Анастасія Павлюк На крилах натхнення

Анастасія Павлюк

• *     *   *

Україна – яке чудове й милозвучне слово,

а скільки в нім печалі й море сліз,

Бо Батьківщину навістило горе –

страшна війна заполонила світ.

І небо стало не яскраво білим,

І сонце не леліє ліс, лани,

А навкруги все стало темно-сірим,

Й червоні вибухи виблискують згори.

Ідеш і чуєш крики миролюбних,

Здавалося, раніш веселих дітлахів.

Куди майбутнє наше ділось, люди?

Ви подивіться, що сталось навкруги.

Хіба повинні люди помирати

Й рости без рідних: татусів, братів…

Ставати сиротами не повинні діти,

Щоб плач не чувся рідних матерів.

Я хочу знову чути ніжні співи,

Я хочу радості, кохання і добра,

Я хочу, щоб усі були щасливі,

Щоб в небі знов виднілася зоря,

Щоб трави знову буйно зеленіли,

Щоб чистий вітер колихав полин,

Але потрібно, щоб УСІ хотіли,

Щоб в Україну повернувся МИР!

*      *      *

Ясний день, безмежне поле,

Сонце світить на лани,

Я несу собі додому,

Гарні голубі льони.

Подарую їх сестричці,

Розкажу, де їх знайшла,

Вранці підемо до річки,

Покажу я їй в’юнка,

Далі бачиш- мальви сяють,

У садочку за Дніпром.

Там стоїть Краса- Калина,

Похилилась над ставом,

Он троянда біля хати,

Все красується не спить.

Соняшник із сонцем грає,

Не боїться, не тремтить.

Мак червоний не сумує,

Чорні буси начепив.

І волошку там за гаєм,

Своїм видом задражнив.

Он кульбабка – жовта радість,

Бавиться вона з дітьми.

Віджене усяку слабкість,

Добре знаєм про це ми.

Грались довго, аж до ночі,

Вже й зорі  час наступа,

Та розбігаються всі очі,

Бо квітам тут кінця нема.

****

Знову йду я по полю,

Знову вітер я чую в степу,

Знову хочу побачити волю,

Я не хочу чути війну.

Я так хочу у небо летіти

До яскравих променів сонця

Я не хочу її відпустити –

Україну, як метелик в віконце.

Я знову шепоче всім травам,

Що земля буде вільна завжди.

Ну а трави шепочуть мені:

” Ми не хочем, не хочем війни! ”

Нічне небо, вже швидко затихло,

Ясний місяць дивився на нас,

Тільки десь вдалині червоніло:

Жовтий промінь вогню, що не згас.

Чую гуркіт, але не в горах,

Чую вибухів сильні удари

І я бачу зі страхом в очах

Долі людства криваві!!!!

За селом чую крики дитини,

Бачу матері руки старі,

Там красуня стоїть при калині:

” Я не хочу, не хочу війни! ”

Синє небо і жовті лани,

Білі хмари й колосся пшениці,

Гімн країни співають усі

Бо не хочуть страшної війни!!!

Не здамося – бо ми українці

Не на колінах. Ідуть всі вперед

Пісня чується в серці –

Це не кінець!!!!!!!!!

Боротись ми будем за єдність,

За чесність людей і за віру

Державі даруємо вірність

І прагнемо тільки до миру!!!!!!!!!!!

Солдате, тобі вклоняюсь низько до землі.

Солдате, всі через тебе живемо зараз в добрі.

Солдате, ти бився з ворогом на смерть.

Солдате, зупинив ти страшну цю круговерть.

В криваву, чорну  хмару  ти йшов, неначе птах,

Ти дні прожив не марно,  переборов ти страх.

Ти йшов на поле бою з надією в душі,

Ти захищав родину з рушницею в руці.

Можливо ти не бачиш моїх зараз очей,

Але я точно знаю, ЧУЄШ! Молитви всіх людей…..

Я подивлюсь довкола,  дитячий сміх луна,

Схиляюсь до могили. Проклята ця війна!….

Ти зігріваєш мене теплотою,
Даруєш надії, добро і любов
Я перші кроки зробила з тобою
Без тебе на світі мене б не було.
Співала чудові свої колискові,
Читала казки про розумних тварин,
А очі твої, немов веселкові
Вдивлялися в небо і далечінь.
Твій голос лунає, як щебет пташиний,
Як хвилі морськії, як плескіт струмків
Для мене він завжди, немов чудодійний,
Зразу підніме з землі, із колін.
Руки твої, як крила лелечі
В обіймах тримаєш сімейну любов,
І мудрі поради твої в серці вічні
Й спогади теплі, що повні турбот.
Ти, мамо, найкраща у цілому світі,
У цілому всесвіті- всюди й завжди,
До твоїх ніг кину усі види квітів,
до твоїх ніг всі дороги й стежки.
Ти, мамо, мені це життя дарувала,
Назвала прекрасним і дивним ім’ям
У мене всю душу, любов свою вклала
Тобі забов’язана я всім життям.

Ні, мамо, не треба сльози проливати,
й стоїш даремно ти біля вікна,
Не треба з бою вже мене чекати,
бо знищила мене  страшна війна.
Ні, мамо, не треба душу розривати,
й молитись Богу кожен день,
і досить вже тобі мовчати,
Живи для себе і моїх дітей.
Мене вже, мамо, не побачиш,
не треба вже тобі вдивлятись в далечінь,
не треба рідних всіх питати:
” Чи може повернувся із війни мій син?”
Мене таким як був, ти не побачиш
Та знай, я завжди поряд, завжди є,
Я вітерець, який ти відчуваєш,
я промінь сонця, вранці що встає.
Я зірка, що освітлює хатинки,
Я хвиля, що добро тільки несе,
не треба проливать сльозинки,
Я в твоїм серці, мамо, – завжди є.

Зійшлися наші погляди на небі,
Серед зірок вдивляюсь в твої вуста,
Я бачу погляд твій тендітний обережний,
В пітьмі нічній вся поринаю в тебе я.
Та справа в тому, що тебе немає,
Не обійму тебе – далеко ти,
Та в зірках, ніби в тобі таю,
Я відчуваю поцілунки всі твої.
Я голос чую твій у шумі вітру,
Шепоче він мені ніжні слова,
Про те як вмієш ти мене любити:
” Тебе кохаю, ти в мене одна”.
Я протягну до неба руки, немов крила,
і зірка в ту же мить в долонь впаде,
Це ти даруєш всій душею миру,
Це ти даруєш вірності й добра.
Зійшлися наші погляди на небі,
Ти дивишся на зорі як і я,
Ми поряд, але ми далеко,
Серцями близько – відчуваю я.