Поль Верлен

Народився 30 березня 1844 року в містечку Мец у сім’ї військового інженера, який рано помер. Матір — дочка багатого цукрового фабриканта, одна виховувала дитину. У 1851 році Верлен навчався у Парижі, в приватному пансіоні Ландрі. Згодом Верлен продовжив навчання в паризькому ліцеї Бонапарта. У 1862 році, склавши іспит на звання бакалавра, слухав лекції в училищі правознавства. Проте навчання тривало недовго. Уже в 1864 році Верлен — дрібний службовець одного із страхових агентств, дещо пізніше — чиновник районної паризької мерії та міської ратуші.

З самого дитинства вiн проявляв здiбностi до писання вiршiв. Вже 1858 року він надіслав один із ранніх віршів — «Смерть» — Віктору Гюго й одержав схвальну оцінку, а 1863 року з’явилась перша публікація поета-початківця.

Сподіваючись на сімейне щастя та домашній затишок Поль Верлен у 1870 році одружився з шістнадцятирічною Матильдою Моте, проте згодом поету довелося зазнати розчарування у своїх задумах. У 1871 році Верлен не підкорився версальцям, залишився в Парижі, працюючи в бюро преси Паризької комуни. Тому йому довелося пережити репресії та кривавий терор, тривалий час переховуючись. Так він заохотився до алкоголю. Фатальну роль у цьому відіграла і дружба з Рембо.

У серпні 1871 року юний Рембо надсилає Верлену листа з віршем «П’яний корабель», а потім приїжджає до нього в Париж. Їхні стосунки були бурхливими та сповненими драматизму. Зблизившись із Верленом Рембо став його постійним супутником, завсідником гулянок у кафе. У липні 1872 року обидва поети вирушають у Бельгію, а звідти — в Англію, де, терплячи голод і холод, часто задурманені алкоголем, вони проводять час у безкінечних суперечках та сварках. Улітку 1873 року у Брюсселі під час сварки Верлен поранив товариша, вистріливши в нього з пістоля. За замах на життя Рембо, Верлена було затримано і 8 серпня 1873 року засуджено на 2 роки тюремного ув’язнення. Коли Верлен перебував у в’язниці містечка Монс, йому було вручено копію рішення суду про розірвання шлюбу з дружиною.

У тюрмі Верлен переживав глибоку духовну кризу. Тут він знову повернувся до католицької віри, віри його дитинства. Там же він написав поезії, які увійшли до його збірки «Романси без слів» (1874). Цю збірку віршів літературознавці оцінюють як вершину творчості Поля Верлена, тому що саме з нею пов’язується уявлення про нову, імпресіоністичну поезію Верлена.

Творчість Поля Верлена

Поль Верлен посідає особливе місце серед видатних французьких ліриків кінця XIX століття. Проголошений «принцом поетів» і шанований як визнаний майстер символічного напряму, він, проте, не був ні його лідером, ні теоретиком. Факти особистої біографії поета та його творчість нерозривно пов’язані. Натура пристрасна й неврівноважена, Верлен часто згинався під тягарем життєвих обставин, заплутувався в суперечностях власної долі й характеру. Але справедливо зауважив А. Франс: «Не можна застосовувати до цього поета те ж мірило, яке застосовують до людей розсудливих. Він має права, яких у нас немає, оскільки він стоїть незрівнянно вище і, разом із тим, незрівнянно нижче за нас. Це несвідома істота, і це такий поет, який зустрічається раз на століття».

Уже в юнацькі роки у Верлена з’являється схильність до літературної творчості. Він зачитується віршами Ш. Бодлера, поетів — «парнасців» Т. де Банвіля і Т. Готьє. Восени 1862 року Верлен записується на факультет права — вивчати юриспруденцію, та незабаром через матеріальні нестатки полишає навчання і стає до роботи.

