врятувала захищені міста.

Друга легенда менш романтична, але більш повчальна. Під час татарської облоги один з оборонців замку розповів татарам про таємний підземний хід, запросивши за це 100 золотих. Татари скориставшись послугами оборонця, прорвалися до замку, вирізали замкову залогу, а розплавлені монети вилили зрадникові у горло.

У першій половині XVI століття польський король Сигізмунд І подарував Загайполе ісусідній Соколів графу

Якубу Потоцькому, надвірному маршалку королевича Сигізмунда ІІ Августа, в нагороду за заслуги. Так містечко стало родинним гніздом однієї з гілки відомих магнатів Потоцьких. В 1570 році завдяки старанням власника поселення отримало статус містечка і було перейменовано на Золотий Потік. У 1601 році містечку надано Магдебурзьке право. Тоді ж воно отримало і герб «Пилява», який був родинним гербом Потоцьких.

На початку XVII століття за наказом короля Сигізмунда ІІІ брацлавський воєвода Стефан Потоцький (1568 – 1631) розпочав будівництво регулярного замку, зведення якого закінчено у 1608 році. Замок збудований на невисокому пагорбі з темно-червоного пісковику – типового матеріалу для цієї місцевості. Такого ж кольору замки і у сусідніх Бучачі та Підзамочку. Твердиня є квадратною в плані з чотирма п’ятигранними двоярусними баштами по кутах. Башти мають прямокутні стрільниці з лучковими перемичками. Одна з чотирьох башт до наших днів не дожила.

П’ята башта, що розташована на південно-східній стіні замку, була надбрамною. На першому її ярусі – наскрізний в’їзд на територію фортеці, а у другому і третьому ярусі знаходилися житлові приміщення. Лиштви вікон оформленні у ренесансному стилі з елементами рослинного орнаменту з масками. Фасад був прикрашений родовим гербом Потоцьких – «Пилявою».

З південно-західного боку, який виходить до річки, зберігся оборонний мур товщиною 2 метри. З цього боку фортецю додатково захищав рів з ескарпом і земляний вал.

Замковий палац, в якому проживав Стефан Потоцький, використовуючи свою дружину Маріятю Могилянку, доньку Молдавського господаря Ієремії Могили, примікав до північно-західної стіни замку. Первісно він був одноповерховим, інший чоловік добудовано пізніше. Товщина зовнішньої стіни палацу сягає 1,8 метрів. Головний фасад був опублікований ганками та відкрився у грі, а вхідний портал та віртуальний вікон – різьблення в ренесансному стилі. Сьогодні палац – симпатична руїна. Відбувається завжди кістяк будівлі.

Ймовірно, що Визвольна війни під проводом Богдана Хмельницького не зачепила Золотий Потік. Принаймні, згадки про це відсутні. Проте маємо свідчення відомого мандрівника Ульріха фон Вердума, який відвідав місто на початку 1672 року перед турецької навалою: «Потік – це мале місто, розташоване над Дністром з подільського боку. Замок, стоїть у південному кінці, також оточений кам’яним муром піти метрової висоти і двометрової товщини та чотирма вежами. Увесь рід Потоцьких, дуже знаменитий в Польщі, виводить свій початок з цього місця, яке нині належить брацлавському воєводі Потоцькому».

У тому ж 1672 році замок захопили турецькі загони султана Магомета IV, але через три роки їх вибив звідти польський король Ян ІІІ Собєський, розмістивши в фортеці польську залогу. У 1676 році до Золотого Потоку повернулися османи під керівництвом паші замок Ібрагіма Шейтана і спалили замок. Остаточно турків вигнали звідти у 1683 році. Потоцькі відразу ж зайнялися відбудовою твердині. Так, місто належало Потоцьким до кінця XVIII століття і був їхньою житловою резиденцією. З приходом Габсбургів у 1772 році австрійський уряд підтвердив герб Золотого Потоку, що використовувався на печатках: «У лазуровому полі срібний трираменний патріарший хрест без правої частини нижнього рамена».

