Квіти України в легендах

Квіти – улюблені супутники людини з давніх часів. Вони не лише милують зір,але й  облагороджують душу. Квіти супроводжують нас усе життя, від народження до останньоі хвилини.

Здавна українські оселі прикрашають чудові квітники, в яких ростуть високі мальви з різнокольоровими квітами, яскраві чорнобривці, хрещатий барвінок, жовтогарячі нагідки, білі лілеі, троянди, А у полях розмаіття кольорів: червоні маки, сині волошки, білі ромашки,жовті соняхи.

Німецький письменник Ауербах сказав «В історії  квітів – історія людства». Вони оспівані в піснях, про них складено багато віршів, загадок, легенд , з ними пов^‘язано багато обрядів, вірувань, замовлянь.  Багато з-них – цінна лікарська сировина.

У квітах –частина історії України. Сьогодні ми  здійснимо подорож у квіткове царство України і квіти розкажуть нам багато цікавого про себе.

Життя квітів починається з пролісків. Цю квітку називають мужньою квіткою весни. Надворі ще лютує зима, а Пролісок мужньо дививиться на світ блакитними очима.

Легенда про пролісок.

Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина. Блукала не один день, не два,  серед чужих людей, голих степів, холодних вітрів, пекучого від холоду каміння. Тікала вона і знала, що в разі невдачі чекає її жахлива розправа за отруєння султанської сторожі.
Невдовзі султан повернувся з походу і, дізнавшись про все, викликав загін яничар і звелів живою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів тривала погоня, одному лише світлочолому місяцю відомо, який темними ночами освітлював дівчині дорогу.
Ось і степи залишились позаду, але, пам´ятаючи суворий наказ, яничари продовжували пошуки.Незабаром виснажена дівчина дісталася рідних країв і в знемозі опустилася на землю під вітами лісу. Надворі стояли перші дні весни. В повітрі пливли терпкі запахи живиці та набубнявілих липких бруньок. На всі лади висвистували шпаки, зустрічаючи весну і радіючи теплу. Лежачи на купі сухого теплого листя, Катря плакала від щастя. Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. В дівчини від жаху холоне кров, туманиться в очах, серце ледь не вискочить з грудей. Розкинула Катруся в розпачі руки, обняла купку сухої вицвілої торішньої трави і у відчаї почала благати: “Ненько моя, земле! Не дай загинути! Не дозволь песиголовцям вернути в неволю! Краще розступися, земле, і навічно прийми мене в обійми! Миліша смерть на рідній батьківщині, ніж підневільне життя на чужині!” Почула матінка-земля те благання: враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіли в швидкому рості трави, а з небесної блакиті опустилися на галявину голубі сутінки й заховали втікачку.
З тих пір, говорить легенда, там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли на лісових галявинах, весняні квіти кольору вечірнього неба, нагадуючи нащадкам про хоробру українську дівчину Катерину, її незгасне прагнення до волі. І назвали їх пролісками.

Ще одна квітка- провісник весни – це підсніжник- символ надії.

Колись дуже давно в одній багатій родині народилася дівчина. Вона була така гарна і ніжна, що не можна було не милуватися нею. Коли ж вона підросла, то до неї почали свататися гарні хлопці. Але дівчина всім відмовляла. Батькові набридло вибачатися перед багатими і шляхетними женихами. І він вирішив сам вибрати для неї чоловіка і примусити її вийти за нього заміж.

Це був холодний і злий чоловік, від погляду якого в’янули квіти. А тим часом його дружина-красуня покохала молодшого брати свого чоловіка – щирого і гарного парубка. І юнак теж покохав її. Він грав їй на сопілці прекрасних пісень. Коли їхні погляди зустрічались – навіть птахи замовкали. Старший брат це помітив, дуже розгнівався на молодшого брата, а молоду дружину пообіцяв замкнути в темному підземеллі.
Але парубок і красуня не злякались злого старшого брата. Кохання підказало, що їм робити. І вони втекли в гори, на квітучі полонини. Старший брат кинувся навздогін. Закохані сховалися в заростях. Вони дивилися одне на одного палкими поглядами, що дівчина розтанула і стала сльозою-краплиною, а хлопець – теплим вітром. Але злому старшому братові цього було замало. Він закутав краплину в снігову кригу, щоб розлучити її з вітром навіки.
Але не так сталося, як гадалося. Щовесни теплий вітер прилітає до своєї коханої і допомагає теплим подихом пробити холодну міць, і вона з’являється на світ ніжною і гарною квіткою – підсніжником. Біла тендітна квіточка з пониклою вниз голівкою у вічному смутку за своїм коханням, проте нескорена, вірна і сильна в своєму коханні.