У 1866 році Верлен публікує свої вірші в журналі «Сучасний Парнас» і видає власним коштом збірку «Сатурнічні поезії» У першій збірці поета ще відчутний вплив естетики поетів-«парнасців». «Парнасці» відмовлялися від романтичного «кипіння почуттів», від «сповідальної лірики».

Основним критерієм прекрасного, на їх думку, мала бути досконалість форми, «рівновага між об’єктивним і суб’єктивним», і цей принцип почасти зберігається в поетичних образах молодого Верлена. Однак вірші «Сатурнічних поезії» вже мають ознаки оригінального верленівського стилю: меланхолійність інтонації, здатність передавати таємні порухи душі, її «музику».

Збірка присвячена тим, хто народився «під знаком Сатурна», усім, «хто нещасливий на землі, кого тривожить бентежна уява, хто приречений на землі, а можливо, і на віковічні страждання». Саме таким бачив поет себе й свого читача, сподіваючись на його співчуття. Поет захоплено говорить про твори та предмети мистецтва, часто вживає слова прекрасне, ідеал, безпристрасний, байдужий. Але в його сприйнятті світ не є холодно-гармонійним і прекрасно-байдужим, яким він поставав у «парнасців». Створені Верленом пейзажі здебільшого зображують осінь, захід сонця, сутінки («Осіння пісня», «Сонце на спаді», «Nevermore»). Ліричний герой цих віршів статичний, у його застиглості відчутне щось фатальне. Наприкінці 60-х років Верлен співпрацює з літературними журналами; у 1869 році видає власним коштом збірку під назвою «Вишукані свята». Відправним пунктом для створення збірки прислужилися поетові книга братів Гонкурів про мистецтво XVIII століття, окремі вірші В. Гюго і Т. де Банвіля, а також відкриття залів Лувру, присвячених цій «галантній» епосі.

Збірка «Вишукані свята» дала поштовх подальшим творчим шуканням самого Верлена і А. Рембо. Любовна пристрасть до Матильди Моте, чарівної шістнадцятилітньої дівчини навіяла Верлену вірші, зібрані в третій книзі «Добра пісня» (1870). Це розповідь про палке й водночас несміливе кохання до дівчини, яка полонила поета чистотою і жіночою чарівністю. Віршам, які увійшли до збірки, притаманна спільна мелодія. Голос поета стає ніжним, ліричним. Він пише про очікування, про нетерпіння, з яким «чекає союзу двох сердець», про скромну принадність своєї нареченої, про пробудження в душі високих почуттів. У цілому збірка знаменує перехід від «епічного» до особистого, повсякденного, до вражень «цієї миті». Проникливе засвоєння подробиць буття, звичайних, щоденних речей, які Верлен перетворює на деталі істинно поетичного світу, на «пейзаж душі»,- все це, як і характерна природність вірша, стає ознакою «імпресіоністичної поезії». Збірку «Добра пісня» було видрукувано влітку 1870 року, напередодні франко-прусської війни. Саме тоді відбулося й весілля Верлена та Матильди. Молодята оселилися в Парижі, і незабаром їм довелося пережити облогу столиці прусськими військами.

Після 1871 року верленівска меланхолія поглиблюється. У цьому відіграють свою роль і поразка Паризької Комуни, і особисте життя, що не склалося. Родинні відносини перетворюються на справжню драму після знайомства поета з Артюром Рембо. Суцільний нігілізм і анархізм цього юного генія підштовхують Верлена до рішучішого розриву з поетичною традицією. Із січня 1872 року Верлен повсякчас перебуває із Рембо, який глибоко вплинув на нього своєю думкою про необхідність пошуку нових шляхів поетичної творчості. Поети вирушають у мандри до Бельгії, до Англії, знову повертаються до Бельгії.

Між ними відбувається кілька суперечок і примирень, аж поки в липні 1873 року не вибухає кульмінаційна сварка. Верлен стріляє в Рембо з револьвера й легко ранить його в руку, за що його заарештовують, а згодом засуджують до двох років ув’язнення.

