Культурне життя 1920-1930 рр

Зміст

1. Вступ

2. Особливості культурно-освітнього процесу доби

3. Розвиток освіти

4. Розвиток вищої школи та науки

5. Особливості літературного процесу 1920-1930-х рр.       іііі«Розстріляне відродження»

6. Розвиток музичного, театрального мистецтва та кіно

7. Словник

Вступ

Одним із основних для радянської влади було гасло культурної революції. Газети щодня друкували короткі зведення про культурне будівництво, що розглядали як фронт – не менш важливий, ніж продовольчий, вугільний, металургійний тощо. Проте назвати революційними культурні здобутки комуністичної доби було б помилковим. Передусім через сталінські репресії. Від репресій особливо страждала культурна еліта.

Не менш важливим є і те, що комуністична влада ще з ленінських часів ставилася до культури вкрай прагматично. Вона цікавила її передусім як важіль зміцнення політичної влади. Тому культурне життя набуло вкрай політизованих форм, а саму культуру розглядали як підґрунтя ідеології.

Особливості культурно-освітнього процесу доби

Партія контролювала зміст національно-культурного процесу й вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині. Політизація культурного процесу не приховувалася. Метою її було формування в суспільній свідомості певних стереотипів, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

До весни 1927 р. українізація залишалася апаратною кампанією. З приходом у березні того року в Наркомат освіти УСРР М. Скрипника її було перенесено у сферу освіти, науки і культури.

Розвиток освіти

У 1921 р. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти. На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п’ятирічок виділяли чималі кошти.

На початку 1936 р. було підбито перші підсумки багаторічної кампанії лік непу. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили рішення завершити її до кінця другої п’ятирічки, тобто за два роки.

З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей.

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов’язкове навчання».

У травні 1934 р. у країні запровадили єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, у якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мав дотримуватися навчальних програм і текстів підручників. Особливо контролювалося викладання історії. Навчальний предмет «історія» відновили 1932 р. Предметом вітчизняної історії вважали історію СРСР.

На початок другої п’ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 % учнів. Національні меншини мали свої школи. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин почали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах з 1938/39 навчального року запровадили обов’язкове вивчення російської мови. Саме російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася русифікація української школи.

Розвиток вищої школи та науки

Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Української академії наук. У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у 1920-х рр. у складі трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного.

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь – нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

Від середини 30-х рр. у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Літературознавство розвивали М. Возняк, С. Єфремов, вагомим внеском у мовознавчу науку були праці А. Кримського. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні, а згодом репресувала найавторитетніших учених.

У 1936 р. під час затвердження нового статуту ВУАН було перейменовано на Академію наук УРСР. Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася.

У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Особливості літературного процесу 1920-1930-х рр. «Розстріляне відродження»

Для української літератури 1920-ті рр. були періодом національного відродження. Виникли численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні об’єднання, гуртки і студії, в яких митці експериментували з формою, намагаючись прищепити світові мистецькі досягнення на національному ґрунті.

Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків, до якої ввійшли представники різних літературних стилів: О. Бурґгардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін. Вони прагнули збагатити українську літературу найяскравішими здобутками західноєвропейської літератури. Неокласики не визнавали низькопробної революційно-масової літератури, створеної для потреб моменту.

Члени Одеської організації Спілки пролетарських письменників «Гарт». 1926 р.

Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР – Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 1920-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих письменників і поетів: М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. 1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася.

У 1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від Москви!». Доки міг, М. Хвильового захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском влади його виключили з ВАПЛІТЕ.

Микола Хвильовий (псевдонім М. Фітільова) (1893-1933)

Розвиток музичного, театрального мистецтва та кіно

Змістовним було музичне життя, у якому провідну роль відігравали Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка», створена ще 1919 р., перетворилася на один із найкращих хорових колективів Радянського Союзу. Продовжували своє творче життя ветерани української театральної сцени М. Садовський і П. Саксаганський. Завоювали славу оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко. Плідно працювали художники старшого покоління: М. Бойчук, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усіх їх розстріляли. Одним із найвидатніших українських художників був Федір Кричевський.  Найвідомішим твором Ф. Кричевського є триптих «Життя».

Федір Кричевський. Життя. Триптих (Любов. Сім’я. Повернення). 1925-1927 рр.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва 1920-х рр. стало мистецьке об’єднання «Березіль», до якого увійшло близько 250 театральних діячів та акторів. Засновником та художнім керівником «Березоля» був Лесь Курбас. Від 1931 р. почалося цькування митця. 1933 р. його заарештували, згодом заслали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, потім – етапували на Соловки. 1937 р. Курбаса розстріляли в урочищі Сандармох (Карелія).

Зі звинувачувального висновку ГПУ: «…Націоналістичну роботу він проводив з 1920 року, а в контрреволюційну організацію вступив в 1926 році, зв’язавшись з групою ВАПЛІТЕ, за завданням організації був керівником контрреволюційної групи УВО в театрі “Березіль”. Як керівник театру “Березіль” використовував його для націоналістичної пропаганди і зв’язку з іншими націоналістами – грузинськими і білоруськими».

Лесь Курбас (1887-1937)

Словник

Піонери – члени масової дитячої комуністичної організації, що об’єднувала радянських школярів віком від 9 до 14 років. Основною метою піонерської організації було виховання дітей у дусі відданості комуністичній партії та радянській державі.