Легенда стверджує, що ті, хто їх зриває, і ті, хто їх дарує, а також ті, хто їх продає і купує, ніколи не будуть щасливими в коханні. Правда це чи ні? Невідомо.

Квітка краси, любові, ніжності, освідчення в коханні –конвалія,яка впродовж усього травня- місяця Божої Матері-милує наше око, п’янить ароматом. Іі ніжно-пахучі білі дзвіночки втілюють і собі радощі весни.

Композитор Петро Ілліч Чайковський писав: «Царівною квітів я визнаю конвалію»

 З квіткою пов’язана доволі цікава легенда…

 У лісі стояв козацький загін, який прийняв нерівний бій з ворогом-супостатом. Козакам довелося на деякий час відступити. Раптом серце дівчини відчуло, що її брата-козака вбито. Вона помчала через село у лісову гущавину і таки знайшла свого брата, який вже стік кров’ю і назавжди закрив очі. Дівчина плакала над ним гіркими сльозами… Навколо все буяло, співали птахи. Але травнева краса природи не стала для дівчини милою, не змогла втішити її, заспокоїти.

Невдовзі повернулися козаки, з почестями поховали свого побратима. А на землі, яка була зрошена сльозами сестри, проросли конвалії. Відтоді щоранку у травні з їх білих квітів-дзвіночків капають сльози-росинки. Вони, як і сестра, також плачуть за полеглим козаком.

 Незабудка – квітка вірності і пам^‘яті.

Невеличка рослина з чудовими ніжними блакитними пелюстками дрібних квіток із яскраво-жовтою,  як із золота, серцевиною.

Про походження незабудок існують різні легенди.

За однією легендою, Господь, створюючи світ і даючи назву кожній рослині, цю рослину, що сиротливо при тулилася на березі річки, обминув. Квіточка підійшла сама до трону Всевишнього й стала  просити, щоб  не забув Він дати їй назву. На це Господь відповів: «Тебе я не забуду, не забудь і ти мене. Хай віднині твоє ім^‘я буде – Незабудка.»

Було це в одному селі: жила собі дівчина, скромна, тиха. Гарненька своєю молодістю, юною незайманістю. А особливо привабливі були яскраво-блакитні глибокі очі. І покохала дівчина такого собі звичайного хлопця, що нічим не вирізнявся з-поміж своїх товаришів. Любили одне одного вірно і палко. Як зустрінуться, то не можуть відірвати очі від очей. Ні від кого не ховали свого почуття, бо було воно чисте і прозоре, як весняна блакить… І були б вони щасливі звичайним людським щастям, коли б не було на світі страшного лиха – війни. Затрубили труби, почали збиратися хлопці в похід. Всі плакали-тужили. А двоє закоханих не плакали, тільки нічого не могли робити: все дивились, дивились одне на одного. Коли відходили новобранці із села, хлопець із дівчиною довго стояли, злившись у німому риданні. Тільки стиха чулося: Не забудь! Не забудь! І мов шелест у відповідь: – Не забуду! Не забуду!