На волю поет вийде тільки в січні 1875 року, тому першим виданням «Романсів без слів» (1874) він керує з в’язниці. «Романси без слів» — найвище поетичне досягнення Верлена.

Сама назва збірки «Романси без слів» свідчить також про прагнення поета підсилити музичну забарвленість віршів: «Мжиці зажурені звуки / і на землі, й по дахах! / В серці, що в’яне від скуки, /ллються зажурені звуки». Поезія Верлена вперше у Франції покладається на сугестивну силу лірики: поетичне слово в його віршах впливає не стільки завдяки своєму предметному значенню, скільки завдяки «смисловому ореолу», який навіює, підказує ті чи інші настрої. Саме через це поети-символісти вважали Верлена своїм попередником.

По виході з в’язниці у світосприйнятті поета відбувся справжній переворот — він навернувся в католицтво. Наступна книга Верлена «Мудрість» (1881) явила світові нову властивість його поезії — релігійне натхнення. Релігійне обернення, бурхливе й пристрасне, було, як це притаманно Верлену, суперечливим і непослідовним, разом із тим, «Мудрість» — книга глибоко продумана. Поет, відрікаючись від свого розпусного минулого з Рембо, розраховував знайти «підкріплення» у вірі, за її допомогою розв’язати конфлікт між «життям» і «мистецтвом». У 1875—1877 роках поет живе переважно в Англії, багато працює.

У 1882 році Верлен публікує вірш «Поетичне мистецтво». Вірш ніби подає теоретичне обґрунтування тих особливостей поезії Верлена, які намітилися в «Сатурналіях» та «Вишуканих святах» і повністю втілилися в «Добрій пісні» й особливо в «Романсах без слів».

У «Поетичному мистецтві» в наспівних, ритмічно витончених віршах, які своєю якістю повинні були показати можливості нової поетики, Верлен протиставляє музичність вірша визначеності його сенсу, закликає до максимального нюансування зображення і демонстрації відтінків. Замість барв певних тонів суттєвими виявляються переходи, напівтони. Саме звідси гасло «Музика перш за все» — адже музика знищує чіткість граней у зображуваному. Верлен закликає позбавитися у віршах розуму й дотепності, сміху й красномовства, оголошує війну римі як пустому брязкальцю. Вірш за Верленом, цінний лише своєю безпосередністю, за умови, однак, що він прагне «до небес інших». Він повинен бути, як «пісня захмелена», оскільки в ній до чіткого обов’язково домішується хистке: «Найперше — музика у слові! / Бери ж із розмірів такий,/ Що плине, млистий і легкий,/ А не тяжить, немов закови».

Правила традиційного французького олександрійського (силабічного) віршування вимагали певної кількості складів у рядку та наявності рим, мова мала «підкорятися» розміру. Верлен же піддавав сумніву і рими, і мірність вірша, а поруч з тим демонстрував можливості «неправильностей»; Повтори, внутрішні рими, системи співзвучних голосних (асонанси) і приголосних (алітерації) — все це створює ефект справжньої музики слова. Мова тут покликана навіювати, а не описувати чи доводити. Поет вплітає у вірші просторіччя, провінціалізми, архаїчне мовлення й мовні «неправильності» Це створює ілюзію абсолютної спонтанності й мовної інтимності. Верлен розчленовує олександрійський вірш за допомогою незвичних цезур і неочікуваних переносів таким чином, що часом здається, ніби вірші переходять у прозу. Саме Верлен проклав шлях верлібру поетів-символістів. «Поетичне мистецтво» було сприйняте молодими поетами-символістами як справжній маніфест, хоча сам Верлен застерігав своїх послідовників від буквального наслідування своїх настанов. У циклі «Прокляті поети» (1882) Верлен дав вичерпну характеристику найновішої школи поетів-символістів і визнав геніями зовсім невідомих у той час С. Малларме, А. Рембо, Т. Корб’єра та ін. Успіх «Проклятих поетів» викликав цікавість публіки і до самого Верлена — поет отримав змогу видавати свої твори та одержувати за них гроші. А доти він вів злиденне існування, хворий та переслідуваний постійними невдачами.

