Мріє, дай мені крила…

«На свій вік це геніальна жінка… в кожнім її слові я бачив розум та глибоке розуміння поезії, освіти та людського життя»     (М. Павлик)

«Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хорої дівчини»

(І. Франко)

1871 року, 25 лютого в Новограді-Волинському в родині дійсного статського радника, мецената, члена «Старої громади» Петра Косача та Ольги Драгоманової-Косач (письменниці Олени Пчілки) народилася відома поетка, драматургиня, перекладачка і громадська діячка Лариса Косач, що увійшла в історію української і європейської літератури під іменем Леся Українка.

Леся Українка в 5 років навчилася писати, у 9 – написала перший вірш. Тоді як першу драму – у 25.

Домашню початкову освіту здобували всі діти в родині Косачів. Це була принципова позиція мами, Олени Пчілки. Вона навчала дітей сама й запрошувала приватних учителів, бо не хотіла віддавати їх до навчальних закладів у Російській імперії, де навчали виключно російською.

Протягом життя Леся Українка оволоділа в різній мірі 11 іноземними мовами: латина, грецька, німецька, французька, італійська, англійська, польська, болгарська, грузинська, іспанська, шведська, а також українська й російська.

Першу свою друковану книжку Леся Українка тримала в руках у 14 років. Тоді їй зробили операцію, наслідки відчувалися, а душевний стан був не найкращий. Тож мама вирішила підтримати доньку й надрукувати спільний переклад двох старших дітей “Вечорниць” Миколи Гоголя з російської українською. На обкладинці зазначені три псевдоніми літераторів із родини Косачів: Михайло Обачний і Леся Українка, редакція Олени Пчілки.

Перші збірки надруковані за кордоном, у Львові (тоді Львів належав до Австро-Угорщини).

У 19 років Леся написала підручник зі Стародавньої історії східних народів для молодшої сестри Ольги на зразок створеного Луї Менаром і виданого в Парижі 1882 року. Під час роботи багато цікавого дізналася сама, ще й полегшила працю сестрі.

Перший заробіток Леся Українка отримала, коли їй було 29. Вона почала друкувати свої літературознавчі огляди  в петербурзькому журналі “Жизнь”.

Леся Українка прекрасно грала на фортепіано і вчила грати молодших сестер, адже в той час усі панянки мали опанувати який-небудь музичний інструмент.

Завдяки мамі всі дівчатка в родині любили вишивати. Олена Пчілка була в той час чи не найвидатнішою збирачкою й дослідницею української вишивки. Вона лишила в спадок 6 виданих альбомів українських узорів.

Тож Леся Українка з дитячих років мала мрію – вишити батькові сорочку. На один із днів народження їй подарували нитки й гольничка, і в 9 років вона здійснила свою мрію. Пізніше разом з подругою М. Комаровою вона вишила рушник на могилу Т. Шевченка.

Обираючи свій псевдонім, юна письменниця зробила свідомий вибір служити Україні й розвитку її культури: дівчина вибрала його сама з поваги до свого духовного батька (як вона його називала) Михайла Драгоманова. Адже серед його численних псевдонімів і криптонімів (їх понад 60) є і “Українець”. У Лесі Українки був іще один псевдонім, про який мало хто знає, – Незалежний Українець. Також у Лесі був криптонім “Н.С.Ж” – Незалежна Спілка Жіноча. Ще багатьох псевдонімів ми можемо не знати. Бо це була нелегальна діяльність. Свої літературні твори Леся Українка підписувала псевдонімом, але листи – здебільшого своїм ім’ям.

В останній період життя письменниці до неї приходили лікарі й не могли за тим, як вона трималася, визначити її стан. Трималася, щоби не засмучувати маму. А коли мама виходила від Лесі, то зомлівала від болю, бо розуміла реальний стан доньки.

Лесю Українку ховали в повній тиші: жодних промов, слів пошани, поваги, вдячності. Це – через поліційну заборону. І коли рухалася жалібна процесія, були вози, на які люди мали поскладати квіти, щоби не нести в руках.

Труну на Байкове кладовище заносили на своїх плечах жінки – за  давньою традицією українського народу  жінок, особливо найбільш видатних, на своїх плечах в останню путь проводжають жінки.

Коли коли відбулася відправа і священник сказав останні слова, люди через огорожі пробралися до кладовища й почали співати “Вічная пам’ять”. Поліція нічого не могла вдіяти. І співали не традиційно тричі, а приблизно годину безперервно…