2
***
Господи, які холодні ночі,
Господи, які сірезні дні;
Крижаніють душі під ковдрами,
Леденіють мрії у півсні.
То зима, то все вона триклята
Полонила в біле забуття,
Проковтнула осінь і в лещата
Закувала навіть почуття.
Чуєш, любий, зимно, чуєш, мерзну?!
Може, в пічку серця підклади
Більше дров любові, щоб горіли,
Щоби лід топили до весни…
Щоб не відвикалося від літа,
Щоби у душі палав вогень,
Від котрого навкруги світліло…
Але ти мовчиш…Холоне день…
© Оксана КУЗІВ
3
***
Хоча я часто плачу і сміюся,
Ніколи не жаліюсь на життя.
І тільки тихо про одне молюся,
Щоби не стала черствою душа.
Щоб серце не остигнуло від болю,
І зрозуміла істину одну.
Ніколи не жаліюся на долю,
Вдячна завжди за усмішку й сльозу.
Я не умію ідеально жити,
Життя веде рахунки по нулях.
Та все щось намагається навчити,
І сумніви розвіяти в очах.
Крізь сльози долі щиро посміхнуся,
Хоч на шляхах видніються хрести.
Я їх прийму, від них не відкажуся,
Що доля дала – те буду нести.
©Марта КАРХУТ
5
***
Без марафету ще… Стоїть ніяка…
Без вранішнього душу для душі…
Ще гола, після сну не встигла вбратись,
Ото лишень чекає на дощі.
А ті прийдуть, омиють ніжно тіло,
Зітруть з асфальту залишки зими,
І забринить у білокорій стрімко,
І хлюпне соком з дівчини-весни.
Дівча ще на порозі… Нерозчесане…
Ті коси хуга взимку розплела…
Але от блисне сонце, брунька вибухне –
І ти від чарів цих стоїш німа…
Дивуєшся, любуєшся-милуєшся,
Весна фату із квіту приміря…
Лиш вчора дітваком була замурзаним,
А нині ось, як справжня молода.
© Оксана КУЗІВ
7
***
Хтось казав, що я сильна жінка…
Хтось казав, що мені не болить…
Я ж – маленька крихка сніжинка,
Словом хухнув – розтала вмить.
Вдарив поглядом – і скришилась.
Дрібку з мізеру птах клював…
І не бачив ніхто на людях,
Як у серденьку біль вирував.
І нікому й не тенькнуло в мозку,
Що всередині тій буревій
Поломив, покрушив, понищив…
І хоч падай тепер, хоч стій…
Хто сказав, що я сильна жінка?
Хто сказав, що мені не болить?
Підперезана Божим словом,
Намагаюся якось жить…
© Оксана КУЗІВ
9
ЦЕЙ ДЕНЬ
Плаче небо дощем березнево.
Тяжко землі від весняних сліз.
Місяць, мов день, – то тільки миттєвість –
Й життя, наче поїзд, мчить під укіс.
Стіною дощу вишиті ранки,
Мереживом стелять смуток-журбу.
Сльози дощу лягають серпанком
На, вишиту чорним, душу мою.
І день похмурий. Площа вокзальна.
І мчить автобус у дальню путь.
Вітер сміється крізь дощ безжально,
А дощі не вщухають, і ллють, і ллють.
Місяць минув (життя лиш миттєвість),
Лишився позаду відлунням коліс…
Плаче небо дощем березнево.
Краплі стікають струмками сліз.
©Ірина Небеленчук
11
***
Зі щічки осінь скинула сльозу,
І задивилась в небо світло-чисте.
Її незайману земну красу
Лиш гріло сонце ніжно-променисто.
Жовтаве цілувало їй волосся,
Голубило її устами ранків.
Зізнанням сонячним лилося:
«Моя ти люба, золотава бранко».
……………………………………
Босóніж йду по вранішній росі.
Жоржина усміхнулась мені цвітом…
Сріблиться павутинка у косі,
Немов відгомін бабиного літа.
©Ірина Небеленчук
13
* * *
Навчіться хоч трохи мріяти,
Навіть якщо й чорно-біло…
Повірте, мрія забарвиться
Тим, чим світиться тіло.
Навчіться хоч трохи вірити,
Бодай на смертельному одрі.
Повірте, дива трапляються
Тільки по вірі кожного.
Навчіться бути щасливими
Тільки того, що живете,
Що дихаєте, що бачите,
Що світло в собі несете.
© Оксана КУЗІВ
15
Published: Feb 20, 2017
Latest Revision: Feb 21, 2017
Ourboox Unique Identifier: OB-251850
Copyright © 2017