У медичному пункті в Парламентській бібліотеці я працював від початку його створення й до 19 січня, до того моменту, коли прорвали барикади на Грушевського та оточили Український дім. Нас тоді заблокували в бібліотеці, і ми через вікна бачили, як проривався ОМОН, як били і стріляли. Ми були оточені. Існувала загроза газової атаки. Фактично вона і була, але слабенька, тому що очі в приміщенні бібліотеки сльозилися, а може, це проривалося з вулиці. Ми намочили маски. У нас було трішки їжі. Але всі розуміли, що день посидимо, другий, а далі треба щось робити. Потім Червоний хрест домовився, і нас випустили.
Ми вийшли – медики разом із пацієнтами. Із нами також виходили майданівці, які забігли в бібліотеку заховатися. “Беркутівці” розуміли, що ці люди, яких ми несемо, може, півгодини тому в них бруківку кидали, але вони нас не зачепили. Ми дійшли отак колоною до Українського дому, а потім повернули праворуч. Біля філармонії була нижня барикада. Ми йдемо мовчки, і правоохоронці стоять мовчки. Потім деякі вже осміліли й кажуть: “Слава Україні! Хлопці, ставайте на наш бік”. Командир силовиків, як зараз пам’ятаю, каже: “Так, ідіть мовчки і не говоріть зайвого”. Ми тоді винесли п’ятьох чи шістьох ношових хворих із такими травмами, через які вони не могли йти. Одного ми змогли передати лікарям на Європейській площі, решту Автомайдан забрав по дорозі до спуску до Річкового вокзалу.
Загалом було багато різних медичних пунктів. Коли виникла загроза, що бійців можуть забрати з медичних закладів міліція або “тітушки”, медичні пункти почали відкриватися спонтанно, не оголошуючи нікому про свою діяльність. Вони утворювалися на квартирах – там, де знали, що бійців, яких прихистили, не здадуть. Такі пункти фактично були по всьому Києву: на Троєщині, Харківському масиві, у Святошині й поблизу центру… Весь Київ брав у тому участь.
Приходили, казали: “У мене (у знайомих) на квартирі є хлопці поранені, мені треба такі, такі й такі ліки”. Ми розуміли: хай людина прийшла з вулиці, але якщо їй потрібні розчини для обробляння рук, ран, шовний матеріал… це все вузькоспеціалізоване, для іншої мети не використаєш. Тобто люди довіряли нам, ми довіряли людям. І всі намагалися кожен на своєму місці робити, хто що може.
Коли я повернувся на майдан, постало питання про відкриття медичного пункту, який був би поряд із майданом. Проходячи повз Городецького, 4, я побачив, як хлопці виносять звідти речі. Це були представники власника одного з магазинів. Я сказав, що є потреба в медичному пункті. Вони кажуть: “Добре, ми вам допоможемо все облаштувати”. Ми їм допомогли донести їхні речі, а вони нам – облаштувати приміщення. У них там такий оригінальний стіл був, у формі зірки, дуже важкий, прикріплений до підлоги. Ми поставили на нього скло з рекламного щита, і це скло витримувало двох пацієнтів. Представники власника магазина приносили нам їжу, брали до себе наших лікарів, щоб вони могли помитися. Складаю їм велику подяку.
Там склалася така маленька, але дружна команда. У нас була можливість у тому пункті й ночувати постійно – можна було лежати на стелажах, ми всі на них поміщалися. Був у нас такий унікальний хірург, який прийшов із Грушевського, 4 (там був медичний пункт біля самої барикади). Він перейшов до нас на Городецького, 4, а згодом працював у Шпиталі Майдану. Сергій Горбенко – унікальна людина. Його син пішов на війну і, на жаль, загинув. Це страшне горе для сім’ї… Та вони розуміють, що хлопець їхній пожертвував життям недарма. Сергій, як і його син, всі свої сили віддає для того, щоб в Україні стало краще.
Ми були від барикади буквально метрах у двадцяти й розуміли, що там може бути основна лінія атаки – якщо вона станеться, ми будемо перші її тримати. Тому готувалися: якою наша буде тактика, що робитимемо, де будемо ховатися. До 16–17 лютого на Городецького ще машини паркувалися, а 18-го жодного авто під барикадами вже не було. Пару разів проривався Автомайдан, привозили медикаменти й харчі, а решта… Уже шлях було звільнено для нападу. І хлопцям, які там чергували, казали: “Готуйтеся, контролюйте “нашу” консерваторію” (звідти можна було очікувати снайперів).
Перш за все готували хірургічну допомогу. Коли почався масовий наплив поранених, то наш скляний столик витримував двох людей згори, збоку ще були стелажі – ми на них також клали поранених. Хвала тим хірургам, які в нас працювали, таким, як Ярослав Колодій та його колеги з Тернополя, іншим, – у нас не було жодного смертельного випадку. Тобто ті, хто до нас потрапляв, усі, слава Богу, виживали. Були кілька людей, які стояли на краю життя, та нам удалося стабілізувати їхній стан і передати на швидку допомогу.
20 лютого мені подзвонили хлопці й сказали, що знайшли приміщення на Трьохсвятительській, 7, де два роки тому був медичний заклад, в якому я працював. Два роки фактично приміщення стояло пусткою – без опалення, води та світла. Прийшов власник, який запевнив, що підтримує революцію і готовий віддати приміщення для відновлення медичного закладу.
Коли я зайшов туди, на підлозі був 50-сантиметровий шар різного сміття, все порозкидано, пустка, холод (це ж лютий місяць!)… І нікого в приміщенні. Буквально хвилин через десять чую тупіт. Спускаюся на перший поверх – ідуть колоною по два молоді люди, заходять у приміщення. Зразу я й не зрозумів, що до чого… а це прийшли волонтери з Михайлівського собору наводити порядок. Буквально за три дні силами волонтерів було виконано гігантську роботу: винесено сміття, налагоджено водопостачання, електрику, забезпечено тепло. За три дні пустка стала діючим медичним закладом. Щоб зберегти тепло, стіни зразу оббили клейонкою. Принесли обігрівачі, забезпечили харчування, прийшли лікарі.
Працювали в нас лікарі з усієї України – і з Донеччини, і з Криму… Працювали литовці, поляки, були представники з Канади, Франції, Америки. Вони приносили свої медикаменти, обладнання. Кожен старався… Так запрацював Шпиталь Майдану. Ну, спочатку він відкрився просто як медичний заклад, а потім уже його назвали “Шпиталь Майдану”.
Туди перебралися медична служба, аптечний склад, туди перевезли медикаменти з Українського дому, Михайлівського монастиря. Ту допомогу, яку надав під час Майдану Михайлівський, неможливо навіть оцінити. Та вже треба було відновлювати діяльність у соборі, тому всі медикаменти ми перевезли на Трьохсвятительську, 7.
Те, що робили наші медики (і на Майдані, й поза ним), те, що робили наші дівчата… Кожен робив своє – щось помітніше, щось не таке помітне, але кожен зробив свій внесок. До нас приходили наші пенсіонери. Ми їм надавали медичну допомогу, то вони приносили ліки, які в них залишилися, – півбаночки зеленки, йоду: “Ось у мене зосталося – тримайте”. Це люди приносили від душі. Ці люди і всі, хто був там, є символом Майдану. На Майдані було єднання людських душ одного поклику. Коли ми розуміємо… відчуваємо… відкрита душа… коли до іншого ставишся, як до себе, – тоді кожен допоможе кожному.
Руслан Добровольський
1968 року народження, лікар
Skip to content