ЦІНА ОКУПАЦІЇ

«Українську історію не можна читати без брому», – казав відомий літератор і громадсько-політичний діяч початку ХХ століття Володимир Винниченко.

Справді, в українській історії дуже багато трагічних сторінок.

Погортаємо й ми їх сьогодні, вишукуючи підтврджень величезної ціни, яку платить українська нація за відсутність власної державності.

Поштовхом до цього аналізу стали слова із книги Тараса Гунчака “Україна: Перша половина ХХ століття”  (https://shron1.chtyvo.org.ua/Hunchak_Taras/Ukraina_persha_polovyna_XX_stolittia.pdf? ) .  Ось вони: “1895 року Юліян Бачинський видав знамениту книжку під
назвою «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), в якій на
підставі аналізу економічного розвитку виявив протиріччя,
які заважають вільному розвиткові українського народу,
і дійшов висновку, що політична самостійність України
є необхідною передумовою її економічної та культурної
розбудови, взагалі передумовою самої можливості її існування”.

Одразу після захоплення влади, росіяни почали нещадно грабувати Україну.

Статистика: До 1 жовтня 1929 р. в Україні
було колективізовано понад 10% селянських господарств,
а до 10 лютого 1930 р. — аж 42,6%.

Звичайно, народ відповідав лютим спротивом, вся територія України стала мапою заворушень, повстань, збройних сутичок.

Коли новостворені колгоспи не змогли виконувати зведені до ниж норми по продовольству, а Москва наклала план хлібозаготівель у 435 пудів, про цю ситуацію навіть сигналізували провідники українського політикуму, апелюючи до нереальності доведених планів… Про результати красномовно свідчить самогубство соратника Леніна Миколи Скрипника (7 липня 1933 року).

А далі – мясорубка, про яку зазначив професор історії Борис Подоляк (Григорій Костюк):

“1. Знищено Українську автокефальну православну церкву
з усім єпископатом, духівництвом і багатьма віруючими.
2. Знищено основоположника і творця новітньої української історичної школи академіка Михайла Грушевсь-
кого, всіх його учнів і всі наукові заклади, де вони працювали.
3. Знищено історичну школу академіка Матвія Яворсь-
кого разом з усіма учнями і заснований ним Інститут історії.
4. Знищено філософську школу академіка Юршщя, усіх
його учнів, а також Інститут філософії.
5. Знищено Науково-дослідний інститут літературознав
ства імені Шевченка, а його директора Сергія Пилипенка та більшість працівників ув’язнено або розстріляно.
6. Знищено Науково-дослідний інститут історії’ імені ака
деміка Дмитра Баталія з усіма його співробітниками.
7. Розгромлено Інститут мовознавства Академії наук.
Переважну більшість співробітників Інституту знищено.
8. Знищені Сільськогосподарська академія і Науково-
дослідний інститут економіки та організації сільського гос
подарства з його керівниками і співробітниками.
9. Розгромлено Український науково-дослідний інститут
сходознавства, а директора Величка і більшість наукових
співробітників заарештовано.
10. Розгромлено всі літературно-мистецькі об’єднання та
організації, а всіх основних письменників і критиків заареш
товано (за неповними даними — 97 осіб).
11. Знищена велика мистецька школа бойчукістів на чолі
з видатним художником Михайлом Бойчуком.
12. Знищено театр «Березіль», а його керівника Леся Курбаса
і ряд визначних акторів ув’язнено. Курбас загинув у концтаборі.
13. Розгромлено видавництво і редакцію Української
Радянської Енцшслопедії, а керівництво і редакторів
її знищено.
14. Заборонено студії над історією КП(б)У на підставі
архівних джерел, а визначних істориків М. Равича-Черкась-
кого та М. Попова разом з їхніми співпрацівниками знищено.
15. Майже весь професорський склад усіх українських
вищих навчальних закладів був заарештований і знищений”.

Достеменно невідоме число загиблих від голодомору, але віддрукована Національна книги пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. І страшний в них не тільки дрібний шрифт, яким вписано імена загиблих, і не кількість сторінок і томів – страшніші наступні наслідки цього мору нації. І ще слова екскурсовода у краєзнавчому музеї, яка ще за років п’ять до війни сказала нам зі студентами приблизно так: “Ніхто не може поручитись, що якби ми не стали незалежною країною, то тут росіяни не могли б повторити це страхіття”.

Впродовж всіх років існування СРСР, Моска викачувала з усіх республік все, від продукції до історичних та культурних надбань. До чого це призвело, красномовно описано з збірнику публіцистики, виданому в 1989 році, передмову до якого написав Ю.Щербак (Випробування істиною: Зб. публіцистики. ред.-упорядник. А.К. Григоренко. К. Рад. письменник, 1989. 367 с.).

Деякі дані за ті роки:

1. Територія України складає всього 2,7 % території СРСР, але тут сконцентровано майже 25 % всього виробничого потенціалу СРСР.

2. В УРСР найвищий ступінь розораності земель – 56,9% у порівнянні з 10,2 по СРСР та 15,8 % – по США.

3. Більшість сільгоспугідь ерозовані і не дають врожаїв, які могли б давати при правильному господарюванні.

4. Тверді відходи виробництва у 80-х становили 1,5 мільярда тонн на рік. а для збереження відвалів вилучено 200 тисяч гектарів родючтх земель.

5. Проходило засолювання грунтів, накопичувались в грунтах шкідливі пестициди, зникали малі річки (дефіцит води по Україні того періоду становив 4 кубокілометри на рік).

Чого вартує для екології України аварія на Чорнобильській атомній станції!

“Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де“. Олександр Довженко.

Це –  ціна беззастережного поневолення української нації та існування без власної держави. А що зробило наше покоління, аби вийти з цього пекельного становища? Чи досить? Чи зараз ми розплачуємось кров’ю через те, що промовчали, не зробили, проголосували, і що там ще…

За свідченнями військових, які звільнили Херсонську область, до шкіл росіяни вже завезли купу “підручників”, в яких між картами Європи та російської імперії не було України, а у літературі ніде нема жодного представника нашої нації: ні Шевченка, ні Лесі Українки…. НІКОГО.

Отака їх ідеальна картина світу – українців НЕМА.

Це не древні руїни. Це фото із сьогодення – такий тепер Маріуполь. І гостро постає питання: чи все ми зробили, щоб цього не було, чи хоч достатньо? Бо знову платимо найвищою ціною – кров’ю і життям кращих.

В навздогін нове питання: чи не треба всі зусилля зараз спрямовувати на боротьбу?

Шекспірівське “бути чи не бути” для нас зазвучало зовсім по іншому.

Ми рекордсмени щодо революцій у цьому столітті. Дай Бог ще й стати переможцями!