У 1786 році тодішній власник Микола Потоцький продав замок у Золотому Потоці шляхтичу Гнату Скварчинському. Наступні власники, Ольшевські, розібрали частину мурів і здійснили реконструкцію палацу за проектом італійського архітектора з головним фасадом в стилі класицизму та неготичними двірними та бічними фасадами. Подвір’я засадили липами, а під палацом влаштували глибокі пивниці. Так повідомляє більшість літературних джерел. Насправді ж, здається, Ольшевські побудували новий одноповерховий палац, який знаходиться за територією замкового подвір’я.

Будівництво палацу обійшлося Ольшевським в таку суму, що вони збанкротували і вимушені були продати маєток з замком новому власнику Яну Стоєвському. Той продав його знаменитому хасидському цадику з Садгори Ізраелю Фрідману. При Фрідмані і почавався занепад замку. У 1875 році той продав золотопотоцький маєток австрійському шамбеляну і послу у Відні Володимиру-Іполіту Гнєвошу. Родина Гнєвошів володіла маєтком до самого приходу совітів у 1939 році.

У міжвоєнний період замок активно використовувався. Тут розміщувалася невелика бібліотека, ресторан, кімната для гри в карти, шахи і більярд. А на подвір’ї влаштували спортивний майданчик, де грали в теніс і баскетбол. У 1935 році маєток значно постраждав під час великої пожежі. У 1938 році власники намагалися провести консерваційні роботи. З приходом совітів у замку влаштували катівню НКВД.

Оборонний замок села Кривче

Замок звели польські магнати Концькі у 1639 році. Фортецю багато разів займали татари і турки. Під час Визвольної війни українського народу, в липні 1648 року, козацькі війська Богдана Хмельницького зайняли замок, вигнавши з нього польський гарнізон. В другій половині XVII ст. фортеця зазнала значних руйнувань від турецької навали. В 1672 році, після підписання Бучацького мирного договору між Польщею та Туреччиною, замок у Кривче, разом із більшою частиною Поділля, перейшов у володіння турецького султана. До 1675 року замком володіли турки. У 1687 році замок захопили татари.

У XVIII столітті, коли відпала загроза нападу татар і турків, замок у Кривче втрачає оборонне значення і перебудовується на панський маєток. Після поділу Польщі, у 1772 р. Кривче, потрапляє під владу Австро-Угорської імперії. Замок і село, до середини XIX ст., залишалося у власності Голієвських (Golejewski).

        Найбільших руйнувань замок зазнав у другій половині XIX ст., коли опинився у власність єврея Зейдмана. З каміння замку Зейдман побудував винокурню, решту продав селянам. Продовжив руйнування замку вже Соломон Боцман, який володів замком в 70-ті роки ХІХ ст.

У 1939 р. Колись колись заперечували, що вони зближуються з двома вежами та мурами між ними, а також знаходяться брами з напівзруйнованою надбрамною вежею. У 1946 році для будівництва дорогих людей почали розбиратись як брати до себе в заливах мурів. У 50-ти роках під час будівництва цього колективу було розібрано заливи, які існували.

Язловецький замок

Сьогодні Язловець – маленьке село у Бучакому районі Тернопільщини з використанням трохи більше 600 мешканців. Колись одне з найстаріших відвідувачів Західного Поділля було містечко, яке називали «ключем Поділля». Коли воно виникло, невідомо: у давновіських літописах згадка про Язловець відсутня. Але вірно, що зроблено фортеця в ті часи тут вже існувала.
Для початку розберемося з можливістю. «Яз» – так у давнину назвали огорожу у своєму вкопаному чааколу. В його сиділі були – «ловці». Симбіоз двох слів має «Язловець». Є і інша легенда про чоловіка на ім’я Яз, який був думкою, заблукав у лівій середній пагорбі, залишився тут і заснував. Вдячні нащадки назвали місто на його честь. Та легенди рідко буває правдою. Реальність – вона залишається інша: Язловець стоїть на пагорбі у закупорку річки Вільховець непомітний від місця, де впадає річка Язловка (Язловчик). Нам, напевне, і дала назву містечку.

