Архітектура бароко

Бароко

Бароко (від порт Barroco ісп Barrueco та фр барокко -… Перлина неправильної форми) – стиль у європейському мистецтві (живопису, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 – кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, йому спадкує Класицизм. За естетичним визначенням, бароко – стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти.

Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, в меншій мірі Венеція і Флоренція – де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.

Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості і ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов ‘ язане з дворянською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти знать і церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність в різних країнахЄвропи. Поряд з цим бароко відкрило нові можливості для мистецтва.

Найкращі представники італійського бароко : архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П ‘ єтро да Кортона, Джордано Лука, Маньяско, Дж. Б. Тьєполо. 

Коріння бароко йде з архітектури Розвиненого Відродження Риму. Адже перший дійсно великий і величний архітектурний ансамбль створив в Ватикані Браманте ( ). Це двір Бельведер завдовжки 300 метрів, що був побудований в єдиному стилі при збереженні різних функцій будівель ( Бельведер з античними скульптурами, регулярний сад, Ватиканська бібліотека і театр просто неба ). Але всі форми архітектури досить спокійні, врівноважені, це ще не бароко.У кожній з країн спостерігалися свої особливі політичні, соціальні умови, існували особливі національні традиції, це позначилося і на архітектурі. У кожній з країн бароко набувало свої особливі національні риси.

Італійське слово « бароко » означає буквально « дивний », « вигадливий ». Стиль бароко тяжів до парадної урочистості і пишності. Разом з тим він висловив прогресивні уявлення про єдність, безмежність і різноманіття світу, про його складності, мінливості, постійному русі ; в бароко відбився інтерес до природних стихій, середовищі, оточення людини, який став сприйматися як частина світу.

Бароко був найбільш інтернаціональним з усіх стилів, які панували до і після нього в Європі, бо ніколи національні риси окремих народів не були до такої міри знівельовані, як протягом двохсотрічного панування бароко: скрізь схожі розпланувально-просторові композиції, прийоми, деталі й декор. Проте за відмінностями в характері архітектурних форм і їхнім географічним поширенням розрізняють 2 напрями бароко:

1) динамічне бароко (Італія, країни Центрально-Східної Європи);

2) класичний напрям (Франція, Велика Британія).

Простежено закономірність: у великих країнах із сильною централізованою владою переважав класичний напрям; у малих і тих, де не було сильної централізованої влади (Священна Римська імперія, Річ Посполита), — динамічне бароко.

Велика Британія розвивала класичний напрям бароко: Гринвіцький палац (згодом шпиталь) у м. Лондоні (1665–1694, архітектори Джон Вебб (1611–1672, Велика Британія), К. Рен); собор св. Павла в м. Лондоні (1675–1710, архітектор К. Рен); палац Бленім герцога Мальборо у Вудстоку, графство Оксфордшир (1705–1724, архітектор Джон Ванброу, 1664–1726; Велика Британія) — так званий англійський Версаль.

У Франції також панівним був класичний напрям бароко, проте тут архітектурі властива невідповідність стилістичних вирішень палацових фасадів та інтер’єрів: будівля з класицистичними фасадами мала інтер’єри в стилі пишного бароко чи рококо (палаци: Лувр у м. Парижі, Версальський). Провідні архітектори: Ф. Мансар — палац Мезон-Лафіт під м. Парижем (1642–1648), церква Валь де Грас у Парижі (1645–1667); Ж. Ардуен-Мансар — собор Інвалідів у м. Парижі (1679–1691).