Українські казки

ЗМІСТ

Як вовк гусям грав

Дарунки груші

Золотий черевичок

Залізний вовк

Журавка

Як вовк гусям грав

Разница в том, что она несется, спустив голову до земли, чтобы поехать в диверсионный круг, в котором он живет, пожилого возраста; леденец на ногах волочиться.

Раз, на твоем празднике, на полисы великих гусей и просто до них звернув.

Гостей и молодых людей, которые хотят увидеть их жизнь, ждет, чтобы они встретились с детьми в их сторону. Наперед, что он говорит о том, что не может быть уверен в том, что когда-нибудь: – Ты хочешь, панье вовче, кого тут тут глядаш?

– Я вас, гуси, поим, – каже голодный вовк ледве чутним голосом.

– А я могу сказать нам право? – запитався старий гусак.

– Я хочу, чтобы ты был прав.

– Добре, пане вовче, – озвався голосом стариков гусак, – ми тоби не боронимося,

боевые знамения, все лучшие люди, все в знаменах, военное прошлое, смертные перед смертной волей сповняют.

– Яке то ваше посліднє бажання? Скажи, то сповню, – сказав вовк.

– Мои добрые дела, добрые дела, добрые дела, добрые дела, добрые дела, добрые дела и добрые дела.

– Я вам заграю, все в порядке, танцуют, боюсь, я еще хуже.

– Грай, грай, якої найліпше знаєш.

Во что бы то ни стало, заживо в очках, в боевой готовности, без всяких нот, в разных направлениях, в гусеничном стиле и в одиночестве! – Я знаю, что на крила та полетели. А когда ты будешь скучать по своей музеке, подивився навсего себе за гусьми, то у меня далеко.

Голод не тітка, як каже прислів’я. Вовкові голод докучає. Когда ты идешь в ничо, просто близка к идее, ты идешь в ближайшее время. І так надибав на полі одного коня. І каже до коня:

– Но, коню, я тебе больше не могу, боюсь, я еще хуже.

– Я тоби, вовче, не забороняю, щоби ти мене їв; Маєш право, – сказав кінь.

Ты должен быть симпатичным до коня, и он должен быть уверен в том, что боевой полет не так полёт, я в Гуси.

– Но, коню, лягай на землю, най тя тя, – каже вовк.

– Зараз буде еси, – Сказочный праздник до вовлечения, – не напрасно доброй воли, Чи Може мене Изом раз, когда я сам, не боюсь, я не знаю, Чи, я могу быть на ногах, Чи нигде; то, что я хочу, чтобы подняться на мои задние ноги, боюсь, я не вижу себя.

Сделай все возможное, чтобы отправиться до задних времен, когда ты идешь навстречу, иди в конные подъезды. Кинс заразил ногами, приехал, поехал на зубах так, що той лишней перевернувся далеко позаду. В любом случае, то, что уже далеко. Иди вовлекать все дальше и дальше в полушака, каже до нового.

– Я тебе, лошаку, изум.

– Могут меняться сразу, все добрые, страшные дела напролет «Вступление», до смерти, сказки во все времена, – боевые действия не из-за того, что до сих пор удавишся.

– Лиш тілько? – сказав вовк.— То, что я за тобой заспіваю! ..

– Но, зачинай, бо много часу не є, – сказав на то лошак.

Восклицательный очко и зависть «Вічную пам’ять» на Цилу Околицю. А я хочу подождать, когда доволен собой.

Вовк був дуже розгніваний сам на себе, що дався дурному лошакові обманути, та іде собі дальше дуже голоден і засумований , що була нагода попоїсти смачного м’яса, а до цього часу не вдалося. А коли підійшов над один берег, то звідтам увидів, що під берегом в болоті лежала громада диких свиней. Він приблизився до них і вже не знав, що казати, лиш лакомо дивився на тучні свині.

— Що хочеш від нас, пане вовче? — перебила стара свиня тоді, коли вже вовк розняв рот та хотів щось сказати.

— Я дуже голоден, то хочу вас поїсти,— сказав нарешті вовк.

— Добре,— згодилася стара свиня,— ми тобі дамося поїсти, але мусиш нас наперед висповідати, бо ми, свині, дуже грішні і не хочемо без сповіді повмирати.

