Culture 1920-1930

План

1. Особливості культурно-освітнього процесу доби.
2. Що визначало розвиток освіти?
3. Розвиток вищої школи та науки.
4. Особливості літературного процесу 1920-1930. “Ростріляне відродження”
5. Розвиток музичного, театрального мистецтва та кіно.

1. Особливості культурно-освітнього процесу доби

Партія контролювала зміст національно-культурного процесу й вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині.Політизація культурного процесу не приховувалася.

Мета:формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

До весни 1927 р. українізація залишалася апаратною кампанією. 3 приходом у березні того року в Наркомат освіти УСРР М. Скрипника її було перенесено у сферу освіти, науки і культури. Представники національної інтелігенції, які в минулому будували демократичну державність свого народу, отримали можливість застосувати свої сили в радянській Україні.

Колона піонерів на демонстрації в день 10-річчя оголошення Першої світової війни. Київ. 1924 р.

Піонери – члени масової дитячої комуністичної організації, що обʼєднувала радянських школярів віком від 9 до 14 років. Основною метою піонерської організації було виховання дітей у дусі відданості комуністичній партії та радянській державі.

2. Що визначало розвиток освіти?

Позитивні результати мали заходи з ліквідації неписьменності серед дорослих. У 1921 р. Раднарком УСРР зобовʼязав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти. На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших пʼятирічок виділяли чималі кошти. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час.
На початку 1936 р. було підбито перші підсумки багаторічної кампанії лікнепу. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили рішення завершити ії до кінця другої пʼятирічки, тобто за два роки. І хоч багато людей похилого віку не бажали вчитися, результати виявилися разючими: якщо 1897 р. в українських губерніях налічувалося 72 % неписьменних, то в 1939 р. у віці до 50 років таких було лише 15 %.
3 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обовʼязкового початкового навчання дітей. У містах це завдання виконали за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку.
У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обовʼязкове навчання». Щоб реалізувати принцип обовʼязковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, учительські кадри, підручники й посібники.

У травні 1934 р. у країні запровадили єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).
У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, у якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мав дотримуватися навчальних програм і текстів підручників. Особливо контролювалося викладання історії. Навчальний предмет «історія» відновили 1932 р. Ще у 1924/25 навчальному році історію як навчальну дисципліну звели майже нанівець. Предметом вітчизняної історії вважали історію СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Тоді ж основною формою організації навчального процесу став урок із групою учнів та визначеним розкладом занять.
Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, навчання у якій здійснювалося мовою місцевого населення.
На початок другої пʼятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Націо-нальні меншини мали свої школи – російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах з 1938/39 начального року запрова-дили обовʼязкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати її з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, саме російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися.
Так почалася русифікація української школи.
Мітинг з нагоди відкриття чотирирічної трудової школи в хуторі Романівський на Донбасі. 1928

3. Розвиток вищої школи та науки.

Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Української академії наук. У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у 1920-х рр. у складі трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного.
3 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути.
Академія наук почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів.
М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь – нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.
В Українському фізико-технічному інституті в Харкові ввели в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержали ядерну реакцію через розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світо-вого рівня.
Від середини 30-х рр. у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Праці Є. Патона та його учнів підвели наукове підгрунтя під теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно працювали над проблемами історії України. Літературознавство розвивали М. Возняк, С. Єфремов, вагомим внеском у мовознавчу науку були праці А. Кримського. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні, а згодом репресувала найавторитетніших учених.
У 1936 р. під час затвердження нового статуту ВУАН було перейменовано на Академію наук УРСР.
Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. Треба було замінити тих, хто емігрував за кордон або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру.
Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19 в 1914/15 навчальному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них – відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Велику Британію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст. У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. Наприкінці
1935 р. було скасовано обмеження, повʼязані з соціальним походженням абітурієнтів.

4. Особливості літературного процесу 1920-1930. “Ростріляне відродження”

Для української літератури 1920-ті рр. були періодом національного відродження. Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні обʼєднання, гуртки і студії.
У Києві сформувалася група неокласиків, до якої ввійшли представники різних літературних стилів: О. Бурггардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін. Вони прагнули збагатити українську літературу найяскравішими здобутками західноєвропейської літератури.
Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР – Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт».
У середині 1920-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка обʼєднала понад два десятки талановитих письменників і поетів: М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. 1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася.
У 1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від Москви!».

М. Хвильового захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском влади його виключили з ВАПЛІТЕ. На межі десятиліть ситуація змінилася. Було ліквідовано всі літературні обʼєднання. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців утворилися професійні спілки: письменників, художників, композиторів тощо.
За допомогою цих спілок влада прагнула уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму.
Утвердилася жорстка система контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася втручанням партійних чиновників у літературно-художне життя. Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І зʼїзду пись-менників України. Зїзд розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було створено Спілку письменників України.
ВУРСР у 1930-ті рр. ліквідували близько 80 % творчої інтелігенції. Із 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. виходили друком твори тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). Тож літературно-мистецьке покоління 1920-х – початку 1930-х рр., яке було знищене більшовицькою владою, назвали «Розстріляним відродженням».

5.Розвиток музичного, театрального мистецтва та кіно.

Провідну роль у музиці відігравали Г. Веровка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка», створена ще 1919 р., один із найкращих хорових колективів Радянського Союзу.
Продовжували своє творче життя ветерани української театральної сцени
М. Садовський і П. Саксаганський, молодші за віком А. Бучма, Н. Ужвій, Г. Юра. Завоювали славу оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.
Плідно працювали художники старшого покоління: М. Бойчук, І. Їжакевич,
Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко; молодші віком – В. Касіян, А. Петрицький. Однак жорна репресій не оминули митців.
У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усіх їх розстріляли.
Одним із найвидатніших українських художників був Федір Кричевський. Найвідомішим твором Ф. Кричевського є триптих «Життя».
Миколу Самокиша вважають одним із основоположників історичного і батального українського живопису. Знаковим у його творчій біографії було звернення саме до історії України, зокрема історії козацтва.

У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням.
У 1928 р. вийшов на екрани перший фільм Олександра Довженка «Звенигора». Шедеврами світового кінематографа стали стрічки О. Довженка «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). (938 р. на міжнародному кінофестивалі в Брюсселі цей фільм увійшов до списку 12 найкращих фільмів усіх часів і народів). У 1933 р. митець переїхав до Москви, поставив кінокартини «Аероград» (1935), «Шорс» (1939).
Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 1920-х рр. стало мистецьке обʼєднання «Березіль», до якого увійшло близько 250 театральних діячів та акторів. Було, зокрема, утворено 5 майстерень, режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України. Засновником та художнім керівником «Березоля» був режисер, актор, драматург Лесь Курбас. Від 1931 р. почалося цькування митця. 1933 р. його заарештували, згодом заслали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім – етапували на Соловки. 1937 р. Курбаса розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія).

Джерела:

Підручник з історії України 10 клас В. С. Власов, С. В. Кульчицький