Помер Поль Верлен 1896 року в лікарні від запалення легень.

Становлення поета

Поетичну творчість розпочав під впливом митців «парнаської» школи та романтиків, зокрема Ш. Бодлера. Про вплив «парнасців» на становлення поета свідчить те, що його перші літературні спроби (сонет «Пан Прюдум», збірка «Сатурнічні поезії» — 1866) помітно позначені їхньою естетикою. У 1869 році вийшла друга поетична збірка Верлена — «Вишукані свята» як своєрідне наслідування стильової манери художника Ватто. У цій збірці поряд із типово «парнаським» віршами з’явилися характерні для Верлена наспівні поезії, пронизані відчуттям безпричинної меланхолії. У 1870 році вийшла третя збірка Поля Верлена «Добра пісня», присвячена його нареченій Матильді Моте, з якою він уперше зустрівся в 1869 році, коли їй виповнилося лише 17 років.

«Романси без слів»

Романси без слів (фр. Romances sans paroles) — збірка поезій Поля Верлена опублікована в 1874 році, до складу якої увійшли твори, написані Верленом ще в тюрмі. Вона поділяється на чотири цикли: «Забуті аріети», «Бельгійські краєвиди», «Птахи вночі», «Акварелі». Ця збірка — комплекс замальовок, мотивів, фрагментів, пейзажів. Вона засвідчила неповторність поетичного обдарування Верлена.

Збірка “Романси без слів” перекладена повністю українською мовою за участю П. Грабовського, І. Франка, М. Вороного, Б. Тена, П. Тичини, М. Рильського, М. Лукаша, А. Содомори, Г. Кочура та інших блискучих перекладачів. Публікується виданням “Либідь”.