Пролетіла вогневим вихором війна, повернулися хлопці в село. Та коханого дівчини з блакитними очима серед них не було: – «Загинув смертю хоробрих!» – сказали їй. Не плакала – тільки мовчки нудила світом. Сохла, марніла. Знаходилися і женихи, але вона мовчки заперечливо хитала головою, а в очах все важчав смуток, ходила, мов тінь, тільки очі були живі, яскраві і такі блакитні, що боляче було глянути в них…
Одного разу, коли розквітла весна, коли кожна пташка, комашка, кожна травинка наповнена весняною жагою, пішла дівчина ген за село, лугом… Довго блукала поміж трав, збирала квіти… У співі пташок, у шелесті трав, у пустотливих поривах весняного вітру їй вчувалися слова коханого «Не забудь… Не забудь…» І вуста мимоволі вимовляли: «Не забуду… Не забуду…» Та нараз безсило впала на землю, вперше заридавши вголос. Огорнули її ніжні шовкові трави, пестливо схилився зеленими стрілами очерет. І не стало її… Тільки поміж травою зблиснули яскравою блакиттю маленькі скромні квіточки, такі, як очі дівчини…
І назвали їх люди незабудками. Кажуть, що вони чарівні. Якщо подарувати ту квітку милому, то в його серці ніколи не погасне дивний вогник кохання…

Чарівна квітка, краса якої дурманить і паморочить голову.
Ми не можемо уявити собі наших ланів без цієї ніжної, з шовковими червоними пелюстками квітки, які схожі на вогняну чашу, всередині якої лежить чорний вуглик. Боязко її торкнути – опалить пальці.  Як і червона калина, мак є одним з рослинних символів та оберегів нашого народу.

Долина Червоних маків
За селом Шилами колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар піснею звеселяв і радував степ. Цей голос пісні кликав кохану дівчину вівчаря. Була щасливою у пестощах і розмовах з хлопцем.
Одного дня не прийшла вівчарева наречена. Не прийшла вона і завтра, не прийшла і позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виспівував свої співаночки, викликав свою кохану. А її все не було. Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана. Та той лиш тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав він у сонечка, а воно пустило ненароком світлий промінець та й сховалося за хмару. Вівці теж збились докупки. Сумно у степу, сум важкий ліг на душу хлопця. Його кохана була покарана лихим батьком, багачем. Не можна було їй ходити у степ. Плакала, тужила, а пісня коханого ще більше краяла серце. Наостанку просила лиш, щоб поховали її у розлогому степу серед запашних трав. Та й умерла у журбі зі словами кохання на устах. Припав вівчар до нeї, поцілував, взяв на руки і поніс по тих місцях, де кохались вони. А зранене серце стікало кров’ю. Кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло скрізь по долині. І зросли по тих слідах червоні маки.
Там, де колись був розлогий степ, тепер Долина Червоних мaків.

Червоний цвіт маку з давніх часів вважається символом дівочої чистоти. Недарма ж його вплітали у віночок . І недарма , коли хотіли підкреслити дівочу красу, то говорили:”Гарна дівка, як маківка”. Українські парубки вважали кругловидих дівчат найгарнішими. А якщо глянути на куполи храмів,то можна помітити, що всі вони нагадують плід маку – маківку. Це справді краса. За народними повір’ями в одній голівці маку міститься 700 мачин (зернин). Напевне, ще й тому мак для українців є символом матері і роду, символом плодючості. Про мак у нашого народу є загадки, наприклад:”Стоїть полк, а в полку сімсот воєвод”, або ще «Під одним ковпаком – сімсот козаків»

 В Україн із давніх-давен вірили, що насіння маку має магічну силу. Його використовували як знеболююче і снодійне, в народних замовляннях, освячували на свята в церквах і потім тримали в оселях як оберіг, ним обсівали людей і худобу. А вишиті квіти маку й вінки з нього були символами існування та майбутнього продовження роду.

Мак завжди цінувався  в народі як цінний харчовий продукт. З нього робили олію, пекли пироги, варили вареники, маком заправляли кутю, посипали коржики, святкові паляниці.

У Німеччині існує повір’я, нібито мак завжди щедро росте на полях битв. Народ стверджує:” Це не квіти, це кров загиблих, котра піднімається до нас із землі і , перетворившись на криваві квіти маку , просить нас молитися за упокій їхніх грішних душ”.

Цю квітку зовуть окрасою хлібної ниви.Її чарівна синя, як небо квіточка – необхідна приналежність і вірна супутниця житнього поля. .

