Білий кіт

 Давно-давно, коли ще світ був молодий, в одній далекій долині стояв великий мурований замок, а навколо замку росла густа пуща. Дерева там були височенні і ніколи не скидали листя. У тому замку жив велетень на ім’я Тренкос, тобто «Дужий у Ногах»,- такий запеклий і жорстокий войовник, що на всі околишні землі наганяв жах.

Одного дня забаглося йому піти війною на сусіднього володаря, короля Злив. Він підступно напав на нього, самого короля забив, а його дочку, королівну Медб, забрав у полон.

Повернувшись до свого замку, велетень поселив королівну в розкішних покоях, надарував їй барвистих шовкових одінь і приставив до неї сотню карликів у червоних та зелених каптанчиках, щоб услуговували їй в усьому.

І були там умільці-арфісти, що грали на арфах з ранку до вечора, і співаки, що співали мелодійних пісень. А ще подарував велетень королівні для забави цілий кошик коштовних самоцвітів – вони відбивали світло й іскристо променилися різними барвами. Тільки одного не дозволив їй велетень: виходити із замку. Він попередив її, що краще нехай і не важиться, бо в замку сотня дверей, і кожні стереже потворне псище із залізними іклами – ті пси розірвуть на шматки будь-кого, хто спробує вийти.

Невдовзі після того, як королівна опинилась у замку велетня, спалахнула війна між Тренкосом та королем Островів. Покидаючи замок, велетень увійшов до королівни й сказав, що візьме її за наречену, коли повернеться з війни.

– Я ніколи не одружуся з тим, хто убив мого батька!

Але велетень тільки засміявся на її слова – мовляв, нікуди вона не дінеться, яка буде його воля, так вона і вчинить. Потім ще він наказав карликам годити королівні, поки його не буде, і вийшов, покинувши бідолашну королівну всю в сльозах.

Наступного дня прокинулася вона раннім ранком. Встала, розчинила вікно і виглянула вниз, чи не можна б якось спуститися на землю. Але вікно було дуже високо, а ще ж унизу попід стінами сторожували люті пси. Страх і розпач пройняли її, і вона вже хотіла відійти від вікна, коли раптом їй здалося, ніби щось ворухнулося серед гілля дерева, найближчого до замку. Королівна знову виглянула й побачила, що на грубезній гілляці, зверненій у бік вікна, сидить маленький сніжно-білий кіт

– Няв, няв! – голосно пронявчав він.

– Ой, який гарний котик! – промовила королівна.- Стрибни-но сюди у вікно!

– Відступися тропіки, і я стрибну,- відказав кіт людським голосом, що непомалу здивувало дівчину.

Онімівши вражено, вона ступнула крок убік. А кіт скік – і вже опинився у неї в покої. Там він стріпнувся трохи, тоді вибрався королівні на руки й замурчав.

– Як же тебе звати? І звідки ти взявся? – спитала його королівна.

– Не в цім клопіт,- відказав кіт.- Головне, що я твій друг і прийшов тобі допомогти. Тому слухай уважно. Коли

велетень повернеться, ти кінець кінцем скажеш йому, що згодна вийти за нього заміж. Але перше його карлики повинні намотати три клубки чарівної роси, що вкривав траву туманного ранку. І ті клубки мають бути ось такі завбільшки.- Кажучи це, кіт приклав лапу до одного вуха, тоді до другого, і витяг три клубочки – один червоний, один синій і один жовтий.

– Та вони ж не більші від горошин! – скрикнула королівна.- Таке завдання їм дуже легко буде виконати.

– Не так-то й легко,- заперечив кіт.- На один клубок у них піде цілий місяць, отож ти матимеш три місяці часу до того, як велетень присилує тебе одружитися з ним, бо він, коли вже пообіцяв щось, від слова не відступається.

– А ти побудеш у мене, поки він прийде? – спитала королівна.