Середньовічна культура Західної Європи

Перші століття Середньовіччя називали
«темними віками», і навряд чи про них можна говорити
як про сприятливі для розвитку культури. Проте саме в цей
період відбувалося народження нової європейської середньовічної
культури, яка брала свій початок із залишків
античної спадщини, культури варварів і християнства. Перші
результати такої взаємодії стали відчутними в період
«Каролінзького відродження». Так називали піднесення
культури за часів правління Карла Великого в ІХ ст.
Карл мав добру для того часу освіту: знав грецьку й латинську
мови, полюбляв читати. Він запрошував до себе
й залучав до управління державою вчених з усієї Європи.
При дворі імператора існував гурток, який назвали «Академія
» — на зразок школи грецького філософа Платона.
Тут читали твори античних філософів і церковних богословів,
складали вірші, вільно обмінювалися думками з різних
тем, проводили диспути. За допомогою членів «Академії
» Карл заснував при центрах єпископств школи, де
готували освічених людей для управління державою (така
школа існувала й при дворі імператора).
Культурне піднесення проявилося і в широкому будівництві.
Було споруджено понад 300 палаців, соборів,
церков і монастирів. У своїй резиденції в Аахені Карл
збудував
величний палацовий комплекс. У центрі розташовувалися
велика зала для урочистих прийомів, імператорські
покої. Бічне крило комплексу, де розміщувалися школа,
бібліотека,
архів, з’єднувало залу із каплицею —
палацовою церквою, яка збереглася до нашого часу.
«Каролінзьке відродження» виявилося нетривалим. Завдяки
йому було збережено багато зразків античної спадщини
й закладено підвалини для розквіту середньовічної
європейської культури. У наступні два століття (IX—Х ст.)
у культурі знову спостерігався занепад.

Освічених людей у Середні
віки було відносно небагато. У Ранньому Середньовіччі вони жили здебільшого в монастирях. У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл.
Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи початкові
знання тим, хто бажав присвятити себе служінню
Богу. Тут вивчали латину, якою велося богослужіння, молитви
й сам порядок богослужіння. Середні школи найчастіше
утворювалися в резиденціях єпископів. У них вивчали
сім «вільних мистецтв» — граматику, риторику, діалектику,
арифметику, геометрію, астрономію та музику. Перші три
науки складали «тривіум», наступні чотири — «квадривіум
».
З XI ст. у Європі почали зароджуватися вищі школи,
які згодом назвали університетами. Перші університети
були громадами, які об’єднували вчителів та учнів (учні
ще називали університет «альма-матер», тобто «мати-годувальниця
»). Ці об’єднання мали чіткі правила поведінки,
структуру й претендували на незалежність від влади міста,
у якому вони розташовувалися (тобто були самоврядними). Перші такі об’єднання виникли в італійських містах Салерно
й Болонья, де вивчали медицину та римське право.
Упродовж XII—XIII ст. кількість університетів поступово
збільшувалася. Найвідомішими університетами були Паризький
(Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії),
Саламанкський (в Іспанії) тощо. На початок XVІ ст.
у Європі загалом налічувалося 65 університетів.

Кембриджський університет — один з найстаріших та найвідо
міших університетів у світі. Університет в Кембриджі — це незалежна
самоврядна корпорація, що складається з низки установ (коледжів та університетів у прямому
сенсі), що не одержує від уряду ніякої допомоги і що не підлягає ніякому нагляду.
Виник за зразком Паризького університету, і, мабуть, розвинувся з тієї системи викладання, яку вже в XII ст. ввело тут духівництво єпархії Елі (Ely). Перший коледж у Кембриджі відкрився в 1284 році. Найзнаменитіша споруда Кембриджа — собор Королівського коледжу.

У давнину
люди замислювалися над пізнанням навколишнього
світу. Одним із перших цікавість до природничих наук виявив
професор Оксфордського університету, чернець-францисканець Роджер Бекон (1214—1244).
Він доводив, що
знання можна отримати не в богословських суперечках, а тільки вивчаючи природу за допомогою дослідів. Роджер
Бекон зробив чимало відкриттів. Особливого значення він надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп
і телескоп, пояснив походження веселки.Слава про його досягнення поширювалася всією Європою.
Через заздрощі дослідника звинуватили у зв’язках із дияволом. Ченця кинули до в’язниці, де він провів 14 років
і вийшов на волю лише незадовго до смерті.
У медичній школі в Салерно вивчали лікувальні властивості рослин, розробляли практичні рекомендації з протидії отрутам,
корисні поради щодо підтримання здоров’я тощо.Важливі практичні знання накопичувала алхімія. Алхіміки
переймалися пошуками «філософського каменя», оскільки вважали, що за його допомогою
звичайні метали можна перетворювати на золото. Ці зусилля виявилися
марними, але було вивчено властивості різних речовин, створено чимало дослідних приладів тощо. За допомогою
астрології віщували долі людей за розташуванням зірок. Астрологи зробили багато відкриттів у галузі астрономії.