      «Волошка синьоока»

Якось небо дорікнуло колоссю хлібного поля, мовляв, усе, що є на землі, вдячне йому, небові. Квіти посилають свій аромат, ліси — таємничий шепіт, птахи — спів; тільки колосся не складає йому подяки, хоча саме небо напуває коріння життєдайним дощем.
«Навпаки, ми дуже вдячні тобі,— сказали колоски.— Бо прикрашаємо землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам і ми будемо завжди вдячні тобі».
«Гаразд,— відповіло небо.— Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас».
І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти — часточку самого себе. Так небесна голубінь розлилася серед золотих хлібних ланів. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подмухові вітру нахиляються до посланців синього неба — волошок і нашіптують їм ніжні слова любові.

Волошка є однією із дванадцяти квіток, які українські дівчата вплітали у вінок.Чистий синій колір волошки спонукав містиків обрати його за символ сталості і вірності,ніжної і тонкої душевної краси, праведності і святості, душевної чистоти, скромності і привітності. Символом вірності вона стала і для українців.

У полі працював юнак на ймення Василь. Працював допізна, не помітив як вечір настав. Тож вирішив заночувати під гаєм. Поряд було озерце. Приліг Василь та й швидко заснув, заколисаний вітром та запахом духмяних трав. Приснився юнакові дивний сон: сидить коло нього гарна дівчина і гладить йому волосся. Сорочка на ній блакитна, очі сині як озера, коси русяві довгі. Василь не міг надивитись на красуню. Хотів торкнутись її, простягнув руку – а видіння щезло, наче й не було. З того часу думки про дівчину не полишали Василя. Наступного вечора після роботи він не пішов додому, а залишився ночувати в полі. Як тільки на небі виступили перші зорі, знову з’явилась красуня. Вона присіла коло житнього поля і тихо завела дивну пісню. Дівчина так захопилась співом, що й не помітила, як Василь підкрався до неї. Хлопець міцно стиснув її у своїх обіймах, задивившись у сині-сині очі . Вони були такі глибокі, чарівні, що здавалось, ніби в них відбивається вся краса землі, неба. Дівчина тремтіла… І раптом вона усміхнулась, несміливо, немов злякано.
– Хто ти? – запитав хлопець.
Вона схилила голову набік , одказала тихо:
– Волошка.

З того часу Василь додому не поспішав. а то й зовсім не приходив. Щоночі разом з Волошкою блукав по полях. Кохання, велике, всеосяжне й щире переповнювало їхні юні серця.
Але батько Волошки, дізнавшись про кохання дочки до Василя, розгнівався на неї. Бо хіба лічило, щоб його красуня- донька любилась з бідним парубком?
І прокляв він доньку Волошку. Не стало дівчини-красуні, зацвіла вона синьою квіткою посеред житнього поля.
– Волошко, Волошко, де ти?! – кликав її Василь.
-Я тут… Це я – квітка…
І синя квітка, хитала голівкою і зроняла кришталеві сльози-роси.
Невимовна туга огорнуло любляче серце юнака.
Не повернувся більше Василь до людей. А згодом побачили вони посеред жита ще одну синю квітку.
Так з тих пір і цвітуть по житах ті сині квіти й донині. А люди назвали їх волошками і васильками.

Всі ми любимо гадати на ромашці: «любить не любить?», Але напевно ніхто не знає звідки пішла така традиція.

Про це нам і розкаже легенда.

Учень.

Багато-багато років тому в одній невеликому селі жила-була мила дівчина зі світлим волоссям і блакитними очима. Ця дівчина була давно закохана в хлопчину з сусіднього села на ім’я Роман і її почуття були взаємні. Вони кожен день гуляли в лісі, збирали гриби, ягоди, квіти і практично зовсім не розлучалися.

Одного разу хлопцеві приснився сон, в якому сивочолий старець дарує йому невідому квітку, з яскраво-жовтою серединою, облямованою безліччю довгих тонких пелюсток. Прокинувшись від сну, хлопчина дійсно знаходить в ліжку біля себе цю дивовижну квітку. Він одразу ж побіг до своєї коханої і подарував їй квіточку.

