by Олена Гоменюк
Copyright © 2017
Марія Михайлівна Бабка народилася в с. Дзензелівка Маньківського району. Навчалась у Дзензелівській середній школі. По закінченні вступила до Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Із дитинства любила поезію, тому сама взялась за перо.
Марія Бабка є членом Спілки письменників України.
Чоловік Йосип старший за неї на 30 років, який також був письменником. Жили вони не разом: Йосип у Києві, а Марія у Дзензелівці. Дітей вони не мали.
У Марії Михайлівни було двоє братів, які загинули на війні.
Закінчивши навчання в університеті, М. Бабка працювала вчителем української мови та літератури в с. Бузівка, пізніше – в Дзензелівці. У Дзензелівській школі Марія Михайлівна вела драматичний гурток, який відвідували учні цієї школи. Гуртківці під керівництвом свого вчителя у сільському та районному Будинку культури ставили вистави українських драматургів: І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, Т. Г. Шевченка, І. С. Нечуя-Левицького.
Марія Михайлівна була вчителем-наставником свого учня Ю. Макаренка, який також став поетом.
У середині 30-х років ХХ століття письменниця пішла на заслужений відпочинок і переїхала в м. Київ. Знала багатьох їй сучасних українських письменників.
Померла в Києві від пухлини в нирках, а похована в селі Дзензелівка.
Марія Бабка писала поезії на різні теми. Найбільш відомі – «Горобина квітне», «Вабить запах пшениці», «Спогад», «Найщиріший друг», «Криничка», «Моє ти серце закосич», «Благословенна щастя мить», «Все гартується в терпінні».
Марія Михайлівна писала поезії з душею. Вона передала всі свої почуття читачам.
Вірш «Спогад» М. Бабка присвятила своєму братові Михайлу, який загинув на війні. Саме в цій поезії поетеса розповідає, як він прощався із нею, як проводжала брата свого. Як довго сестра не хотіла вірити, що він загинув: вона вибігала завжди за село, виглядаючи Михайла.
І не раз з тривожним хвилюванням
Вибігала за село сюди,
Не хотіла вірити, що з ним я
Розпрощалася тут назавжди.
Вірш «Найщиріший друг» Марія Михайлівна присвятила всім матерям, тому що найсвятішої, наймилішої, найніжнішої людини, ніж мама, немає на світі. Саме мати – найщиріший друг, якому можна все довіряти. Вона своє дитя завжди приголубить, приласкає, вислухає. М. Бабка хоче, щоб кожна матір жила вічно та зігрівала нас:
Матері усміх для нас найсвятіший,
Мати для нас – найщиріший то друг,
Погляд і ласка її найніжніші,
Завжди відводять від смутку й наруг.
Нам вона радість подвоїть і щастя,
Випросить довгих в зозулі нам літ,
Ладна забрати всі болі й нещастя,
Нам дарувала б лиш сонячний світ…
У поезії «Благословенна щастя мить» авторка розповідає, як потрібно любити свій рідний казковий край, «колиску юності». Необхідно милуватися дарами землі та берегти їх, адже наш край такий прекрасний. Поетеса поспішає до отчого дому, долаючи сон і втому, бо
Все рідне серцем відчуваю,
Люблю тебе, казковий краю.
У вірші «Все гартується в терпінні» розповідається про сумні осінні дні, пов’язані з розлукою. Проте поетеса говорить, що «все в житті гартується терпінні». М. Бабка сподівається, що пройде швидко зима і знову настане весна:
Знаєм ми: тяжке в житті прощання,
В тузі серце терпне і щемить,
Та весна, народжена з чекання,
Ластівкою в душу прилетить…
Авторка використала у своїй поезії багато художніх засобів: епітети («дні осінні, сумовиті», «ясна весна»), порівняння («весна ластівкою прилетить»), метафору («осінь тче килими», «весна прилетить»).
Отже, у поетичних творах М. Бабки зображено красу рідного краю, любов до матері та отчого дому, роки Великої Вітчизняної війни, красу найпотаємнішого почуття – кохання.
Спогад
Світлій пам’яті
мого брата Михайла
Літо, літо, жайвір голосистий,
Зупинись, благаю, хоч на мить,
Ой, пшенице буйна, колосиста,
Чом же моє серце так болить?
Я дивлюсь, проміння ніжне, раннє
Пестить срібнооку далину…
Тут, на цьому місці, я востаннє
З братом розпрощалася в війну.