Марко Поло здійснив подорож до Китаю та Центральної Азії. Свої враження він описав
у «Книзі про різноманітність світу», яка впродовж усього Середньовіччя залишалася найулюбленішим твором у Європі.
У XIV—XV ст. з’явилося чимало описів різних земель. Враження від подорожей розширювали знання людей
про світ і сприяли вдосконаленню географічних карт. Цим було закладено передумови майбутніх Великих географічних
відкриттів.

Найбільш відомими поемами Середньовіччя стали французька
«Пісня про Роланда» та іспанська «Пісня про мого
Сіда». «Пісня про Роланда» розповідає про часи Карла Великого
та боротьбу з арабами. Відважний воїн Роланд ціною
власного життя врятував життя сеньйору. Благородний
Роланд став взірцем вірності й честі для багатьох поколінь
середньовічних рицарів. У «Пісні про мого Сіда» розповідається
про воєнні події в Іспанії, де відважний рицар Сід
убиває двох мусульманських правителів і велику кількість
їхніх воїнів. Сід уславився своєю сміливістю, благородством,
любов’ю до батьківщини й відданістю королю.

Рицарство, подібно до інших
верств феодального суспільства, створило власну культуру,
яка остаточно сформувалася в XIII ст. Це була складна система
ритуалів, звичаїв, дворянської ввічливості (куртуазність),
різноманітних розваг. Крім того, вона залишила
після себе рицарську поезію про кохання, романи, які значною мірою доповнили героїчний епос.

Найвідомішим рицарським твором Середньовіччя став роман
«Трістан та Ізольда» — розповідь про високе кохання
і трагічну смерть його головних героїв Трістана та Ізольди.
Важливою складовою рицарської культури була куртуазна
(рицарська) поезія, поширена лише в період Середніх віків
від XI до XIII ст. Свого найбільшого розквіту вона досягла
у творчості трубадурів — світських поетів, які
походили з різних верств суспільства. Головною темою їхніх творів було куртуазне (вишукане) кохання. Трубадури з’явилися на півдні Франції, у Провансі, де вперше в Європі сформувалася літературна мова. Поезія
трубадурів була обов’язково пісенною. Її виконували під супровід музичних інструментів самі трубадури або найняті мандрівні співці.Поряд із поезією трубадурів у німецьких землях розвивалася власна традиція любовної поезії — мінезанг (у перекладі
— «любовна пісня»).

Найвидатнішим мінезингером вважається Вальтер фон дер
Фогельвейде.

Міщани, життя яких значно відрізнялося
від життя інших верств середньовічного суспільства,
теж створили власну культуру. Міська культура мала світський (не пов’язаний із церквою) характер і була тісно переплетена з народною творчістю.Серед населення були популярними віршовані байки, жарти, у яких розповідалоcя про кмітливих жителів міст, що знаходили вихід із будь-якого скрутного становища. Яскравий прояв міська культура мала в розвитку літератури. Відомим твором жителів міст був французький «Роман про Лиса», у якому під виглядом тварин були представлені всі верстви середньовічного суспільства — феодали, королі, священники, міщани. Не менш популярним був і «Роман про Троянду», у якому оспівувалися природа та людський розум, затверджувалася рівність людей.

У Середні віки книги були рідкістю.
Це пояснювалося тим, що кожна книга становила оригінальний рукописний твір, а грамотних людей було мало. Книги писали на спеціально обробленій телячій або овечій шкурі — пергаменті.Такими книгами можна було користуватися тривалий час, вони були красивими, але коштували дуже дорого. Не менш коштовною була й обкладинка. Крім того, книги прикрашали малюнками — книжковими мініатюрами, тому особливо цінні екземпляри тримали в монастирських бібліотеках під суворим наглядом.

Зростання кількості грамотних людей, поширення паперу
збільшило попит на книги та зробило їх дешевшими.
З’явилися майстерні з масового переписування книг.
У XIV—XV ст. цікавість до писаного тексту значно зросла,
особливо до Слова Божого. Близько 1445 р. німецький ремісник Йоганн Гутенберг (1399—1468) винайшов спосіб книгодрукування. Із металевих кубиків з опуклими дзеркальними відбитками букв у спеціальних рамках набирався текст сторінки, яку потім друкували за допомогою пресу.

Упродовж XI—XV ст. мистецтво знало два основні художні стилі — романський і готичний. Риси цих стилів найбільш яскраво проявилися в архітектурі замків і соборів.Романський собор, якому притаманні ті самі риси, мав втілювати ідею величі й могутності церкви. В основу романського собору був покладений план римської громадської (світської) будівлі — базиліки.Прикладом романської будівлі є Вормський собор (Німеччина)
із масивним кам’яним склепінням, яке трималося
на міцних стінах. Невеликі, схожі на бійниці вікна, пробиті
в товстих стінах, горизонтальний поділ стін напівкруглими
арками підкреслюють грандіозність і сувору монументальність споруди.Похмуру велич архітектури посилює скульптура, яка лише умовно передає риси людини.