Цікаві факти про Поля Верлена

Верлен був єдиною дитиною в сім’ї і на протязі всього свого життя залишався улюбленцем матері – слабкою, безвольною і безвідповідальним, вимогливим і суперечливим. Пізніше він розповідав, що в ньому “прокинулася чуттєвість”, коли йому було 12 чи 13 років, проте його зовнішність і неохайність викликали швидше антипатію, ніж якісь теплі почуття. У нього було широке плоске обличчя з маленькими очима, майже захованими під густими бровами. Його дражнили діти, а один з вчителів якось заявив, що Верлен виглядає як якийсь злочинець-дегенерат. У школі Поля завжди привертали хлопчики з молодших класів, з якими він заводив “гарячу дружбу”. Втім, він був не зовсім гомосексуальний. Приблизно в 17-річному віці Поль став користуватися послугами повій і пити абсент. Після тривалого періоду веселій розпусної життя Верлен познайомився з 16-річною дівчиною Матільдою Мате, яка здавалася йому прикладом дівочої чистоти. Вона захоплювалася його віршами і не вважала його потворним. Протягом 10 місяців після заручин Верлен був щасливий, але одруження швидко протверезила його: “красуня” виявилася порожньою і пихатим, а він з “принца” знову перетворився в “чудовисько”. Поль став багато пити, у нього з’явилися сплески дикої агресивності (одного разу він навіть люті шпурнув новонародженого сина так, що той вдарився об стіну). Зрештою він просто втік з дому з 17-річним поетом Артюром Рембо. Матильда розлучилася з Верленом. Рембо був “геніальним хлопчиком” французької поезії, прекрасним, не по роках добре знає життя юнаків, який писав надзвичайно оригінальні вірші. У той же час він був невиправним хуліганом, жорстоким збоченцем і садистом. Його теорія про необхідність випробувати на собі усі форми любові, страждання і божевілля в ім’я пошуку поетичної “істини” робила його бажаною сексуальної здобиччю для Верлена. Спочатку Рембо відправив Верлену свої вірші та рекомендаційний лист, а потім приїхав у Париж – обірваний, брудний і без гроша в кишені. На перший час Верлен поселив Рембо в будинку родичів своєї дружини, де тоді жив і сам, а пізніше став влаштовувати його по черзі у всіх своїх друзів. Один з них, музикант-гомосексуаліст, прищепив Рембо пристрасть до гашишу. День і ніч обидва поета веселилися і бенкетували, а на публіці вели себе дещо провокаційно, надаючи один одному знаки любові та уваги. Наодинці Верлен і Рембо проводили “ночі Геркулеса”, займаючись тим, що вони самі називали “любов’ю тигрів”. З них двох Рембо явно був домінуючим, активним партнером. Верлен, який вважав себе жіночним людиною, що шукає любові і захисту, був просто зачарований цим “юним Казановою” з його чарівним поєднанням краси, геніальності і насильства. Рембо одного разу полоснув Верлена ножем, щоб розважитися і заодно перевірити свою могутність над старшим товаришем. Він також постійно насміхався над “подружньої респектабельністю” Верлена, і в результаті в липні 1872 року Верлен залишив сім’ю і виїхав з Франції разом з Рембо. По всій імовірності, мати Верлена надала їм фінансову допомогу, оскільки вона ревнувала Верлена до Матильди. Верлен і Рембо подорожували майже рік, і цей рік став самим щасливим у житті Верлена, про що він пізніше згадував “інтенсивно, усім своїм єством”. Спочатку вони подорожували по Бельгії, а потім перебралися до Лондона, де стали жити у найдешевших готелях. Це був період підйому творчої активності Верлена. Втім, незабаром відносини між ними стали псуватися. Вони все частіше сварилися, оскільки Рембо набридло бути в постійній залежності від свого старшого товариша-поета. Не в змозі більше виносити напруженій до краю ситуації, Верлен у липні 1873 року раптово залишив Лондон і поїхав у Брюссель. Він розіслав листи з повідомленням про те, що збирається покінчити життя самогубством, всім, кого це може стосуватися, в тому числі свою колишню дружину, і став чекати, хто і коли його врятує. Першою примчала мати Верлена, слідом за нею приїхав і дуже агресивно налаштований Рембо. Під час емоційного п’яного розгляду, яка переросла у сварку, Верлен схопив пістолет (з допомогою якого збирався покінчити з собою) і вистрілив у Рембо, поранивши йому кисть руки. Побоюючись повторного нападу, Рембо звернувся в поліцію, і Верлен був заарештований. Верлен був засуджений до двох років тюремного ув’язнення за спробу вбивства. Мав місце невеликий скандальний епізод – під час медичного обстеження були знайдені докази участі Верлена в гомосексуальних статевих актах. Верлен опинився на волі в січні 1875 року: за зразкову поведінку його звільнили на півроку раніше терміну. Він одразу розшукав Рембо і знову став домагатися його дружби. Той відповів на залицяння Верлена тим, що став уникати його, а одного разу навіть залишив колишнього друга біля дороги в несвідомому стані. Рембо незабаром закинув поезію і став невгамовним шукачем пригод. Він помер від раку в 1891 році, у 36-річному віці. Верлен не тримав зла на Рембо і до останніх своїх днів вважав роки, проведені з ним, інтелектуальної, емоційної і фізичної вершиною свого життя. Задоволення, отримане ним від спілкування з Рембо, було таким глибоким і інтенсивним, що межувало з болем. Після смерті матері життя більше не радувала Верлена: якщо він не перебував на лікуванні в якійсь лікарні, то проводив час з двома старіючими, брудними і неохайними повіями – Филоменой Буден і Южен Кранц. Вони задовольняли його сексуальні інстинкти і стимулювали його мазохізм, сварячись і лаючись з ним, а іноді і б’ючи його. Вони жадібно вихоплювали з його рук листки з новими віршами і тут же бігли їх продавати… Похоронами Верлена керувала Южен з траурною пов’язкою вдови. Пияцтво на гроші, отримані від продажу підроблених літературних сувенірів, швидко звело її в могилу.