— Як я можу вас сповідати, коли я на попа не вчився і ним не був ніколи?

– То, что не хиба, що ти не був попом. Я тебе навчу; Мы будем с тобой, чтобы выступить со своими коллегами в Грехове.

Зодився на то, чтобы добраться до берега и на берег, я все равно буду выступать.

Свинья роза и вдова вовлекает голову в Черево, так что все время лишается покорной долины скалою. По течению лед на берегу моря, в одиночестве, в Нигде, не видела. І знову забрався до лісу.

Іде вовк лісом та й дивиться. А там чоловік рубає дрова. Колледж прихода от ближнего до Чоловика, чтобы подняться на улицу, чтобы увидеть, как он пойдет, соблазнит собаку на полуденок. Воскресный мир, ковбойская гравюра и верблюжий сон, ковбойская повязка на галузу на корчи. Я хочу, чтобы ты спинався и пригоршись в горных корчах, я не могу досрочно. Тоді зачав голосом вити и сам до себя сказав:

– О, який я дурень!

Дарунки груші

Жили два брати — Петро та Іван. Петро жив добре. Мав гарну хату, і в хаті, й коло хати. А Іван мав хатку маленьку, піч у хаті і повну хату дітей. Іван робив з ранку до ночі, але ледве міг прогодувати сім’ю. Не знав, як із злиднів вийти. А тут і зима настала. У хаті холодно, діти плачуть. Він затулив руками вуха, щоб не чути плачу, і вийшов надвір. Дивиться кругом, що порубати на дрова.

Нічого не було, крім єдиної груші в дворі, яка росла вже тут кілька десятків років. Весною радувала цвітом, літом ховала діточок від пекучого сонця, а осінню годувала всю сім’ю смачними плодами. Хоч як жалко було йому груші, але іншого виходу не було. Узяв сокиру закрив очі, замахнувся, щоб рубати, але чує голос груші:

— Не рубай мене, чоловіче добрий.

Іван з переляку аж сокиру випустив з рук. А далі каже:

— Вилізь на самий вершечок, відломи найвищу гілочку з мене. Що матимеш з їстівного, то махни прутиком тричі і промов: «Пічко, затопися, борщику, варися». І їсти матимеш, і в хаті тепло буде.

Хоч як важко було вилізти на засніжене дерево, Іван добрався до вершечка, зрізав найвищий прутик І пішов до хати. Діти хотіли просити в батька їсти і, побачивши в його руках прут, притихли в куточку, і тулились один до одного. А Іван махнув тричі прутиком і сказав:

— Пічко, затопися, борщику, варися.

І сам з дива мало не впав. У печі вогонь затріщав, а в горщику вже кипів запашний борщ із м’ясом. Жінка й діти обступили піч, гріються і з нетерпінням чекають борщу. У хаті тепло. Готову страву мати насипала у велику миску, і всі їдять. Веселі, щасливі.

Тим часом багатому братові аж дивно, чому Іван не прийшов сьогодні до нього робити у хліві. Хоч він платив йому лише напівгнилою соломою, яка не горіла, а лише смерділа і чаділа в хаті. Багач вийшов надвір, бачить, що з димаря братової хатини куриться, і не може уявити собі, звідки брат узяв дров або соломи. Цікавість узяла верх. Такий лютий, грізний ступив у хату, грюкнув дверима і вже кричати хотів. Але з дива не міг слова промовити. Він побачив, що всі веселі, борщ їдять, діти кісточки облизують, у хаті тепло. І так там борщем смачно пахне, аж самому їсти хочеться.

Бідний брат з радощів забув про всі кривди, заподіяні багатим братом, і гостинно запросив його до столу. Той сів, почав їсти, а сам улесливо говорить, який він радий, що сім’я брата і сита, і в теплі сидить. Але його мучила думка, звідки все це взялося. Бідний брат похвалився, що в нього є чарівний прутик. І показав багатому братові, як цим прутиком користуватися.

