У нас в гостях книжка

“Рукавичка”

Ішов дід лісом, а за ним бігав собачка, та й загубив дід рукавичку.

Від біжить мишка, улізла в ту рукавичку і каже:

– Тут я буду жити!

Коли ця жабка плігає і питає:

– А хто є хто в цьому рукавичці?

– Мішка-шкряботушка. А ти хто?

– Жабка-скрекотушка. Пусті і мені!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Приїзд до рукавичок та й питає:

– А хто є хто в цьому рукавичці?

– Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?

– А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

– Іди!

От уже їх троє.

Коли це біжить лисичка – та до рукавички:

– А хто в цьому рукавичці живе?

– Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?

– Та я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!

– Та йи!

Ото вже їх четверо сидіте. Аж сум вовчик – та й собі до рукавички, питає:

– А хто в цьому рукавичці живе?

– Мішка-шкряботушка, жабка-скрепотка, зайчик-побігайчик і лисичка-сестричка. А ти хто?

– Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!

– Та вже йді!

Уліз і той. Уже їх п’ятеро.

Де не зайняся – біжить кабан.

– Хро-хро-хро! А хто в цьому рукавичці живе?

– Мишка-шкряботушка, жабка-скрепотка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка і вовчик-братик. А ти хто?

– Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!

– Оце ліхо! Хто не набреде – та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?

– Та вже влізу, – пустіть!

– Та що вже з тобою робити, – йди!

Уліз і той. Уже їх шестеро, вже так їм тісно, ​​що ні. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь – та й собі до рукавички, реве і питає:

– А хто в цьому рукавичці живе?

– Мішка-шкряботушка, жабка-скреготашка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик і кабан-іклан. А ти хто?

– Гу Гу-Гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!

– Куди ми тебе пустимо, коли так так?

– Та якось будемо.

– Та вже йди, тільки скраєчку! Уліз і ведмідь, – семеро стало.

Та так вже тісно, ​​що рукавичка ось-ось розірветься.

Коли це дід оглянути, – нема рукавички. Він тоді назад – шукай її, а собачка пішла побігла. Бігла-бігда, бачить – лежить рукавичка і віруситься. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»

Вони як злякаються, як вирвуться з рукавичок, – так все й порозбігалися лісом.

Прийшов дід та й забрав рукавичку.

“Колобок”

Були собі дід і баба та дожились вже до того, що і хліба нема. Дід і просить:

– Бабусю! Спекла б ти колобок!

– Та з чого ж я спечу, як і борошна нема?

– От, бабусю, підійдіть в пачку і замініть в засіку борошно, то й буде колобок.

Послухалася баба, пішла в хеджу, намітала в засіку борошно, витопляла в печі, замінювала гарним борошном, спекла колоду і поклала на вікно, щоб простигав.

А він лежав, лежав на вікні, а потім з вікна на візок, а з приземки на землю в двір, а з двору за ворота і побігла рогін дорогою.

Біжить та й біжить дорогою, коли це назустріч йому зайчик.

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, зайчик-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю:

– Ану заспівай!

Я по засіку метін,
Я з борошна спечені, –
Я від баби втік,
Я від дідуся втік,
То й від тебе втечу!

Та й побіг знову. Біжить та й біжить … Перестриває його вовк:

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

Я по засіку метін,
Я з борошна спечені, –
Я від баби втік,
Я від дідуся втік,
Я від зайця втік,
То й від тебе втечу!

Та й побіг … Аж іде ведмідь.

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, ведмедику, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

Я по засіку метень,
Я з борошна спечені, –
Я від баби втік,
Я від дідуся втік,
Я з раю втік,
Я від вовки вітко,
То й від тебе втечу!

Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою … Стрічає з лисичкою:

– Колобок, колобок, я тебе з’їм!

– Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.

– Ану заспівай!

Я по засіку метін,
Я з борошна спечені, –
Я від баби втік,
Я від дідуся втік,
Я від раю втік,
Я від вовк вітк,
Від ведмедя втік,
То й від тебе втечу!

– Ну, пісня ж гарна! – каже лисичка .- Від тільки я недочуваю трохи. Заспівай-бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.

