Щасливі ми, що народилися і живемо в Україні. Тут жили наш батьки, діди і прадіди, тут корінь українського народу. Дуже важно знати свій народ. А знати його:

– це знати мамину пісню, що сіяла в душу дитини зернятка, котрі, зійшовши, виростали в добро, любов і ласку людини;

– це знать батьківську хату, стежина в своей жизни ведеу великий шлях Батьківщини;

– це знать бабусину вишиванку, забуту і розтоптану жорстоким часом;

– це знати дідусеву казку про правду і кривду.

Україна – це милозвучна рідна мова, вишитий рушник, задушевна лірична пісня і крилатий танець.

Сьогодні ми повинні знать і думати про своя цель, про те, без чого не мислиться кожен народ: народні звичаї, традиції, рідну мову, мамину пісню, бабусину казку, про нашу Берегиню.

Берегиня – це наша оселя, усе, що в ній є, що люди нажили, що отримали у спадок в свод батків, чим збагатилися і освятилися. Головною берегинею родини була і є мати.

Тарас Шевченко писав:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая,

З своїм дитяточком малим.

У народі кажуть “Там де росте Верба, житиме й річка. Нема верби – річка міліє, замулюється і пропадає.” Гілкою верби вітають зі святом Вербної неділі. Свяченю вербу зразу ж садили на городі. Вважали, що коли виросте дерево, то буде воно рятівним для людей на нахилі віку.

Правду каже прислів’я: «Без верби і калини нема України». Калина – це символ дівочої вророди, вірності, чистоти.

Мово рідна, слово рідне.

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько

Тільки камінь має.

Любіть Україна у сні й наяву

Вишневу свою Україну,

Красу її вічно живу і нову,

І мову її солов’їну.

А тепер давайте пограємо!