Пішов багатий брат додому. Довго думав, як дістати той чарівний прутик. А потім вирішив викрасти його від брата і підмінити іншим. Кілька днів ходив до рідного брата, придивлявся до чарівного прутика. І одного дня таки побачив, де його ховає бідний брат. Потім виліз на грушу, зламав подібний прутик з вершечка, заховав його за халяву чобота і став чекати хвилини, коли бідний брат піде кудись з дому.

Не довелося довго чекати. Пішов бідний брат з відром по воду. А криниця далеко була. Тим часом заздрісний брат шусть у хату. Витяг чарівний прутик із-за комина, а на його місце поклав другий і бігом з хати.

Прийшов бідний брат з водою, а діти кажуть, що дядько приходив. У бідного аж в серці тьохнуло, ніби передчував, що трапилося лихо. Глянув, бачить, що прутик на місці, то й заспокоївся. Пішов далі робити свою роботу.

Ось настав обід. Бідний брат зайшов до хати, а діти вже всі біля столу. Помив руки, взяв чарівний прутик, махнув ним тричі і промовив:

— Пічко, затопися, борщику, варися.

Але ні пічка не затопилася, ні борщик не варився. Тут зрозумів бідний брат, чому так часто відвідував його багатий брат.

Цим-тим пообідали. Але бідного брата робота не бере. Думає, що йому діяти. Однак до вечора нічого не надумав і пішов до груші. Обняв її, постояв трохи, а потім говорить, що хай пробачає йому груша, бо не зміг вберегти подарунок. Але разом з тим хай змилосердиться вона над ним і дасть пораду, що робити йому тепер.

Груша пожаліла бідного чоловіка й каже, що вже кращого гостинця для нього не має, як одну торбу, яку він знайде в дуплі. До торбинки треба примовляти: «Раз, два, три, торбинко, розв’яжись!»

Бідний брат подякував груші і пішов додому послав гратися надвір, а жінку по воду. Коли сам залишився, то взяв торбинку і каже:

— Раз, два, три, торбинко, розв’яжись!

Не встиг вимовити останнє слово, коли торбинка розв’язалася, звідти вискочило сорок чоловіків і почали його бити. Як побили добре, він здогадався і сказав:

— Раз, два, три, торбинко, зав’яжись!

Чоловічки знову в торбинку сховалися. Думав-думав бідний брат, що йому за користь з тієї торби. Потім узяв торбу і прямо у двір до багатого брата. Зайшов до хати, а багатий брат аж крикнув на нього, чого прийшов. А він так тихо каже, що прийшов до нього поради просити. Справа в тому, що на цей раз має чарівну торбинку, але вже боїться залишати її вдома, бо чарівний прутик хтось обміняв. Чи не взяв би багатий брат на зберігання.

Багатий брат дуже зрадів і почав випитувати у бідного брата, що за торбинка і як нею користуватися. Бідний брат сказав, що треба лише сказати: «Раз, два, три, торбинко, розв’яжись!» і побачить, що буде. Багатий брат узяв торбинку і сказав, що заховає цю торбинку надійно, хай не журиться брат.

А сам не дочекається, щоб той вийшов з хати. Бідний брат подякував за ласку і пішов собі додому, а багатому цього й треба було. Закрився в кімнаті, узяв торбинку, потім каже:

— Раз, два, три, торбинко, розв’яжись.

Не встиг сказати, як вискочило з торбинки сорок маленьких чоловічків і почали його бити і промовляти:

— Віддай братові чарівний прутик!

Уже ледве дише багатий брат, а слів не знає щоб торба закрилася. А чоловічки своє роблять. Почав просити їх, щоб відпустили, і чарівний прутик віддасть бідному братові. Тоді старший з чоловічків скомандував усім знову до торбинки влізти. А сам узяв торбинку й чарівний прутик і поніс до бідного брата.

Відтоді бідний брат живе з діточками у теплі й достатках.

Золотий черевичок

Були чоловік і жінка, і мали вони одну дочку. І жінка вмерла, а дівчинка ся лишила з татом. Коли мама вмирала, вона прикликала т’собі дівчинку і сказала: — На тобі, доню, це зернятко. Коли тобі буде дуже прикро, посади його.

Після смерті мами вони трохи прожили, і тато вженився вдруге, привів мачуху, котра мала свою дівчину. Та й так вона цю сирітку кривдить. Примушує її мачуха всю роботу робити, і вона робить усе. І всюди її мачуха посилає. А свою дочку вона жалує. Та й так ця сирітка бідує.