Вона була в захваті і одразу дала ій назву-Ромашка, від ласкавого назви імені Романа.

  Але дівчині стало сумно тому що інші закохані були позбавлені можливості милуватися такими квітами і вона попросила Романа відправитися в країну снів і зібрати букетик ромашок. Не просто було знайти цю країну. Провівши в мандрах кілька років, Роман все-таки знайшов цю країну.

Правитель країни вислухавши історію юнака погодився подарувати смертним ромашкове поле в обмін на те, що юнак назавжди залишиться в країні снів. Закоханий юнак на все був готовий заради своєї коханої і погодився.

Дівчина з дня на день чекала повернення коханого, і ось одного разу вона виглянула у вікно і побачила під вікном ціле поле ромашок і зрозуміла що її любов тепер з нею. Ось так ось на землі і з’явилася ромашка-символ любові.

Ромашка не тільки гарна квітка, а ще й цінна лікарська рослина. Відвар з її квіточок використовують у разі простудних захворювань, кашлю, зубного болю, шлункових хвороб, нервового збудження, хвороб очей, полощуть горло, купають немовлят, миють волосся.

Так говорив про цю квітку  народознавець Василь Скуратівський. «Не було села, а в ньому хати, де б під вікнами не росли високі стебла мальв з яскравими рожевими, пурпуровими, білими авітами. Вони , немов сторожа, хапали зло і відкидали його вбік. Сам Господь цю сторожу послав, щоб оберігати людину від біди»

Мальва – символ любові до рідної землі, до свого народу, до батьківської хати.Це незрадливі обереги нашої духовної спадщини. Всім, хто вирушав у далеку дорогу, вони нагадували: там земля мила, де мати родила.

Мальва- один із символів України, берегиня української оселі .

 Легенда про мальву
Давно те діялось. Важко жилося людям на нашій славній Україні. Багато ворогів зазіхало на її багаті землі. То кримчаки налітали, то поляки, то турки. Грабували, забирали в рабство, полювали за красунями, котрих згодом продавали. Люди боронилися, чим могли, хто вилами, хто сокирою. А сотник Грицько Кандиба шаблею захищав свою сім’ю. Та сили були нерівні.Порубали його вороги, накинули аркан на шию дружині і потягли за собою. Тільки доньці Мальві вдалося сховатися. Люди шанували дівчинку за те, що зналася на усякому зіллі і лікувала травами. Ту науку перейняла від матері, а батько її ще змалечку навчив вояцькому ремеслу. Не один бусурман зазнав смерті від дівочої руки. Вродлива, горда Мальва наводила жах на ворогів. П’ять корів обіцяли тому, хто видасть її. Якось в осінню негоду прийшла обігрітися до козака Нагнибіди. Та запроданець виказав дівчину. Порубали її на шматки та й розкидали на всі боки. І розрослося чудове зілля, яке односельці називали Мальвою. А село, де росла і жила красуня, назвали Мальвині Граблі. Добре пам’ятали люди, як вона граблями вбивала бусурманів.

Тепер біля кожної хати ростуть мальви. Це пам’ять про сміливу і безстрашну дівчину, яка любила свій рідний край, свій народ і віддала за нього своє життя.

Ці чудові квіти нам усім добре знайомі. В народі іх називають бархатки, оксамитки,жовтяки, бо іх яскраві суцвіття виграють у промінні сонця всіма відтінками лимонних, золотистих, жовтих, оранжевих, чрвонясто – коричневих барв. Вони наче зібрали в собі жар пізньо – літньоі пори.

Їхня назва пов^»язана зі стародавньою легендою про трьох братів- майстрів .

Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі, як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій різьбяр дерева-кістки-рога. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби. Трапилось так, що в  село, де жили хлопці, ввірвався ворожий загін. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів і повезли у чужу землю.

Тяжко тужили батьки, а від синочків, ані чутки, ані звістки.

 Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про Чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: “Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:– Відвезіть нас додому, бо тільки там ми можемо робити такі гарні речі.   .Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті”…

 – Дідусю! А де вони поховані?

– А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють.

