Лабіринтами життя

        Життя людини схоже на лабіринт …

«Голубі оченята надії» – один із творів мініатюр авторської збірочки,

який спонукає зазирнути у власний внутрішній світ і повірити,

що життя прекрасне, тому що ми живемо й можемо творити його самі.

 Голубі оченята надії…

      Олеся йшла вулицею і нікого не помічала. Перехожі дивувалися таємниче усміхненому обличчю щасливої ​​красуні. А вона в уяві малювала картину. Як же він зрадіє, підхопить на руки, палко і ніжно цілуватиме, трепетно ​​прислухаючись, як сприймає це ота таємнича крихітка. Цікаво, синочок чи донечка?

– Привіт! – різко обриваючи чарівний уявний світ, викрикнула Анжела. – Чому така щаслива пливеш? Радієш, що Артур зраджує тебе? Дивно усміхнувшись, вона зникла з очей.

– Бути такого не може! Як? Мій Артурчик, єдиний, такий милий, красивий і ніжний … Ні! Ніколи у світі … Я ж маю сьогодні сказати сокровенне … Поспіхом набрала його номер. Знайома мелодія заспокоювала, зараз вона почує його голос, такий рідний-рідний (Господи, які заздрісні бувають люди, вона на мить пригадала єхидне обличчя колишньої «подруги»).

– Ой, я також щойно хотів тобі телефонувати. Зустрінемося?

– Давай на нашому улюбленому місці!

– Так. Я уже йду. Чекай.

Вона прийшла першою. Завирували спогади. Який же він особливий у мене! А ось і коханий … Зараз відразу скажу йому щасливу звістку …

– Що? – розгублено перепитав, його очі швидко-швидко бігали, ніби не могли зупинитись. – Це зо-овсім не-недоречно … Я прийшов сказати тобі, що ми розлучаємось, зустрів іншу, завтра виїжджаємо за кордон.

Випалив … і стрімголов пішов геть, навіть не оглядаючись.

Депресія … Тепер вона знала, що це таке. Стільки ж пережила, передумала … Усе йшло не так … Єдине, що тримало – дитя, яке нагадувало про себе несміливими, а іноді й різкими ударами в живіт …

Пологове відділення … Не пощастило їй стати матусею … Пустими очима дивилась у вікно … Зграйка щасливої ​​родини радісно обступила гордого татуся із крихітним згорточком у руках, а його кохана ніжно пригортала орхідеї (її улюблені квіти), схилившись на надійне і міцне плече свого чоловіка.

Ще глибше відчула самотність. Завтра її виписуватимуть. Одна-однісінька побреде вона до своєї квартири. Жити не варто … Але як зникнути? А втім, здається, ніхто й не помітить.

Виснаження … Одноманітність … Самотність … Сиділа чи лежала, завжди дивилась у нікуди. Бувало виходила із кімнати (як із нори, загнаний до відчаю, звір) і блукала-блукала …

Гамір міста залишився позаду, а вона не зупинялася, ніби збиралась отак йти і йти, хоч на край світу. Глибокі вибоїни на широкій асфальтованій дорозі нагадували ще глибші рани її душі. Зіщулилася, зігнувшись, потупила погляд, вдивляючись під ноги на вузенькій стежині, ніби шукаючи порятунку. Спека минулого літа такі тріщини залишила по собі! (Знову німим болем озвалось у серці). Закінчувався ще один день. Сутінки й прохолода міцніше стискали в своїх байдужих обіймах.

Ой, що це? Місцями клаптями ще сніг лежить, а тут … зморшкуваті листочки, з-під яких несміливо визирали голубі оченята крихітних квіточок. Як же так? Далеко-далеко вдалині виднівся ліс. Невже до мене назустріч поспішав? Чому я потрапила сюди? Можливо, невипадково? «Випадковостей не буває», – часто говорять люди. Невже це надія? Не помітила того, що біля цього дива сиділа навколішки. Завмерло все довкола. Я цілувала тендітну знахідку, поливаючи щедрими слізьми: «Боже, дякую тобі, Всемилостивий. Я ж другий рік уже не могла заплакати ».

Щоб ніяка байдужа, груба нога не могла розтоптати цей скарб, бережно взяла у руки, пригорнула до серця, і, поспішаючи, поверталася додому.

Упевнена: завтра розпочнеться нове життя! Уранці, відкривши повністю гардини, впустить сонячні промінчики в кімнату, у власний світ і, усміхнувшись, ніжно-ніжно поцілує своє диво на підвіконні.     

               Время – драгоценный подарок, данный нам,  

           чтобы в нём стать умнее, лучше, зрелее и совершеннее.

                                         Томас Манн