А в їх селі робить панич забаву та й закликає молодих, би всі туди йшли. А мачуха каже сирітці:

— Маєш пообходити худобу, насічи січки. Нагодувати кури — все зробити. І ще маєш полотно білити, аби було з чого сорочки шити. А ми, — каже, — йдемо на забаву.

Та й пішла мачуха з дочкою на забаву. А сирітка подумала, поплакала. Згадала про свою маму та й думає: «Якби моя мама жила, то я би так не бідила. То й я би з мамою пішла на забаву». І нагадала вона собі за то зернятко — взяла його та й посадила. Та сіла коло того й заснула.

Пробуджується вона, а то така вже велика верба виросла, висока, груба. Дівчинка схопилася, подивилася на ту вербу та й давай відти тікати, від тої верби. А з верби вийшла паня та й каже:

— Дівчинко, чого тікаєш? Вона обернулася.

— Не тікай, — каже, — скажи, що тобі треба.

А вона заплакала та й каже: так і так, мачуха завдала їй тілько роботи, а вона стілько роботи не годна зробити.

— То нічого, — каже паня. — Зараз буде все зроблено. А ти, — каже, — хоч’ іти на забаву?

А вона каже:

— Та хотіла би-м, але я не маю в чім. Не маю що вбрати, крім цего буденного дрантя.

— То нічого, — сказала паня та як плеснула три рази в долоні, а з тої верби висипалося тілько дівчат, що не годен оком осягнути.

Каже паня:

— Зараз аби була цій дівчині вся робота зроблена і файна сорочка їй вшита.

Кинулися дівчата до роботи. Одні оруть, другі сіють, треті вже колопні беруть, вже мочать, труть, прядуть, тчуть. Вже й сорочки шиють. Вже й дівчину вбрали в сорочку. Принесли їй ті панни золоті черевички.

— Збирайся, — каже паня, — меш їхати на забаву. Привели коні впряжені. Вже й фірман є. Поїхали.

Приїхали вони на ту забаву, а там мачушина дочка так гуляє, так фест танцює з панами. А ця дівчина і так файна була, а як вбралася у файне вбрання, то стала ще багато краща. Як панич на цю дівчину подивився, то лишив мачушину дочку, а її взяв у танець.

А мачуха ще сиділа трохи із своєю дочкою, та й зачала дочка казати:

— Ей, мамо, ходім додому, тут нам нема чого сидіти. Та й пішли додому.

А дівчина-сирота як побачила, що вони пішли, то бігом з танцю вирвалася. Той панич її не пускав, а вона вирвалася, сіла на бричку, швидко поїхала д’вербі і перебралася.

А за ню вже поробили дома, що вона мала робити.

Дівчина розібралася, все віддала в ту вербу і вбрала своє дрантя. Паня їй сказала:

— Коли тобі буде треба, вийдеш т’цій вербі і плеснеш три рази в долоні, і ми тобі, — каже, — все поможемо.

Прийшла вона до хати та й питає мачушину дочку:

— Як там було?

— Е, там не було нічого такого доброго. Приїхала якась, і панич лиш з тою й вигулював.

Та й з мамою собі говорять, що якась там приїхала, що так їм було добре, поки її не було.

А панич ніяк не годен узнати, що це за дівчина і відки вона. Ніхто не знає. Кого питають, ніхто не годен сказати. Робить той панич забаву знов, на другу неділю лагодить. Хоче знати, що то за дівчина. Розписали листівки, би всі дівчата приїздили на той бенкет. Ну, та й мачуха збирається зі своєю дівчиною. А цій лиш наказують робити, корови та коні пообходити. Пішла вона до верби, плеснула три рази в долоні, вийшла паня та й питає:

— Що тобі треба?

Вона сказала, і вже все вона має. Вивели їй коні, і вона поїхала.

Приїхала вона на ту забаву, а там уже знов мачушина гуляє з тим паничем, набувається. Але як уздрів панич дівчину, що приїхала, то знов бере її в танець. І насторожився він, і має вже її не пустити. Хоче знати, відки вона, що вона за одна.

