“Світ ловив мене, та не спіймав”

Існує легенда про те, як Сковорода якось тікав із церкви з-під вінця.

…коли священник узяв за руки молодого й молоду зі словами: “Чи з доброї волі з’єднуєте руки свої?” – Сковорода раптом здригнувся, висмикнув свою долоню, підбіг до вівтаря й, упавши на коліна, скрикнув: “Господи! Я грішний перед лицем Твоїм! Помилуй мене!”..

“Стримай пристрасті вуздечкою розуму, мов диких коней”.

Найбільше в житті Сковорода цінував спокій. Про це він писав не раз і не два. Наприклад, в його пісні “Ой ти, пташко жовтобоко” є слова:

Нехай у тих мозок рветься,

Хто високо вгору дметься.

А я буду собі тихо коротати милий вік.

так мине мене все лихо, щаслив буду чоловік.

“Багатий не той, хто багато має, а той, кому вистачає”.

Ідеалом Сковороди була “Христова бідність”. “Бідність, що вдовольняється потрібним і зневажає зайве, – писав він, – це справжнє багатство й та блаженна середина, яка є ніби містком між болотом і болотом, між недостатністю і надміром”.

“Сродна” праця – ось де джерело нашого щастя.

А як же пізнати, до якої праці народжене дитя?

“Дивись, – каже філософ, – як хлопченя, змайструвавши задля розваги волове ярмо, пробує почепити його цуценятам або котикам, – чи не є це тінь його хліборобської душі?.. А як припоясує собі шаблю, – чи це не є прагнення стати воїном?..”