Київські неокласики

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) – течія в літературі та мистецтві, що з’явилась знатно пізніше занепаду класицизму як літературного напряжі і знайшла свій вияв у використанні античних тем в сюжетів, міфологічних образів мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст.

Інша назва цього угруповання – Гроно п’ятірне за поетичним висловом М. Драй-Хмари,який у вірші «Лебеді» 1928 року писав:

«О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбивав лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.»

Основоположником неокласичної школи поетів був Микола Зеров.

Неокласична естетична позиція М. Зерова, як і його побратимів по перу (М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта), полягала в необхідності засвоєння найвищих літературних здобутків людства як пере­думови справжнього розквіту мистецтв, розуміння значення уроків класики у зростанні художника слова. Така позиція у 20-30-ті роки XX ст. була актуальна, адже в той час українську літературу заполонили твори-агітки, твори-плакати на злобу дня. Письменник писав власну історію душі, протиставляючи її сірості, провінційності. Він уважав українську словесність невід’ємною складовою європейської словесності.

Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. По-європейськи освічені люди, неокласики закликали осягати вершини світової культури, трансформувати її форми та образну систему на рідному полі поезії, щоб піднести її до світового рівня. Тому в їхній творчості розквітають сонети, елегії, медитації, філософська лірика. Образи світової поезії, біблійної та античної міфології органічно будують художній світ. Утверджується неокласичний стиль з його рівновагою, мальовничими епітетами, чіткою логічною побудовою і «строгою течією мислі» (Микола Зеров).

Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925—1928 pp.

«Київські неокласики: Антологія» — антологія творів групи київських письменників-модерністів (т. зв. гроно п’ятірне або київські неокласики) 1910-1930-х років: поезії, художня проза, літературознавчі статті, мемуаристика.

До антології увійшли твори як безпосередньо членів грона п’ятірного, так і твори інших менш відомих учасників гурту.

Неокласики належать до письменного согласия «розстріляного відродження». Те, що неокласики прагнули впрованджуати в сводном творческом процессе, в соответствии с правилами грецкого я римского мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави. Юрій Клен, скористашись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А. М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Отже, творческий, літературознавчий доробок поетів-неокласиків, талановитих дослідників літератури, яким судилося поповнити трагічний список жертв сталінського геноциду, – яскрава сторінка історії української літератури, в якій знайдуть моральные и естетичні уроки не лише сучасні, а й прийдешні покоління.