А вона вже вздріла, що ці ся полютили, мачуха та й її дочка, що вже хотять тікати геть. А їй треба швидше бути дома, поки мачуха не прийде. Та й вона зачала тікати. Ті вже надвір вийшли, вона ледве випуталася. Та як тікала, загубила один золотий черевичок. І втекла вона без одного черевичка. Борше сіла в бричку і поїхала додому. Приїхала до тої верби, там все спрятала, вбрала своє дрантя, прийшла до хати та й тихо сидить.

Прийшла мачуха з дочкою — все пороблено. Що вона наказала, все зроблено, за дівчину тут усе поробили.

А панич далі питає. Не годен ніяк допитати, ні чий черевик, ні відки — нічого ніяк не годен знати. Радять його пани, як він має робити:

— Ти знаєш що? Ідім село від села. Де є в хаті дівчата, аби міряли цей черевичок. Котра взує його, ту дівчину забирайте сюди.

Ходять хата в хату слуги з тим черевичком. Мачуха подивилася в вікно — вже йдуть. І сказала вона сироті:

— Сиди там, — каже, — на печі, за комином, аби ти ся не показувала. Тихо сиди, аби ти не оганьбила нас.

І сидить вона тихо за комином. Але думає: «Це мій черевичок’. А мачуха подивилася у вікно та й каже своїй дочці:

— Вони вже озде на подвір’ї. Бери, — каже, — та стісуй п’яту. А та борше теше п’яту, струже, аби ся нога влізла в черевичок, бо то черевичок малий. А вони вже ввійшли.

— У вас є дівчата?

— Ой, у мене лиш одна дівчина.

— Ну то най буде й одна. Ану прошу взути цей черевичок.

Та зачала натягати, а їй з ноги вже кров тече. А ті слуги сказали:

— Не натягай, бо це не на твою ногу черевичок. А у вас нема більше дітей?

— Нема, — каже.

А дівчина з-за комина подивилася. Слуги кажуть:

— А то що за дівчина?

— Та то, — каже, — каліка, та то непутниця, та то невміятниця. Вони кажуть:

— То нічого. Раз дівчина, злізай і вбирай черевичок.

Дівчина злізла, взяла черевичок і натягнула на ногу. Вони кажуть:

— Ми цю дівчину беремо з собою, бо панич наказав, щоб ту забрати до него, котра натягне черевичок.

А мачуха каже:

— Я не пускаю. Та вона не має в чім, вона в пірваній сорочці. Вона ніц не має і я нічого їй не даю.

А вона каже:

— Не треба мені нічого. Зачекайте трохи, — каже.

Ті почекали. Вона пішла до тої верби, плеснула три рази в долоні. Відти вийшла паня, дала їй другий золотий черевичок і то вбрання, в якім вона ходила на забаву.

Зібралася вона і поїхала з тими слугами до пана. А як від’їздила, сказала свому татови:

— Татку, як буде вам дуже прикро, би-сте прийшли до мене. А там зробили весілля, і на цім кінець.

Залізний вовк

У одного царя росла золота груша. Але він з неї користі не мав, бо врожай щось крало. І примусив цар синів доглядати грушу.

Прийшов старший син під грушу і лежить. Прилізла до нього мишка:

– Царевичу, чи не дав би ти мені поїсти?

Він її прогнав. Переспав ніч, а рано встав і бачить – на дереві знову нічого нема.

Середущий так само не доглянув грушу.

Був у царя й третій син – Мишко, простий собі, домашній. Він сказав:

– Няню, піду я доглядати грушу!

Прийшов до груші, розклав вогонь, сів і пече сало. І приповзла до нього мишка:

– Мишку, дай трохи хліба.

Хлопець дав їй скибочку із салом.

– Тепер лягай спати, а у дванадцять годин ночі я тебе розбуджу. Прилетить золота пташка із золотим кошиком, буде рвати груші. А ти вилізь так, аби не почула, може, її впіймаєш. Вона небоязка.

Вранці Мишко вернувся додому. І питає його цар:

– Ну, доглянув грушу?

– Доглянув, та що з того! Ухопив я золоту пташку за хвіст, але вона вирвалася. Лише хвіст і кошик залишилися.