Колобок скинув її на язик і почав співати:

Я за засіку метень …

А лисичка – гам його! Та й з’їла!

“Казка про ріпку”

Був себе дід Андрушка, а у нього баба Марушка, а в бабі дочік Мінка, а у дочок собачка Хвін-ка, а у собаки товариша – киця Варварка, а в киці вовканка – мишка Сіроманкам
Раз весною взяв дід мотику, скопав у городі грядку Велику, гні трохи наносив, грабенками підпушив, зробив п & іццем дірку і посадив ріпку.
Працював дід не марно: зійшла ріпка гарно. Щодень ішов діду у місто, набравши води повним ротом, свою річку водою, їй до життя охоту Додавав.
Росла дідова ріпка, росла! Зразу така, як мишка, була, потім як кулак, потім як буряк, потім як два, а нарештіі стала така, як дідова голова. Тишись дід, аж не знає, де стати. «Час, – каже, – нашу ріпку рвати».
Пішов він на місто – гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб; тягне руками, вперся ногами, мучився, потіс увесь день, а ріпка сидить у землі, як пін.
Кліче він бабу Марушку: “Ході, мамочка, не лежи, я ріпку вирвати поможі!”
Пішли вони на місто – гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за плече. Смикає дід ріпку за гічку, смикає бабу діда за сорочку, працюю руками, впираючись ногами – промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пін. .
Кличе баба дочко Мінку: “Ході, дони, не біжи, нам ріпку вирвати допоможі!”
Пішли вони на місто – гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чубу, баба діда за сорочкою, дочка бабу за торочкою – тягай руками, впираючись ногами, промучілись увесь день, а ріпка сидить у землі, як пін.
Кличе дочка собачь Хвінку: “Ході, Хвіночко, не біжіть, нам ріпку вирвати допоможі!”
Пішли вони на місто – гуп, гуп! Узяв дід репку за чубу, баба діда за сорочку, дівчинка бабу на торочку, собачка дочка за спіднічку – тягну руками, впираючись ногами, промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пін.
Кличе собачка кицу Варварку: «Ході, Варварко, не лежи, нам ріпку вирвати поможі!»
Пішли вони на місто – гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, дочка бабу за то-рочку, собачка дочка за спіднічку, киця собачка за тустик. Тягните руками, зуби, впираючись ногами; промучились увесь день, а ріпка сидить у землі, як пін.
Кличе киця мишку Сіроманку: “Ході, Сірочко, не біжи, нам ріпку вирвати допоможі!”
Пішли вони на місто – гуп, гуп! Узяв дід ріпку за чубу, баба діда за сорочку, дівчинка бабу за торочку, собачка дочка за спіднічку, киця собачка за тустик, мишка кицю за лапку – як потягли, як потягли, так і попотили.
Упала річка на діда Андрушку, дід на бабу Марушку, баба на дочку Мінку, дочка на собачку Хвінку, собачка на кицу Варварку, а мишка – шусть у шпаку.

“Курочка ряба”

Жили були дід і баба. І була у них Курочка Ряба.
А були ці дідусь з бабусею такі бідні, що нічого й нічого, крім курочки, не мали.
Навіть їли тільки яйця і городину.
За їхню доброту Курочка знесла золоте яєчко.
Але жили вони на хуторі, та й була справа зимою, тому задумали дід з бабою це яйце поїсти.
Взявся дід бити золоте яйце, та не розбив. Баба била, била. І також не розбила.
А з лавками за всіма цим спостерігав маленьку цілі. Воно також давно вже не їло, тому задумало золотий яйце собі забрати, якщо дід з бабою його розбити не може.
Від мишеня вибігло, але не встигло вловити яйце в лапках, як те, що посипалось, впало на глиняну підлогу і … розбилося. Та сіренький шкідник не розгубився, він білка свіжого напився.
Дід плаче, баба плаче, а Курочка Ряба кудкудахче:
– Не плач, діду, не плач, бабо. Збери золоті рештки – підете в місто, продаєте, гуси і півніку купите. А я знесу вам інше яєчко – не золоте, а просте.
З навесні дід з бабою розбагатіли, а в літо Курочка Ряба по дворі курчаток водила.