Найкраща книга

З хати виходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки, співає пісню “Віють вітри, віють буйні”, яку закінчує словами: “Петре! Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз…”

До неї підходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Він починає освідчуватися Наталці: “Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теє—то як його — столько язиков, сколько артикулов в статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності”. Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не під пару. Возний продовжує умовляти дівчину: “Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки вони перейшли жити в наше село”. Наталка співає йому пісню:

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву,

Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.

Не багата я і проста, но чесного роду,

Не стижуся прясти, шити і носити воду.

Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,

Як же можеш ти дружиться з простими дівками?

Єсть багацько городянок, вибирай любую;

Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую.

Закінчивши співати, говорить: “Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…”їхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з’являється із піснею-нісенітницею “Дід рудий, баба руда”. Наталка іде додому, а возний скаржиться Макогоненку на погані нові порядки, за яких стали переслідувати хабарників і крутіїв у земстві і судах. На це

виборний .І радістю відзначає: “Зате нам, простому народові, добре, коли старшина… не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати…” Та возний не образився на ці слова, не нагримав на “крамольного” Макогоненка, бо він має намір просити виборного бути посередником по його “серденному ділу”. Возний наївно передає виборному свою розмову з Наталкою і навіть обіцяє: “Єжелі виіграеш — теє—то як його — любов ко мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалію — теє —то як його — нічого для тебе”. Виборний погоджується, але розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила. “Уже не що, другого любить…” І повідав історію життя Терпилів. Жили вони раніше в Полтаві, мали гарний двір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило, понадіявшись на своє багатство, почав знайомитись не з рівнями, “заводити бенкети,— пив, гуляв і шахровав гроші”, покинув свій промисел і помалу розточив усе своє добро. Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потім і зовсім вигнав його з дому.Помер Терпило в бідноті, залишивши дружину і дочку без шматка хліба. Після його смерті Терпилиха перейшла

жити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра, відякого нема ніяких звісток. “Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує”. Хоча возний і довідався про Наталчине кохання, він вирішив не відступати. І виборного навчає: “…коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради”, бо в житті всі один одного обдурюють. Свої слова підтверджує піснею “Всякому городу нрав і права”:

Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?

В цей час Наталкау своїй хатині сидить з матір’ю і шиє. Дівчина сумна та невесела, а ще матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам. “Убожество моє, старость силують мене швидше заміж тебе оддати”. Наталка плаче, просить не

примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною, розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки, плаче, просить: “…викинь Петра з голови, і ти будеш щасливою”. Бідна дівчина не витримала материних сліз, докорів, прохань і погодилась вийти заміж за першого ж, хто посватається, тільки б матір заспокоїлася та спокійно прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи, яким вона відмо— | вила, вдруге не прийдуть, та й возний після розмови біля річки не наважиться слати старостів. Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав Терпилисі: “У мене єсть на приміті чолов’яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав”. Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього письменного, розумного і поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним починає умовляти дівчину вийти заміж за навозного. Всеж таки в кінці Наталка погоджується вийти за Возного. Перед заручинами з’являється Петро, і Навозний погоджується відпустити Наташу. Наталка співає:

Ой я дівчина Полтавка,

А зовуть мене Наталка:

Дівка проста, не красива,

Здобрим серцем, не спесива.

Коло мене хлопці в’ються

І за мене часто б’ються,

Но я люблю Петра дуже,

А до других мні байдуже.

Мої подруги пустують

І зо всякими жартують,

А я без Петра скучаю

І веселості не знаю.

Я з Петром моїм щаслива,

І весела, і жартлива,

Я Петра люблю душею,

Він один владієть нею.

А потім уже всі разом співають пісню “Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити”. )

(НЕ СТАВТЕ ПОГАНУ ОЦІНКУ БУДЬ ЛАСКА.)