Тоді цар розсердився на старших синів, дав їм коні й наказав:

– Ідіть геть по світу! Я вас не хочу знати, коли не зуміли доглянути грушу!

Старші сини поїхали.

Але і молодший сідлає коня, збирається у дорогу.

– Куди ти, Мишку?

А він каже:

– За золотою пташкою. Мушу її спіймати, бо буде знову красти від нас груші.

Їде, їде. І в одному місті побачив братів: вони в корчмі пили і гуляли. Мишко на них не зважав. Поїв хліба, напився води і їде собі далі. Дістався до розпуття, а там написана табличка: «Підеш прямою дорогою – загинеш. Підеш наліво – не вернешся. Підеш направо – з’їсть Залізний вовк».

Став Мишко та й думає: що діяти – вертатися додому чи іти на смерть? На жодній дорозі не вказано життя. Та лише додумався, що він піде третьою дорогою: «Якби ішов вовк, то дам йому коня – коня з’їсть, а мене лишить».

І взявся направо.

Приїжджає під великі гори. Чує, щось гуде. Подивився – грубий вовк з відкритою пащею на нього біжить.

Хлопець скочив із коня і крикнув:

– Не їж мене, а на тобі коня!

Вовк з’їв коня і питає хлопця:

– Куди ти дорожиш?

Мишко розповів:

– Так і так, шукаю золоту пташку, що крала наші груші.

– О, то дуже далека дорога! Сам не доберешся. Сідай на мене і держися добре…

І приїхали вони у другу державу, до поганого царя.

Вовк став коло лісу:

– Ну, Мишку, йди в палац. На воротах тебе не побачать – так я учинив. А під хлівом у клітці сидить пташка. Та аби ти клітку не чіпав, бо тоді тебе почують і спіймають.

Мишко пройшов царськими воротами. Там стояли аж чотири стражники, але його не бачили. Прийшов до хліва, дивиться – у золотій клітці сидить золота пташка. Вийняв собі пташку, а далі подумав: «Яка красна клітка, шкода її лишити!»

Почав брати клітку – нараз почувся крик. Царські слуги спіймали Мишка та й привели до царя.

– Хто ти такий? – питає його цар.

Мишко відговорюється і сяк, і так.

Цар сказав Мишкові, що він його відпустить, але тоді, коли той поклянеться, що приведе від другого царя золотогривого коня.

Мишко прийшов до вовка:

– Ну, чи я тобі не говорив, щоб не чіпав клітку? Мало не загинув! Що ж, ходімо за конем до другого царя. Що поміняв, то мусиш дати.

Прийшли до другого царя, і знову вовк наказує Мишкові:

– Сторожа на воротах тебе не помітить, і зайдеш невидимо у хлів, де стоїть золотогривий кінь. Та не смій торкатися вуздечки, бо тоді тебе почують, побачать і спіймають.

Пройшов Мишко воротами, відчинив хлів і бачить: стоїть прекрасний кінь. Узяв коня, але подумав так: «Гей, візьму й вуздечку! Така красна…»

Лише поклав руку на вуздечку, як зчинився крик, і сторожа спіймала Мишка.

Цар розсердився на хлопця:

– Злодію! Та ти хотів украсти золотогривого коня? Попадеш під смерть!

Мишко усе йому розказав – з котрої він держави і чому сюди прийшов.

Тоді цар проговорив:

– Є в одній державі золотоволоса дівчина. Якщо ту дівчину приведеш – відпущу тобі вину, не приведеш, то я тебе знайду і на краю світу!

Мишко поклявся, що все зробить.

Приходить він до вовка.

– Знову не послухав? – говорить йому вовк.

І нараз розмахнувся, ляснув його:

– Ну, сідай на мене, та їдемо у третю державу за золотоволосою.

Приїхали у третю державу під царський палац. Вовк наказує:

– Чекай мене тут, я сам іду за дівчиною, бо ти не приведеш її. А як тебе тут схоплять, то вже загинеш.

Ходить царівна по садку, гуляє. Раз, коли всі інші пішли до палацу полуденкувати, вовк оглянувся навколо, чи його не бачать, схопив дівчину, кинув собі на спину й тікає.