Серед будівель готичного стилю, що набув поширення
в Західній Європі XII—XV ст., вражають собори у Франції:
Реймсі, Ам’єні, Лані, Бове, Шартрі, Парижі. Фундаменти
цих будівель закладалися на глибину до 10 м, а їхні вежі
підносилися на висоту 40-поверхового будинку.Ці величні
собори могли вмістити майже всіх жителів тогочасних міст.Основними ознаками нового стилю були тонкі стіни,
висока стрімка аркова стеля, великі вікна, прикрашені кольоровими вітражами. Справжнім дивом залишаються вітражі собору Шартра, виготовлені у XII—XIII ст. Вітражі
в католицьких храмах відтворювали біблійні сюжети.Храм у Середні віки був центром життя. У Ранньому
Середньовіччі під час війн і набігів він давав прихисток, був порятунком від переслідувань. Проте це було не головне. Насамперед храм був домом Бога й мав доводити могутність Бога, його присутність усюди.Із появою готичних соборів їх суть і призначення не змінилися, але тепер головними настановами для віруючих були милосердя та прощення. Утіленням цього послання стали численні зображення страждань Христа й Богородиці. Велика кількість світла у храмі розвіювала страх перед Богом.Будівництво величних готичних соборів припадає на період розквіту міського життя. Не кожне місто могло дозволити собі збудувати такий храм. Будівництво згуртовувало міську громаду, робило храм її символом і покровителем. Кожен віруючий, що входив до храму, відчував себе частиною дому Бога.

Собор Богоматері — Собор Паризької Богоматері (фр. Notre-Dame de Paris) – величний католицький храм на острові Сіте в центрі Парижа. Цей видатний пам’ятник архітектури оспіваний в мистецтві і є одним з найвідоміших культових споруд світу.Щороку подивитися на Нотр-Дам де Парі приїжджає 13-14 мільйонів туристів, бажаючи особисто побачити спрямований вгору готичний силует, прикрашений мальовничими вітражами та моторошними горгульями. Собор Паризької Богоматері є географічним центром не тільки Парижа, але і всієї країни. Саме тут знаходиться так званий «нульовий кілометр», від якого ведуть відлік всі відстані у Франції.

Наприкінці Середніх віків культура Західної Європи характеризувалася підвищеним інтересом до Античності. Митці намагалися відродити й наслідувати культуру античних часів. Саме тому нову епоху, що почалася, назвали Відродженням, або Ренесансом.Хоча насправді це було не відродження, а створення нової культури, яка поєднала в собі елементи двох культур — античної та середньовічної.

Середньовічні художники на картинах зображували
найважливіші фігури або речі більшими, ніж вони були
насправді, незважаючи на те, де вони розташовані: на основному
чи другорядному плані. Картини в лінійній перспективі
виглядають так, як сприймає світ людське око: предмети
на основному
плані більші, на другорядному — менші.
Також художники намагалися передати індивідуальні риси
людини, її характер. Швидкого поширення набули картини
світського характеру, з’явився новий жанр — портрет.

У мистецтві нову еру започаткував флорентієць Джотто
ді Бондоне (1266—1337). Він малював портрети, ікони,
фрески. Його першою великою роботою була фреска, присвячена життю Святого Франциска. Найвідомішою роботою Бондоне вважається розпис церкви в Падуї. На фресках він зобразив Ісуса, Діву Марію, апостолів як земних людей — розумними, чесними, красивими, твердими духом. Бондоне багато зробив для рідного міста, за що був похований у соборі Флоренції як почесний громадянин. Тілесність, об’ємність фігур, лінійна перспектива в повному обсязі вперше з’явилися у творчості флорентійця Мазаччо (1401—1428). Найвідомішою стала сцена «Вигнання з Раю» із фрески церкви у Флоренції. Усі наступні художники Відродження навчалися на картинах Бондоне й Мазаччо.Вершиною Раннього Відродження в мистецтві вважається живопис Сандро Боттічеллі (1445—1510). Його картини «Весна», «Народження Венери» передають розуміння не лише внутрішньої, але й зовнішньої краси. Донателло (1386—1466) відступив
від середньовічних традицій і відродив античні традиції,
створивши круглу скульптуру. Така статуя була самостійним витвором митця, а не частиною оздоблення храму. Її можна було споглядати з усіх боків. Найвидатнішим твором Донателло стала скульптура біблійного персонажа Давида.Філіппо Брунеллескі (1377—1446) розробив закони лінійної
перспективи в архітектурі та розв’язав складні інженерні
завдання зі створення величезних куполів над соборами.
Головним у його творчості стало зведення купола
собору Санта-Марія-дель-Фйоре у Флоренції.