 – Покажіть, де це! Благаю Вас!

      Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців. А батьки поховали в садку останки своїх синів. За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зчудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: “Чорнобривці!”.  Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці.

Чорнобривці – квіти материнства, доброти, щедрості. Ми завжди з хвилюванням слухаємо задушевну пісню про чорнобривці композитора Володимира Верменича на слова Миколи Сингаівського. Пам^»ятаєте, «Чорнобривців насіяла мати». Слова пісні символізують рідний край, стареньку матір, рідну домівку.

          Красивими і водночас дуже сумними є легенди про походження квітів, особливо осінніх.
Одними з найпоширеніших у нас є айстри, хоча родом вони з Північної Америки. Їх забарвлення надзвичайно різноманітне, тоненькі пелюстки зазвичай асоціюються із зіркою. Тож не дивно, що в більшості легенд айстри ведуть своє походження від зірок, є символом смутку за втраченим раєм, за неможливістю піднестися в небо.

       Учень.
Колись індіанці Північної Америки розповідали, що один молодий мисливець, безтямно закоханий у найвродливішу дівчину племені, пообіцяв подарувати їй зірку з неба, якщо вона погодиться одружитися з ним. Ввечері, коли на небі спалахнули зорі, всі чоловіки племені зібралися подивитися, як хвалькуватий наречений виконає обіцянку. Юнак підняв лук і вистрілив. А через мить високо в небі розсипалася на палаючі іскри срібляста зірка. Розгнівався Бог на смертного, що насмілився збивати з неба зірки, адже якщо всі наслідуватимуть його приклад, на небі нічого не залишиться! І наслав Бог на землю страшну бурю. А коли вона стихла, сміливця, який збив з неба зірку, вже не знайшли. Тільки схили навколишніх пагорбів густо рясніли красивими променистими квітами. Відтоді індіанці називають їх айстрами або «зірками, що падають».

Великі пишні різнобарвні квіти, які чарують нас восени – жоржини.

Вони були завезені в Європу з Мексики в кінці ХVІІІ столітті.  ,

 Коли бульби жоржин  були доставлені до Іспанії, передбачалося, що можна, дотримуючись індіанської традиції, використовувати їх бульби  в їжу на зразок картоплі. Але смак бульб виявився не дуже приємним. Проте король Іспанії був так вражений красою величних квітів,  що наказав вирощувати їх тільки в королівському саду. Тому їх називали «царськими квітами».

 Але не минуло й півтора десятка років, як жоржини з’явилися у Франції, і незабаром – Англії та Німеччині, Бельгії, Голландії.

 За однією з легенд жоржини в колишні часи вважалися царськими квітами і росли в саду царів, князів і вельмож, недоступні простим людям. І ось, в одного з князів служив садівником молодий і красивий юнак на ім’я Георгій. Була в нього улюблена дівчина, якій закоханий Георгій і подарував прекрасну квітку, порушивши заборону князя. Юнака за непослух кинули до в’язниці, а потім стратили. Але пам’ять про нього залишилася в назві квітки – георгіни або жоржини..

Однак, незважаючи на романтичну легенду, улюбленим жоржини дарують рідко, зазвичай їх підносять в особливо урочистих випадках, наприклад на ювілеї.

Квіти – одне з найпрекрасніших творінь природи, дивовижні дарунки природи, це вбрання нашої Землі, це обличчя людської гідності.

Російський письменник Ф.М.Достоєвський говорив, що «Краса врятує світ». А квіти – це завжди краса. І найголовніше наше завдання врятувати красу, а значить – і квіти, які мають свою душу, мають очі. Вони бачать нас, чарують, лікують. Будьмо ж і ми вдячні до них, бережімо їх.

Вони як усмішка привітна,

Як дотик сонечка, як казка,

Червона, жовта чи блакитна,

І в кожній з них тепло і ласка,

Любов і ніжність струменіє.

Чарівність, неповторне диво,

І кожна квітка серце гріє,

Щоб на землі  жилось щасливо.

У квітах щире сонце квітня

І чистота душі дитинна,

І небо зоряне, привітне,

І матері любов первинна.