Прибіг до Мишка, і хлопець сів на вовка разом із царівною.

А цар осідлав татоша з дванадцятьма ногами і летить за ними. Мишко почав йойкати:

– Ой, пече у плечі!

Вовк дає пораду:

– Тягни із хвоста волос, пускай позад себе і не оглядайся.

Мишко витяг волос і кинув за собою. Там нараз постала залізна гора. Поганий цар не міг перелізти…

Їдуть вони далі. Вже приїхали до гір, де на Мишка напав колись вовк. У тих горах їх залишив, а сам пішов за золотою пташкою і золотогривим конем.

Скоро приніс пташку і привів коня. Передав Мишкові й каже:

– Я зостаюся тут, а ти йди у свій край. Та дивися, щоб десь не заспав, бо тоді загинеш.

Мишко і царівна сіли на коня. Приїхали на велике поле й вирішили трохи відпочити. Зійшли з коня, лягли собі на землю і відпочивають. Але так відпочивали, що здрімалися.

А в той час до них прийшов один песиголовець. Закляв Мишка і його коня, що сталися камінням, а дівчину і пташку забрав із собою. Привів дівчину до себе і страшно силує її, аби за нього віддалася. А дівчина не хоче, бо любить Мишка.

І то велося довгий час. Раз Залізний вовк скликав усіх вовків, бо він був їх царем. Один вовк говорить, що ходив туди, другий – що туди. А кривий повідомив:

– Я коло дороги бачив чоловіка і коня, що закам’яніли.

Тоді Залізний вовк почав розпитувати всіх:

– Хто із вас знає, де тут є цілюща й живлюща вода?

Ніхто не знав, лише кривий вовк: вона була у Лихому лісі, межи такими горами, котрі билися, тільки на полуднє переставали битися. Кривий вовк заскочив і зачерпнув води.

Залізний вовк покропив два камені цілющою й живлющою водою, і вони ожили.

– Ну, пам’ятаєш, Мишку, що я тобі наказував? Не послухався утратив дівчину і пташку, сам мало не загинув. Тепер поїдь дорогою до дев’ятої гори. А там живе баба, котра тобі порадить, що треба робити. Песиголовець має страшну силу, може тебе загубити.

Мишко приїхав на дев’яту гору, поклонився бабі. Стара мала аж п’ятсот років. Ледве відкрила очі:

– Що, сину, шукаєш?

– Так і так, – розповідає хлопець. – То чи годен буду взяти назад дівчину і пташку.

– Як будеш мати щастя, то візьмеш. Але я не знаю, чи повернешся живим. Бо на кого і за п’ятсот метрів песиголовець гляне, той нараз умирає. Але не журися. Коло його хижі ти побачиш бука. Під буком, під корінням, закопана паличка – песиголовця сила. Коли ту паличку знайдеш, то довго не радься, нараз переломи. Тоді песиголовець утратить страшну силу, буде лежати у постелі при смерті.

Так і сталося.

Мишко розкопав землю і під буком знайшов красну паличку. Нараз її переломив. Заходить до хижі, а песиголовець помирає. За п’ять хвилин він уже не дихав. А дівчина така суха і чорна, ледве у шкірі держиться – так її песиголовець змучив.

Узяв Мишко пташку і царівну. Сіли на коня і подорожують.

Приїхали у свою державу, зайшли в ту корчму, де колись гуляли Мишкові брати. Вони дожилися до того, що замітали порохи по вулицях. Упізнали молодшого брата, але ховалися від нього, бо ганьбилися. І що собі дорадили?

– Убиймо Мишка, а пташку із царівною привеземо нянькові на золотогривому коні та й скажемо, що то ми здобули.

Мишка зсадили із коня і почали йому грозити, аби поклявся, що не скаже нянькові, як вони зробили. Мишко не мав що вибирати, і дав слово, що він за два роки не прийде додому і не скаже нянькові нічого. Брати взяли від нього золотогривого коня, золотоволосу дівчину й золотоперу пташку – і приїхали додому. Старий цар усе те перебрав і прийняв на ласку вигнаних синів. Але дівчина сумна, бо вона жаліє за Мишком, а не сміє казати цареві, що брати зробили. Ходить одна і ні за кого не хоче віддаватися.