Він забіг тоді солдатом в хату,
Всіх обняв і радо усміхнувсь:
– Чи живі, хотів я дуже знати,
Швидко з перемогою вернусь…
І майнув, мов ластівка весною,
Я за ним побігла за село,
Довго ще махав мені рукою
Й зник за лісом, мов і не було…
І не раз з тривожним хвилюванням
Вибігала за село сюди,
Не хотіла вірити, що з ним я
Розпрощалася тут назавжди.
Не вернувся… У Румунськім краї
Він поліг хоробро у бою…
Спогад жальний серце моє крає,
Як на цьому місці я стою.
Літо, літо жайвір голосистий
Пісню срібну підійма в блакить.
А пшениця буйна, колосиста
За селом буяє і шумить…
Благословенна щастя мить
Спішу до отчого я дому,
Долаю сон, долаю втому.
Благословенна щастя мить!
За неї завжди варто жить!
Мій краю, юності колиско,
Я відчуваю: ти вже близько,
Вже чую пахощі я поля,
О незрадлива моя доля!..
Долиною вітрець дихнув –
Доніс він запах полину
І пахощі духмяних трав,
В них цвіркунів оркестр заграв…
Все рідне серцем відчуваю,
Люблю тебе, казковий краю.
Вдивляюсь пильно і радію,
О ні, не сон це – бачу мрію:
Стою в ранковій тихій млі
На рідній батьківській землі.
Все гартується в терпінні
Дні стоять осінні сумовиті,
І сумуєм разом з ними й ми,
Що з листків, росою чисто вмитих
Осінь тче під ноги килими.
Знаєм ми, що дні минуть осінні,
Відшумить меті лями зима.
Все в житті гартується в терпінні,
Й зиму змінить знов ясна весна.
Знаєм ми: тяжке в житті прощання,
В тузі серце терпне і щемить,
Та весна, народжена з чекання,
Ластівкою в душу прилетить…
Горобина квітне
Ваблять нас волошки, манить нас калина,
Повняться вже цвітом луки запашні,
Наче сиротина, в сумі горобина
Згадує минулі невеселі дні.
– Чом я, сиротина, людям непримітна?
Чом на зріст, між інших, я не показна?
Листом я не пишна, влітку не тендітна,
Чом же не приносить радості весна?
Квітне в лісі липа, дозріває колос,
Повниться піснями рідна сторона,
Відспівають птиці, втратять швидко голос,
Буду я в зажурі все собі одна …
Літо відшуміло, сонячне, привітне,
Листя розгубили буйні ясени,
Наче та жар-птиця, горобина квітне
І дарує людям радість восени.
Не журися, люба, ти не сиротина,
Щастя є у тебе, щастя те без меж:
Не живеш для себе, мила горобино,
Людям несеш радість і для них живеш.
Найщиріший друг
В кожного з нас святі думи одвічні
В нашому серці живуть повсякчас:
Хай би жили матері наші вічно,
Щоб теплота зігрівала їх нас.
Нам вони мрії дарують завітні,
В долі випрошують щастя й добра,
В днях всіх буденних такі непримітні,
Та жити не можем без їх ми тепла.
Матері усміх для нас найсвятіший,
Мати для нас – найщиріший то друг,
Погляд і ласка її найніжніші,
Завжди відводять від смутку й наруг.
Нам вона радість подвоїть і щастя,
Випросить довгих в зозулі нам літ,
Ладна забрати всі болі й нещастя,
Нам дарувала б лиш сонячний світ…
Моє ти серце закосич
О весно, таємничості позич
Й моє ти серце закосич
Новими добрими піснями,
Щоб полетіли солов’ями
Дзвінкоголосими між люди.
Збудили радість нові мрії
І розтопили злі завії,
Дали снагу, влили тепло
Й навічно вбили люте зло,
Щоб не точило людям груди.
Криничка
Якось чарівної літньої днини
Ми на спочинок ішли до долини,
Неба прозорість гуляла над нами,
Жайвір стрічав нас своїми піснями.
А у долині для нас новина:
Манить до себе криничка ясна.
В подиві ми: навесні не було –
Й раптом забило живе джерело.
Над нею схилились в гарячую пору –
П’ємо не воду: вись неба прозору,
І щиру подяку шлемо ми людині,
Що джерело відшукала в долині.
Published: Sep 30, 2017
Latest Revision: Feb 16, 2023
Ourboox Unique Identifier: OB-370447
Copyright © 2017