      Перша згадка про замок у язлівці стосується до 1436 року у зв’язку із передачею поляків на етнічні українські країни Західного підрозділу, які, безумовно, залишаються без допомоги літовців від татар. Перший польський воєводящий на Поділлі був Микола Бучачий, представник давнього роду літовського за своїм гербом «Абданк», а його брат Теодор осів у Язловці. Пізніше він узяв себе найбільше Язловецький. Гіпотетично фортеця, яка була збудована на торговельному шляху зі Львова на Молдавії, була зроблена з цією кам’яною оборонною баштою. Замок був п’ятикутним, нерегулярним у плані, що було взуттєвим складом рельєфом місцевості. З заходом його захищали скелясте урвище, зі сходу – широкий рівний. У гострому західному куті п’ятикутника знаходилася квадратна сторожова башта. Брама знаходиться у північно-західній стіні,

У 1448 році Теодор Бучачий зі східного боку представив оборонні мурі нового дитинця. Насправді план попереднього дитинства був зведений: оновлений замок так само мав форму видовженого п’ятикутника, в східному куті використовувався квадратна башта. До східної стіни первісного замку добудували живий будинок.
У 1519 році Язловцю надіював маґдебурзьке право і право на щорічний ярмарок, який становив одне з найбільших на Поділлі. У середині XVI століття господарем Язловця був Юрій (Єжи) Язловецький. Цей шлях був вирішеним першою величиною – коронним гетьманом (керівником всіх польських військових), а пізніше – воєводою Русі та Подільських людей. Більшу частину життя він провів у походах і козакував. У віці 18 років Юрій, майбутні на чолі 2-річного загону, намагався вивідати на підтримку татарської військової частини Іслам-Солтана у своїй боротьбі проти хана Сеадата, але помітно пограбував свого отарі та пастухів під Очаковим. За це Іслам заарештував Язловецького і відпустив після викупу. У 1572 році Юрій Язловецький зробив спробував підпорядкувати польське уряд заповідних козаків, Види, що пропонують особливу платформу із королівської скарбниці та визнають керівників білоцерківського шляху, Івана Садовського. Та спроба не утворилася: волелюбні запорожці та наділи продовжувати робити власні керівництва. Юрій сприяв розвитку торгівлі в язлівці, якою займався, працював, вірмени, вісь із католицькими святильниками спільної мови не знайшов. Разом із своєю жінкою він став кальвіністом, попередньо вигнавши з Язловця католицьких священників.

У період з 1550 по 1556 роки Юрій Язловецький

добудував з південно-західної сторони замку найвищу п’ятиярусну башту-донжон (п’ятий ярус не зберігся), яка і сьогодні вражає своїми розмірами і товщиною стін у 4 метри. У башті влаштували потрійні бійниці для ведення перехресного вогню, а на місці колишнього рову збудували двоповерховий будинок з наскрізним проїздом. В’їзна брама розміщувалася на рівні третього ярусу башти-донжона, куди можна було попасти через кам’яний майданчик та підйомний міст. В’їзд був прикрашений

гарним порталом з родинним гербом Бучацьких-Язловецьких, який зберігся до наших днів. Серед замкових брам згадуються Вірменська, Жидівська і Русько-Польська.

Після смерті Юрія Язловецького замок успадкував один з його синів – Микола Язловецький, снятинський староста і призначений польським урядом керівник запорозьких козаків. Він повернувся у католицизм, заснував у Язловці громадську школу та лікарню. Після його смерті у 1595 році містечко перейшло до його рідного брата Гієроніма Язловецького, для якого війна, здається, була сенсом життя. Сучасники стверджували, що битви для нього – забави, обоз – дім, кінь – крісло, а залізна кольчуга – одяг.

Микола з Гієронімом розібрали старій будинок із криніцею, а в западному дитинстві із північного боку запропонували напівкруглу бастию та залишилися західні та північні стіни. Під них спорудили новий житловий будинок, який розділив замкову територію на два двори. У південній дитинстві в 1599 році до південної стіни було додано калібрування, а до північної – двоповерховий будинок. Виділяючи будівництво до нашого часу, він знаходився на висоті, піднесеної на північну бастию і один ярус східного корпусу, який робився з чотирьох склепіних приміщень.

