Шістдесятники

Шістдесятництво— літературно-мистецька та суспільно-політична течія серед української інтелектуальної еліти наприкінці 1950-х — на поч. 1970-х рр.

Шістдесятництво як соціокультурний феномен в українському літературно-мистецькому просторі не мало чіткої організаційної структури й не обмежувалося рамками літературного процесу. У середині 1960-х — 1970-х рр. шістдесятники являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного режиму.

“Шістдесятники” – молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.

Сприйнявши десталінізацію як початок оздоровлення радянського суспільства, вони намагалися зробити якомога більше для оновлення всіх сфер суспільного життя.

Крім цього мали за мету відродження української мови та піднесення національної самосвідомості.

Центром українського шістдесятництва став заснований в 1959 році київський клуб творчої молоді “Сучасник”, ініціатором і натхненником якого був театральний режисер Лесь Танюк. Клуб здійснював просвітницьку роботу, проводив святкування ювілейних дат видатних українських діячів, сприяв організації виставок молодих.

У 1962 році подібний клуб “Пролісок” виник у Львові, надалі творчі осередки “шістдесятників” з’явилися в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську та інших містах.

Провідне місце серед покоління молодих поетів належало Василю Симоненку. Основною ідеєю його творчості була безмежна любов до рідної землі.

“Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості”, – писав Є. Сверстюк.

«Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні?», — запитував в одному з віршів Василь Симоненко, наголошуючи на неповторності кожного із сущих на землі.

Стрімко увійшла в літературу наприкінці 50-х рр ХХ ст. Ліна Костенко.

“Ліна рідко виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна” – писав Є.Сверстюк.

“Її футурофілія тісно пов’язана зі сподіваннями на початок «епохи гуманізму», із по-максималістськи загостреним відчуттям взаємозв’язку “людина-народ”. Дужим є той народ, який складається не з гвинтиків, а з яскравих і самодостатніх одиниць”, так пише про неї В. Панченко.

Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично.

Поетика шістдесятників передбачала гіперболізацію. Маленька людина підносилася на п’єдестал.

Як ось у раннього Івана Драча:

Поорані віком смагляві лиця:
Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни —
Сар’яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях,
Кричевські з порепаними ногами.

“Загалом поети-шістдесятники були дуже неспокійні. І. Драча називали «бурунний Драч», це було таке рокотання”, – В. Герасим’юк.

“Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації”

                                                 Василь Стус

“Аллочка…Так називали її друзі. Висока душею людина, вона була визнаним лідером шістдесятництва. Мала інтуїцію на людей, мала неушкоджене почуття людської гідності, і відчувала всяку несправжність”, – Р. Корогодський.

Стиль Алли Горської не вписувався в рамки соцреалізму.

У 1964 році Сергій Параджанов зняв фільм “Тіні забутих предків”, показ якого в київському кінотеатрі “Україна” викликав гучний скандал.

Працюючи над сценарієм “Тіней” за повістю Михайла Коцюбинського в помешканні закарпатського письменника Івана Чендея Параджанов часто зачіпав заборонені теми. При цьому жартував: “Мені не зможуть пришити український буржуазний націоналізм, бо я вірменин”. Помилився…

…Серед ознак шістдесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає… Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції… Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді — за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі та всьому апаратові будівничих казарм.

Є. Сверстюк

Сьогодні про десятки тисяч жертв сталінського терору похованих у Биківнянському лісі відомо в усьому світі. Тоді, на початку 60-х, про це говорили пошепки. Доповідь Хрущова про культ особи все ще була закритою. І тільки молоде покоління наважилося говорити про це вголос.

Клуб творчої молоді ініціював розслідування злочинів сталінізму, зокрема масових поховань у Биківні. Лесь Танюк, Василь Симоненко і Алла Горська почали збирати інформацію. Натомість про них інформацію почало збирати КДБ.

Шістдесятникам вдячні татари — лише голос шістдесятників захищав депортований народ, викорінений з Криму, їхньої історичної батьківщини. Лише шістдесятники протестували проти вводу військ у тодішню Чехословаччину. Лише шістдесятники підтримували своїх колег — російських дисидентів. Вони були там, де ображали не лише український народ, а де ображали будь-який народ. Вони були там, де Система ображала Людину.

О. Пахльовська