О. Стороженко. “Скарб”

Олекса Стороженко біографія

Олекса Петрович Стороженко народився 24 листопада 1806 р. у с. Лісогорі Чернігівської області в сім’ї дрібного поміщика. Дитинство майбутнього письменниці минуло на Полтавщині. Спочатку хлопець здобув домашню освіту, а потім навчався в «благородному пансіоні» при губернській гімназії в Харкові. Виданий Олексій Стороженків атестат засвідчує, що в гімназії він вивчав російську, французьку, німецьку, латинську мови, історію, географію та виявляли «превосходні», «хороші», «рясні» та «достатньо» успіхи.

Майже тридцять років Олекса Стороженко перебував у військовій службі, пройшовши шлях від унтер-офіцера в кінно-ягерському до полководця в драгунському полках. Згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу. Здебільшого служить в Україні, виконує різноманітні доручення, часто переїжджає з однієї місцевості в іншу. Завдяки цьому він добре вивчив життя та побут селян у Південній Україні, познайомився з колишніми січовиками, від яких почув перекази та легенди про Запорізьку Січ. Цей життєвий матеріал був узятий за основу багатьох творів художника.

Письменник брав участь у кількох військових кампаніях російсько-турецької війни, у придушенні польського піднесення, у похід в Угорщину, де під час бою його було контужено.

У 1864 р. Олексу Стороженка перевели до м. Вільно (столиця Литви). Вийшовши у відставку в чині дійсного статського радника, Олекса Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусь). Тут він виконував обов’язки брестського повітового керівника дворянства та голови з’їзду світових посередників. Письменник ретельно займався садівництвом, любив полювати і рибалити. Був енергійною людиною з міцним здоров’ям і силою, за власним свідченням, “згинув двогранним і носив на гору десять пудів”, хоча в останні роки життя все частіше давалася взнаками давньої контузії. Багато часу Олекса Стороженко віддавав гру на кіттолі, малював, ліпив і навіть був відзначений медаллю Академії мистецтв.

Помер О. Стороженко 18 листопада 1874 р. на своєму хуторі. Похований у м. Бресті.

Скарб

Олекса Стороженко

Був себе чоловік та жінка. Були вони люди, заможні, в усьому їх досить: і поля, і скотинки, і худоба, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка – Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того самого! Не так батько, як мати. І що те вже за матіла було! Між матірками – навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було власними руками, годує його, а він, телепункер, тільки глита і такий, як такий пуцьвірінок, знов рот роззвляє. Усю зиму і осінь з хати не випускає: “Не ходи, синку, – каже, – холодно, змерзнеш, та ще, крий боже, занедужаєш, то я й умру, не діжду, поки ти і одужаєш”. Прийде весна або літо – знову не пускай: “Не ходи, синку: дурі, сонце напече головку, голова болітиме”. Цілісінький рік не дасть йому порогу переступити, хіба в неділю піде до церкви і за ним і не будемо молитися, і обома руками за нього й держиться, щоб хто не те що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас підійме на всю церкву, буцім з його чортяка ліка дере. “Ходім, мамо, додому, – хліпа, – їсти хочу!” Той мать і веде його додому, не чекаючи кінця служби і благословення. Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, а ще котак співає, неначе над ріковичком. Часом батько, дивлячись на цю хулу, стане гриміть на жінку і похваляйся, що він Павлуся віддає в школу до дяка в другій селі. Так куди! .. І не кажі … Така з неї добру й покірну жінку, а як прийде діло до неї Павлуся, то як скажена стане: і очі витряшуться, і запіниться, і за ніж ховається; крий боже, що виробляє! .. Кажу ж вам,

Доріс Павлусь до парубка. Так він вигнало та розперло, такий ставав гладким та опецьками! Піка широка і одутлувата, як у тому салогу, а руки білі і ніжні, як у панночки. Та од чого б їм і перешкнути? Зроду не то, щоб ціп або косу в руках підтримував, – не взявся за лопат, щоб одренбти сніг від порога, або за віником, щоб вимістити хату. Було старий і стане доказувати жінці:

– На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн буде? Що з ним станеться, як ми помремо? .. Залишається він у світі, мов сліпий без підпорядкування!

– Є, чоловіче, – одкаже жінка, – як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще краще, як теперечки!

Уже Павлусеві минуло і двадцяте, вже б він і на вечорниці пішов, так мати не пуска.

— Не ходи туди, синку,— каже,— на вечорницях збираються самі п’яниці та розбишаки; там тебе обидять, віку тобі збавлять. Почекай трошки — я сама знайду тобі дівчину, саму найкращу на всьому світі, саму роботящу, вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать як рідна мати.

Так не привів же їй бог оженити сина. Раз вночі розвередувавсь Павлусь, як на живіт кричить: “Меду та й меду!” У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час піднялась фуга, що не то що уночі, а вдень не побачила б світу божого. Бігала, сердешна, бігала од хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать) та якось уже випросила у попа. За один цільничок обіщала бузівка подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький — ніяк його і не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та й вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.

Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: “Як бог милосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері житиме ще лучче, як за їх”. У покійників — звісно, як у заможних хазяїнів — був наймит і наймичка. Наймит — парубок ще молодий, працьовитий, непитущий, а наймичка — теж чесного роду, осталась бідною сиротою, і покійниця прийняла її до себе, як рідну дитину. За Павлусем і їм добре жилось; було чим-небудь йому угодють, то стара і дякує, і грошей їм дає, і добру одежу, а часом за наймита скотину у поле вижене, а за наймичку хату вимете і води принесе. Отож як умирала стара, то благословила наймита з наймичкою побратись, наділила їх худобою і аж руки їм цілувала та просила, щоб вони не обижали її Павлуся, доглядали б його і були йому рідним батьком і матір’ю, а вже вона на тім світі буде благати господа, щоб він милосердний послав їм усякого щастя і талану.

Отож після смерті старих наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся, і урожай у його луччий, як у других, і корів нема ялових. Накупили волів і послали кілька хур у Крим за сіллю, на Дін за рибою, построили шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом. Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хоч би один тобі віл іздох.

Раз наймит піймав у садочку ройка, так з того одного розроїлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рідна мати: і годує його, і голову йому змиє, і розчеше, і одягає, й роздягає, і стеле, так йому у вічі й дивиться, думку його відгадує, бо Павлусь за ввесь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити. Тільки йому й робити, що цілісінький день їсть (а лопав здорово) та спить. Було прокинеться вранці — зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку або качку, або повнісіньку макітру вареників з сметаною; їсть неборак, аж за ушима лящить. Не вспіла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі. Пообідає і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: “Бісові груші,— пробубонить,— які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде у рот”. І щоб то дригонуть ногою та штовхнуть об цівку! То і посипались би, так, кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднує — і знов іде у комору спати і спить вже аж до захід сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здійме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Лучалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.

— А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит.

— Смикнув би,— пробелькоче Павлусь,— так люльки не знайду.

— Та ось же вона — біля вас на лавці.

— Та хто ж її наб’є?

— Та вона ж набита, я ж її вам набив, як їхав у царину. Отже, біля вас і справу положив!

Та викреше вогню, розпалить люльку і устромить йому у рот, то він і смокче.

Було прийдуть до Павлуся парубки та й намовляють його, щоб ішов з ними на вечорниці.

— Не піду! — пробубонить та й очі заплющить.

— Чому? — питають.

— Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов.

— Е, пане Павле! — кажуть йому парубки,— якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далека!

— Бачив, доволі бачив…— озивається Павлусь.

— Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи носа не виткнеш!

— Так коли ж сняться, щоб вони показились! аж обридли!..— одкаже Павлусь та й перевернеться на другий бік.

Засміються парубки та й підуть від його.

Раз на зелені свята зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати і горілочки не забули та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

— Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!

Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.

— Пане Павле, а пане Павле! — гукнули парубки.— Ходім лишень з нами скарбу шукати!

— Не піду! — одрізав Павлусь.

— Ходім-бо! — просять парубки, аж кланяються.— Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, бог дасть, і знайдемо скарб.

— Еге!.. Як бог дасть, то й у вікно вкине!..— одказав Павлусь.— Не піду!

— Дожидайся ж, поки тобі бог у вікно вкине, а ми підемо шукати.

Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.

Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядувались — і нічогісінько не знайшли. Розказують люди, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізна скарб. Так, кажу, до всього приглядались — і нічого не побачили. Вже вертаючись, як смерклось, недалечко од села дивляться — лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й іздох — аж гидко до його і близько підступити. От один парубок і каже:

— Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату — нехай се буде той скарб, що бог йому у вікно вкине.

Парубкам подобалась ся вигадка; от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули в вікно, а він як бебехнеться об поміст, так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!

— Тривай, не руш! — закричали парубки,— се наш скарб, се наші гроші… .

— Брехня! — каже Павлусь,— се мій скарб, се мені бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам казав — не вірили?

Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит із наймичкою, убігли в хату, за рогач та макогін, як штурхнуть одного, другого — так вони й угамувались.

— Будь ласкав,— кажуть парубки,— хоч що-небудь дай за те, що принесли твому хазяїнові скарб!

Наймит кинув їм кілька дукатів та й каже:

— Нате вам за працю, а се наші гроші, бо самі таки розсудіть: хто б їх у чужу хату вкинув, якби не сам бог того схотів!

Та, сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати і сховав їх у скриню.

Отакий-то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати: сам скарб його знайде. А Другому неборакові на бездоллі у те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій і останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий і їсти нічого.

Щаслива нитка до смерті не вірвалась Павлусеві. Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він пудофет, а у матір, бо жінка його була невсипуща господиня. І віку йому таки чимало протяг Господь: до білого волосся доспався. Спав, спав, аж поки навіки не заснув.

Що таке на світі щастя? — спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам жалується на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зовуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу, ніякої користі з них не має — і голодний, і холодний, ще гірш од якого-небудь бідолахи. Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує бога за те, що він йому послав,— той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пшениця на добре виораній ниві. Нагодує вона і пахаря, і його сусідів, попаде од неї скибка і старцеві в торбу. Не той тільки щасливий, що сам натріскається і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна.

Отже ж так говорив ти з листа, щоб самі одгадали, чи мій Павлус дійсно щасливий, чи, може, такими тільки прозвали його зависливі люди. Гляйте же, щоб не було по приказу: “Хвалате шинкар п’яниці, а дочка своєї за нього не віддасть!” Завидуйте щастю мого Павлуся, а ніхто не хоче бути Павлюсом.