Гієронім був представлений представником Язловецьких. Він був одружений на принцесі Елеонорі Острозькій – про існуючі руського князя Костянтина Острозького. Незважаючи на те, що її дід був ярим захищеним православ’ям, Єлеонора була католицькою і активно працювала над ординарними домініканцями, які на той час малини в язлівських монастирях з великим костелом Успіння. Дітей Гієронім з Елеонорою не малиною, і після смерті залишився Язловецького у 1607 році його вдова стала господарювати в Язловці. Після її сміття Язловець переходить із рук у руки. Знаходять власників на короткий час, коли вони були Сенявські, Радзивілі, Чурілі, Вольські.
У 1643 році Язловець додав польський коронний гетьман Станіслав Конєцпольський. Він відмітився війнами з москалями, турками та татарами. Але дуже неприміримим він був до запорозьких козаків. Для боротьби з ними на березі Дніпра біля сучасного Дніпропетровська Конєцпольський спорудив можливо фортецю Кодак. Незважаючи на її надійність, козаки все ж зруйнували її. До Хмельниччини Станіслав не дожив два роки. У 1646 році язловець усюдів своїм сином сандомирський воєвода Олександр. Він здобув високу освіту в Австрії та Італії, воював із татарами. Він укріпів замок, коли він побачив облугу козаків у 1648 році. Хоча, Богдан Хмельницький особливого бажання захопив фортецю не мав, дотримуючись знань, що Конєцпольський там не проживав: на той час він воював проти шведів та до польських.

Після того, як загроза Хмельниччини мінувала, в 1649 році Олександр Конєцпольський працював із розширенням замкових укріплень. Зихаючи, північ і заступаючи, він збудував нижній замок – новий покращений пояс оборони. Західна його частина складалася з двоповерхового казематного будинку, використовуючи максискрізний ароматний проїзд і два нарізні бастіони, поки вони залишилися за примиканням мури з бійними історіями та невеликими овальними бастеями. Східна частина нижнього замка складалася з двох квадратних башт, з’єднаних між собою між собою. До однієї з бастусів, яка була надбрамною, входила під вільне море. Роботи із будівлі використовуються в 1658 році.

У 1672 році язловець майже без бою капітулював перед турецьким вагоном Хусейна-паші, використовуючи султан

Магомет IV спеціально відрядив з табору з під Бучачу для взяття Язловця. Перебування турків після першого взяття міста було недовгим. Вже наступного року поляки відбили Язловець, але ненадовго. Того ж 1673 року містечко відвідав відомий мандрівник з Фрісландії Ульріх фон Вердум. Ось як він описав язловецький замок того часу: «Замок підноситься на гарматний постріл на захід від міста на окремому горбку, який напоперек від гори сягає в довгу долину. Є великий, добре збудований італійським способом з високими мурами, пласким дахом і багатьма коминами, але вже напівспустошений».

Турки знову захопили місто у 1676 році. Язловець був найвіддаленішим форпостом Порти на північному заході, османи додатково укріпили замок, розмістили в ньому численну залогу і навіть заклали навколо великі плодові сади та виноградники. Язловець відбив у турків у 1684 році король Ян ІІ Собєський: турецька залога капітулювала перед поляками вже після перших залпів артилерії.
Та незважаючи на повернення Язловця Речі Посполитій, він починає занепадати. Після згасання роду Конєцпольських у першій половині XVIII століття його господарями були Любомирські, після чого містом змінило ще не одного власника. У 1747 році Язловець придбав краківський каштелян Станіслав Понятовський – батько майбутнього останнього короля Польщі Станіслава Августа. Він не став відновлювати занедбаний верхній замок, зайнявся перебудовою нижнього замку, перетворивши його на палац, для чого використав камінь старої фортеці та нову цеглу.

До основної частини палацу добудували два бічні крила, завдяки чому резиденція перетворилася на П-подібний комплекс, який утворював двір-курдонер у бік замку. З іншого боку палацу знаходився парк, з яким двір сполучався за допомогою наскрізного напівциркульного аркового проїзду.

Центральна частина палацу має три поверхи з трикутними щитками з обох боків – парадного і паркового. У тимпані фронтону розміщують барельєфі з гербами власників.

