Культурне життя 1920-1930 рр

А.В.Ганношина

 Культурне життя 1920-1930 рр.

В цій книзі я хочу розповісти Вам про освіту,

науку та мистецтво в радянській Україні

Зміст

Вступ

Особливості культурно-освітнього процесу доби      5-6

Розвиток освіти                                                            7-14

Розвиток  вищої школи та науки                              15-18

Особливості літературного процесу 1920-1930-х рр. «Розстріляне відродження»                                     19-24

Розвиток музичного, театрального мистецтва та кіно

                                                                                   25-34

ВСТУП

Одним із основних для радянської влади було гасло культурної революції. Газети щодня друкували короткі зведення про культурне будівництво, що розглядали як фронт – не менш важливий, ніж продовольчий, вугільний, металургійний тощо. Проте назвати революційними культурні здобутки комуністичної доби було б помилковим. Передусім через сталінські репресії. Однією рукою режим розгортав культурне будівництво, створював умови для розкриття народних талантів і розвитку масової культури. Підтримувана народом, ця діяльність була справді революційною за масштабами.

Партія контролювала зміст національно-культурного процесу й вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині. Політизація культурного процесу не приховувалася. Метою її було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

До весни 1927 р. українізація залишалася апаратною кампанією. З приходом у березні того року в Наркомат освіти УСРР М. Скрипника її було перенесено у сферу освіти, науки і культури. Представники національної інтелігенції, які в минулому будували демократичну державність свого народу, отримали можливість застосувати свої сили в радянській Україні.

У 1921 р. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти. На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п’ятирічок виділяли чималі кошти. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час.

На початку 1936 р. було підбито перші підсумки багаторічної кампанії лік непу. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили рішення завершити її до кінця другої п’ятирічки, тобто за два роки. І хоч багато людей похилого віку не бажали вчитися, результати виявилися разючими: якщо 1897 р. в українських губерніях налічувалося 72 % неписьменних, то в 1939 р. у віці до 50 років таких було лише 15 %.

З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання виконали за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку.

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов’язкове навчання». Щоб реалізувати принцип обов’язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, учительські кадри, підручники й посібники.

У травні 1934 р. у країні запровадили єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, у якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мав дотримуватися навчальних програм і текстів підручників. Особливо контролювалося викладання історії. Навчальний предмет «історія» відновили 1932 р. Ще у 1924/25 навчальному році історію як навчальну дисципліну звели майже нанівець, оскільки почали працювати за комплексними програмами.

У неросійських школах з 1938/39 навчального року запровадили обов’язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати її з 2-го до 10-го класу. Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, саме російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася русифікація української школи.

У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у 1920-х рр. у складі трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного.

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія наук почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь – нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

Від середини 30-х рр. у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Праці Є. Патона та його учнів підвели наукове підґрунтя під теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно працювали над проблемами історії України. Літературознавство розвивали М. Возняк, С. Єфремов, вагомим внеском у мовознавчу науку були праці А. Кримського. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні, а згодом репресувала найавторитетніших учених.

Для української літератури 1920-ті рр. були періодом національного відродження. Творчий злет, започаткований Українською революцією, тривав і ширився внаслідок українізації. Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків, до якої ввійшли представники різних літературних стилів: О. Бурґгардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін. Вони прагнули збагатити українську літературу найяскравішими здобутками західноєвропейської літератури. їхнім ідейним натхненником був колишній університетський професор, літературний критик і перекладач Микола Зеров. Неокласики не визнавали низькопробної революційно-масової літератури, створеної для потреб моменту.

Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР – Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 1920-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих письменників і поетів: М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. 1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася.

У 1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від Москви!». Хвильовий не вкладав у нього політичного підтексту, він застерігав українських митців від некритичного копіювання культурних надбань інших народів, закликав їх виявляти у своїй творчості національні риси, теми і мотиви. Доки міг, М. Хвильового захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском влади його виключили з ВАПЛІТЕ.

Змістовним було музичне життя, у якому провідну роль відігравали Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка», створена ще 1919 р., перетворилася на один із найкращих хорових колективів Радянського Союзу. Вона щороку з великим успіхом гастролювала в республіках СРСР.Плідно працювали художники старшого покоління: М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко; молодші віком – В. Касіян, А. Петрицький. Однак жорна репресій не оминули митців. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усіх їх розстріляли.

Одним із найвидатніших українських художників був Федір Кричевський. Його оригінальний стиль органічно поєднував мистецькі надбання Європи і національного живопису. В умовах радянської дійсності митець послідовно обстоював національні традиції. Найвідомішим твором Ф. Кричевського є триптих «Життя».

Миколу Самокиша вважають одним із основоположників історичного і батального українського живопису. Знаковим у його творчій біографії було звернення саме до історії України, зокрема історії козацтва.

Вагомі здобутки мало українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1928 р. вийшов на екрани перший фільм Олександра Довженка «Звенигора». Після цього митець одразу здобув славу кінорежисера світового класу. Шедеврами світового кінематографа стали стрічки О. Довженка «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) (1958 р. на міжнародному кінофестивалі в Брюсселі цей фільм увійшов до списку 12 найкращих фільмів усіх часів і народів). У 1933 р. митець переїхав до Москви, поставив кінокартини «Аероград» (1935), «Щорс» (1939).

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 1920-х рр. стало мистецьке об’єднання «Березіль», до якого увійшло близько 250 театральних діячів та акторів. Було, зокрема, утворено 5 майстерень, режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України. Засновником та художнім керівником «Березоля» був режисер, актор, драматург Лесь Курбас. Від 1931 р. почалося цькування митця. 1933 р. його заарештували, згодом заслали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім – етапували на Соловки. 1937 р. Курбаса розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія).

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:

https://uahistory.co/pidruchniki/ukraine-history-10-class-2018-vlasov-profil-level/27.php