Не судилося…

     Весна – пора кохання.

Ми ж зустрілись із тобою
не тоді, коли все квітне,
наповнює душу приємним ароматом,
у повітрі кружляють у ніжному танку
білі пелюстки яблуневого цвіту,
а в засніжений вечір.
Часто й раніше бачились,
але тепер були лише удвох.

    Як гарно навколо!
Зима ніби раділа тому, що ми разом…
Знайомі, такі рідні буденні вулиці
стали казковими, звичайні електричні ліхтарі –
чарівниками, які впевнено стоять
на сторожі чогось таємничого, невідомого…

        Летять сніжинки, переливаються.
   Падають із дерев дивовижні фігурки,
   розсипаються, срібляться навіть найменші іскринки.
  Тиша. Здається, чути лише наші кроки.
– Подумай і скажи якесь слово.
– Сніжинка, – раптово злетіло із вуст.
– Можна, я називатиму тебе так?
– Звичайно.

     Чому вибрала це слово? Сама не знаю.
Вони були такі красиві, недоторкані донечки зими.
Красиві, але ж холодні…
     Теплі ніжні слова для єдиного тебе берегла я у своїм серці,
ніби розтанути боялась, вимовивши їх.
Берегла, тому що сподівалась: настане час
і серця наші з’єднаються, й ти дізнаєшся,
сповна зіп’єш величезну чашу мого до тебе кохання.

     Не судилося.

    Сніжинкою залишилась тобі я повік…