Звичайні фасади прикрашають гарні портали в ренесансно-барочному стилі. Спеціально виділяється портал паркового фасаду з двома напівколонамі корінфського ордеру за боками, рельєфними зображеннями масок та вікторій.

Скала-подільський замок

Перші укріплення в Скалі виникли в ранньо-

слов’янські чаші і представляли, як правило, земляне городище. Дерев’яний замок, скоріш за все, спав татаро-монголами. На його думку в 1370-х роках князі Коріатовичі, які залишилися підкореними з 1331 року, збудували кам’яну фортецю. У той час Скала-над-Збручем на майбутнє з Кам’янцем, Червоногрудом, Баковим і Брацлавом було відрізано від найбільших і найкращих укріплених міст. Викінці XIV розділили свою землю, перейшли до князів Вітовта, а у 1443 р. – власність польського короля. У 1498 році король Ян Ольбрахт на 15 років звільнив мешканців міста від податків. Цей привілей для міщан був майже подовжений ще на 10 років у 1510 році.

У 1515 році польський король Сигізмунд І отримав місто «в домі членів» кам’янецькому старості

Станіславу Лянцкоронському (1465 – 1535), а вже наступного року замок в Скалі був спалений татарами. Лянцкоронський розпочинає його відбудову за рахунок міщан, яких на 2 роки звільнили від податків. 1518 року Сигізмунд І надав Скалі-над-Збручем Магдебурзьке право, а з ним і дозвіл на щорічний ярмарок на свято Вознесіння Господнього та щотижневі торги по вівторках. В той час місто стало центром Скальського староства і незабаром отримує свою печатку із зображенням замку (1531 рік).

У 1538 році Скалу разом із замком знищили волохи. Того ж року сандомирський воєвода Станіслав Лянцко-

ронський розпочав перебудову укріплень. Кам’яний замок постав на високій скелі близько 50 метрів над рівнем річки. Скелі круто обриваються на заході і півночі до потічка Чорнушка, а на сході – до широкої заплави Збруча.                 Первісно дитинець займав мисову частину скелі, а пізніше розширився на її напільну частину. Замок мав неправильну форму, що було обумовлено рельєфом місцевості.

Коли підходиш до замку з боку міста, складається враження, що місце його розташування обрано невдало: він нібито знаходиться в ямі нижче рівня дороги. Це уявлення відразу ж зникає, коли опиняєшся на замковій території, а особливо, коли дивишся на замок з боку Збруча. Само місце розташування фортеці на високій неприступній скелі і слугувало її природним захистом. З півдня, з боку з сучасного міста там, де зараз проходить головна вулиця, дійсно знаходилося найуразливіше місце твердині. Там було вирито глибокий рів, від якого сьогодні не залишилося і сліду, зведено кам’яний мур та оборонну порохову вежу.

Порохова вежа – найкраще збережена деталь замку в Скалі. Вона має чотири яруси. Перший ярус прямокутний, зовнішня частина інших трьох ярусів із зовнішньої сторони замку заокруглюється. Всі чотири яруси мають бійниці. На першому ярусі вони ключеподібні, на інших – прямокутні. Дах на вежі відсутній. Легенди стверджують, що під замком знаходиться багато підземель, які починаються саме у пороховій вежі. Деякі з них вели аж до Кам’янця (до якого звідси 40 кілометрів). За їхньою допомогою мешканці рятувалися від турків, татар, волохів. Зараз вхід до підземель засипаний.

Поруч із пороховою велею на південному мурі замислився у наявній брамі, доки він увійшов під великий міст на найбільших ланцюгах. Виглядайте, нажаль, щось не зважайте. А від замкових стін збереглася їх половина. Більшість з них проглядаються з боку річки. Середні живі жителі існували легендою про те, що замок збудували турки на яєчному розчині. Звісно, ​​це вигадка: захоплення турками Поділля навпаки стало початковим кінцем замку в Скалі.

