«Неокласика» – умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, літературознавців і перекладачів періоду «Розстріляного відродження».

«Неокласиками» в українському контексті називають поетів, які у своїй творчості часто спиралися на образи й мотиви античної культури, активно працювали з чіткими традиційними віршованими формами, шукали емоційної та формальної рівноваги у творах (усупереч поширеному тоді «анархічному драйву»), культивували освіченість, багато уваги приділяли перекладам.

 Київські “неокласики”

– Микола Зеров (лідер);
– Михайло Драй-Хмара;
– Павло Филипович;
– Юрій Клен (Освальд Бургардт);
– Максим Рильський.

Неокласики були неформальним об’єднанням вільних митців, яких зближувало ставлення до мистецтва як самодостатньої цінності, любов до слова, до строгої віршової форми, до досягнень світової культури.

Вони поєднали у своїй творчості досконалість античної поезії з філігранною витонченістю французьких «парнасців» (Леконт де Ліль, Ж. Ередіа), відмовившись від фольклорних стилізацій та примітивної публіцистичної риторики

Микола Зеров
(1890 – 1937)

Лідер “неокласиків”, український поет, літературознавець, літературний критик, полеміст, майстер сонетної форми та перекладач античної поезії.

У своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття. Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені й на сьогодні інтерпретації античної спадщини, а також творів багатьох інших класичних поетів.У своїй оригінальній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам і александрійським віршам, які вирізнялися досконалістю форми і глибинним філософським проникненням у буття. Як перекладач він здійснив багато в чому неперевершені й на сьогодні інтерпретації античної спадщини, а також творів багатьох інших класичних поетів.

1935 р. письменника було заарештовано. М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією, призначено покарання — десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна.

Без будь-яких додаткових підстав і пояснень «справу Зерова та ін.» було переглянуто і присуджено найвищу міру покарання — розстріл. З листопада 1937 р. вирок було здійснено. Символічна могила Миколи Зерова — на Лук’янівському кладовищі в Києві.

Михайло Драй-Хмара
(1889 – 1939)

Оригінальний і самобутній поет, перекладач, поважний вчений, літературознавець, громадський діяч, поліглот, непересічна особистість.

Митець знав 19 мов і останньою став вивчати англійську.Працював у Петроградському університеті. Пізніше – у Кам’янець-Подільському, згодом – на кафедрі українознавства Київського медичного інституту та у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.Перекладав на українську Цвейга, Пушкіна, Лермонтова, Ш. Бодлера та П. Верлена. Брався за переклад “Божественної комедії” Данте.Паралельно писав вірші. За життя поета вийшла лише одна збірка поезій “Проростень” у 1926 році.

Письменникові висунули стандартне на той час звинувачення : націоналістична контрреволюційна діяльність. Драй-Хмара вперто заперечував це. На допитах не зламався. Спочатку його засудили на п’ять років, потім додали ще 10 років за нібито участь в антирадянській організації і антирадянську пропаганду вже в таборі. Як засвідчено в документах про реабілітацію, М. Драй-Хмара помер 19 січня 1939 року “від ослаблення серцевої діяльності”. Реабілітовано письменника 28 листопада 1989 року.

Павло Филипович
(1891 – 1937)

Український поет і літературознавець, діяч українського національного відродження 1920-1930-тих років. Також перекладач з французької та латинської мов, педагог.

Як літературний критик виступив уперше в редагованому Василем Старим і Миколою Зеровим часописі «Книгар». Широку літературознавчу працю розгорнув публікуючи низку праць з історії української літератури і редагуючи ряд літературознавчих збірників. У своїх працях дотримувався порівняльно-історичного методу і був одним із найвидатніших представників цієї школи в українському літературознавстві.

Попри те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії, його заарештовано в серпні 1935 року і суджено разом із Зеровим за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації».

3асуджений на 10 років заслання в концентраційні табори, перебував спочатку на Ведмежій Горі (на північ від Ленінграда) і потім на Соловецьких Островах, звідки був вивезений в 1937 р. до інших концтаборів, де йому додано ще 10 років ув’язнення. Там він і загинув за невідомих обставин.

Юрій Клен (Освальд Бургардт)
(1891 – 1947)

Український поет, перекладач, літературознавець.

У Київському інституті народної освіти створив кафедру прикладного мистецтва. Перші твори Ю. Клен написав німецькою мовою, а пізніше, уже за кордоном, переклав їх українською. У час національно-культурного відродження він поділяв естетичні настанови М. Зерова, однак був більш відомий своїми перекладами та науковими розвідками. 1931 року митець емігрував до Німеччини.

Ю. Клен – автор збірки “Каравели”, есею “Спогади про неоклясиків”, багатьох літературознавчих праць, перекладів з англійської, німецької, французької та інших мов. Вершинними здобутками Юрія Клена-поета є поеми “Прокляті роки” та “Попіл імперій”.

Максим Рильський
(1895 – 1964)

Поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.

Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. Вчителював у селі, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти. Перша збірка його поезій “На білих островах” вийшла 1910 року.

1931 року Рильського заарештовує НКВД, й він майже рік просидів у Лук’янівській тюрмі. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах. З цього року творчість Рильського зазнає змін, він, не в змозі виступити проти режиму, змушений поставити свою поезію на службу йому.

Значення творчості

Поети «ґрона п’ятірного» спромоглися якісно змінити всю панораму української літератури ХХ століття, оновити мову і стилістичні ресурси української поезії. Їх неоціненною заслугою стало намагання переконати сучасників у необхідності розвивати в творчості високі традиції попередніх епох, прагнучи піднести українську літературу до класичних взірців