А через два роки вернувся Мишко – бідний, голодний, обідраний. Коли його побачила дівчина, то дуже зраділа: обняла і привела до старого царя. А цар дуже дивується, як то його син доходився до такої бідності.

– Я вам, няньку, не скажу нічого. Най розповість дівчина.

І царівна усе розказала.

Старших братів розтягнули кіньми, а молодшому, Мишкові, справили весілля. Цар передав на нього державу, і так він зостався на престолі батька.

Журавка

Українська народна казка Полтавщини

Дуже давно в одному селі жили дід з бабою. І дуже вони сумували, що в них не було дітей. Якось зимового вечора пішов дід у ліс по дрова. Назбирав гілок, хмизу, закинув в’язку на плечі і пішов додому. Коли чує жалібний крик. Дивиться, аж то журавлик потрапив у пастку, стогне, кличе на допомогу.

— Потерпи трішки, зараз я тебе звільню, — сказав дід.

Звільнив дід журавлика, та й полетів той курличучи. А ввечері сіли дід з бабою вечеряти, аж хтось стукає.

— Хто б це міг бути так пізно?

Відчинив дід двері, бачить, стоїть дівчина вся в снігу.

— Заметіль, не видно нічого, я й заблукала.

Запросили дід з бабою дівчину до хати. А вона була красива, лагідна. І запитав дід:

— Як тебе звати?

— Журавка, — відповіла дівчина.

Сподобалась старим дівчина і стали вони її просить залишитися у них. З радістю погодилася Журавка залишитися в діда з бабою, бо нікого на цім світі у неї не було. І вирішила вона наткати полотна з вдячності за їх доброту. Тільки попросила, щоб ніхто не підглядав за її роботою. І через три дні винесла вона чудову тканину: по червоному полю золоті журавлі летять. А сама Журавка ніби хвора з кімнати вийшла, аж захвилювався дід.

Незабаром прийшов купець, що скуповував по селах полотно у селян, та й запитав у бабусі, чи напряла вона. І показала йому бабуся тканину, що напряла Журавка. А там золоті журавлики, неначе живі, летять.

— О, такої чудової тканини ще ніхто не бачив. Ваша донька чудова майстриня, — сказав купець і дав жменю золотих монет.

Ніколи не бачили дід з бабою золота, зраділи. Пошили до свят чудову сукню Журавці, щоб усі бачили, яка вона красуня.

Прийшла весна, пригріло сонечко. Прибігали сільські дівчата і хлопці, гукали Журавку на вечорниці. Зберуться навколо Журавки, а вона їм розповідає казки про різних чудернацьких птахів.

Минув час. Знову прийшов купець по тканину. Та дід не хотів, щоб донька пряла, бо боявся, що вона захворіє. Але купець вмів умовляти. Дав він дідові гаманець із золотом і наказ, щоб через три дні тканина була готова. Зажурилися дід з бабою, шкода їм Журавки. Та вона заспокоїла їх:

— Не сумуйте, не плачте. Через три дні тканина буде готова, ще й краща, ніж минулого разу.

Пішла дівчина до своєї кімнати, зачинила двері, і запрацював станок ткацький. Три дні не виходила дівчина зі своєї кімнати. Раптом прийшов купець та й став питати за тканину. Дід з бабою не пускали його в кімнату до Журавки, але купець їх відштовхнув і відчинив двері.

— Ой, там журавель! — злякано закричав він.

Зайшли дід з бабою, а там і справді за станком стоїть великий птах. Полякались вони, а купець утік.

Другого дня побачили дід з бабою, що лежить візерунчаста тканина та кругом журавлине пір’я розкидано. Гукнули дівчину, та не відізвалася вона, шукали, та не знайшли її. А увечері побачили журавлика, який курличучи, кружляв над їхньою хатою.

— Журавка, це ж наша Журавка! — заплакали дід з бабою.

Вони зрозуміли, що врятований дідом птах обернувся дівчиною. Гукали її, та вона не повернулася.

Кажуть, далеко на озері бачили журавлика, на якому було зовсім мало пір’я, а він усе поглядав у бік, де залишилися дід із бабою.