У 1615 році заморок зруйнували татари, а в 1620 році місто намагалося взяти турки, спаливши великі будинки та пошкодивши замок. Для оборони від османів під час Хотинської війни краківський та російський воєвода Станіслав Любомирський влаштував у замку польський власний табір. У 1648 році, коли вони перейшли до одного з керівників шляхетських військ, брацлавського та руського воєводів Станіславу Лянцкоронського, сформували козаки під проводом Максимальної кривоноси, вигнавши звідти польський гарнізон. Замок був відомий, коли він був у 1657 – 1658 роках, що залишився за домовою трансільванського князя Дьєрдя ІІ Ракоці. Ракоті на той час із-за українських і шведських військ воювали проти поляків. Опис 1665 року вважає, що «замок, вимружений на скалі, і обведений муром, прийшов у цілковиту забуття».

Останні розмови замовляли турки в 1672 році, коли захопили Поділля. Після цього він вже не відбувся. У середньому XVIII столітті скалічне старостою було Адам Тарло, який залишився замок на своїй резиденції. Він відремонтував мури і вежу, а також звів на мерці двоповерховий палац у бароковому стилі. Палац ділиться на кожній особі: парадний та внутрішній двори. Ми знаходимося наскрізний проїзд, часто знаходимо-

вувався у першому поверсі палацу. Палац прикрашають білокам’яні бароково-класицистичні різьблення над вікнами. Він мав великі склепінчасті льохи, які й сьогодні є частково доступними.

З люстрації 1762 року слідує, що резиденція Тарлові недовго. За декілька років в палац влучила блискавка і зруйнувала його. Так він і стоїть пусткою два з половиною століття. Наступні власники Скали Голуховські не стали відбудовувати палац і замок, а збудували свою резиденцію на південній околиці міста. З тих пір місцеві мешканці неспішно розбирають замкові руїни на будматеріал.

В австрійський період про замок у Скалі (як і про інші замки) ніхто не дбав. На початку ХХ століття його руські використовували, як прикордонна застава. Під час першої всесвітньої сили, що заперечує, випробовують шанці, які пізніше детально перекладають. Щойно, прогулюючи замковим підвір’ям, треба зважати на наступні ноги.

Найкращий вид на замок відкривається проти протилежного Хмельницького берегу. Щоб насолодитись цим видом, потрібно дозволити від замкнутої стежки до Збруча та перейти його кладкою.

Микулінецький замок

Пересічний українець знає про Мікулінці, що знаходиться під Теребовілом, і з цим чудовим місцевим пивом. Про інших принади це надзвичайно цікаво і симпатичне галіцьке містечко загадує про необхідність менше. Населення середніх шанульників мандрівних вітчизняною “глибінкою” Микулінці мають ті, хто заслужив славу.

Давно відомо, що туристів-“глибинників” зазвичай цікавлять три головні принади — замок, храм (звісно, що мова переважно не про типові новобуди) та старий цвинтар. Досить часто вистачає чогось одного. Взяти, наприклад, Шарівку чи Сутківці, куди туристи приїздять виключно заради знаменитих оборонних храмів.

У Микулинцях зі згаданим вище “тріо” все гаразд та навіть більше. Крім класичних замку-храму-цвинтаря тут можна помилуватися унікальним палацовим комплексом з парком та цікавою міською забудовою. До речі, — місцева броварня славна не лише пивом, але й архітектурою — еталонним зразком “індастріалу” початку ХХ ст. Про красу природи та краєвиди мовчимо. Це присутнє “за замовчуванням”.

Що стосується “туристичної трійці”, то принаймні до двох її складових цілком пасує визначення “унікальні”.

Взяти, наприклад замок. Він не лише один з найбіль-

ших та максимально захищених, але й єдиний “жилий” в Україні. Лише в Мікуліні можна побачити у вікні суво-

рої фортечні башти легковажні фіранки і вазони на підвісних конні.

Замкові мешканці, зауважимо, – не арістократі чи багатії, як бачимо десь в Англії, Шотландії чи Франції, а “посполіті”. Ще в 1920-і роки графіки Юзефа Рей по-

селила тут свою улюблену службу Анну. Сьогодні тут живе її донька Стефанія.

Замок, його мешканці та примари

Микулінці, тоді ще Мікулін, вперше згадується в “Повчанні дітям” князя Володимира Мономаха (1084 р.). Вважається, що топонім переходить від храму на честь Св. Миколая.

За князівських часів Микулін був поважним і стратегічно довільним відвідуванням, що неодноразово спостерігається в літописах. Місто не відокремлювало Теребовлю з північного життя, але й використовувало стратегічно відкритий торговий шлях з Галича на Київ, що виявило село з солеварень Коломії.

У 1387 р. Галічину, назад вже й Мікулін, захопили поляки, які й перейменували відвідування на Мікулінці.

Від XV ст. почалися регулярні кримінальні злочини на Поділлі та Галичину. Відповідь на цю загрозу стало масово замковувати на цих теренах. У1550 р. власниця Мікулінець Анна з Йорданів (Сенявська) важко зводить мурований замок. Він поставив на себе старого внутрішнього-земляного укріплення, що існувало ще з княжих часів.

Новий безпечний сховок від набігів сприяв швидкому зростанню населення. Вже 1595 року Микулинці отримали статус міста, магдебурзьке право і привілей на щотижневі торги та проведення трьох щорічних ярмарок.

Історія замку була досить насиченою. Найтрагічніші події відбулися 1675 р, коли під його мури підійшло вели-

чезне турецьке військо на чолі з Ібрагімом Шишман-па-

шою.

Багатотисячній орді яничар протистояли усього кілька сотень захисників, які протягом 15 днів мужньо відбивали всі спроби штурму. Османам не допомогла навіть міна, підведена під одну з башт. Вибух завдав більшої шкоди самим нападникам, ніж захисникам. Залога швидко ліквідувала пролом, але ситуація була безнадійною, тож турки запропонували оборонцям почесну капітуляцію та гарантували безпеку та свободу усім, хто ховався за його мурами. Воїни Пророка, хоч і поклялися на Корані, але вочевидь вирішили, що клятва перед невірними нічого не варта. Щойно захисники вийшли з брами, османи накинулися на довірливих “гяурів” та вирізали всіх чоловіків, а жінок і дітей полонили…

Незабаром по тому поляки відбили замок і перетворили його на один з головних форпостів Речі Посполитої в протистоянні з Оттоманською імперією — остання чверть XVII ст. стала для фортеці “золотим періодом”. Однак після відходу турок з Поділля (1699 р.) замок одразу ж втратив будь-яке військове значення та до другої половини XVIII ст. використовувався виключно як резиденція власників містечка.

У 1795 р. Микулинці викупив барон Петро Конопка, який незабаром вирішив облаштував на території замку суконну фабрику. Аби краще освітлювати цехи, вузькі бійниці в мурах розтесали в широкі вікна. З мануфактурою у Конопки нічого путнього не вийшло і виробництво незабаром довелося закрити — воно не витримало конкуренції з австрійськими виробниками.

Після закриття фабрики замок остаточно занепав та почав поступово руйнуватися. Руїни оживали лише на час проведення великих гуртових ярмарків, на яких торгували кіньми та різноманітною худобою.

Під час Другої світової війни замок знову став військовим об’єктом. За окупації тут базувалася танкова частина Вермахту. Пізніше у фортеці діяла велика ветеринарна клініка, де радянські військові “айболити” лікували хворих та поранених на фронті коней.

Одна з таємниць замку. Камінь з фрагментом єврей-

ського напису. Літери, на жаль, хоч у хоч щось зрозуміле не складуються. Звідки взялася каменюка, та що це було від початку — незрозуміло. Достеменно можна сказати, що це не надгробок.

Наостанок про потойбічне. Загальновідомо, що у кож-

ному поважному замку живуть привиди. Микулинецький у цьому питанні задніх не пасе і теж має свою примару.

Розглядають, що десь найбільше XIX століття в одному з казематів замку живуть коваль з красунею донькою. Залишається не вберегти цноту, але ще й принеслась у “подаруночок”. Часи тоді вже не були суворі, як за Тараса Шевченка, а й містечко – не патріархальне село. Тож сумна досяжності Катерини покритку оминула. З дому ні її, ніколи не вигнали, але залишили докори батька і кіпі сусідів звели молодицю в могилу. Дівчинку, як неодружену, поховали в шлюбній сукні. Незабаром середніх похмурих замкових мурів стала відкритись напівпрозора дівоча, поставити в місці.