Що більше живу, тим більше розумію, наскільки страшний той світ, в якому ми живемо. І наскільки паскудний він би був, якби в ньому не було поезії.

 Зараз ти гортатимш мою збірку віршів періоду воєнних дій. Можливо, деякі вірші матимуть відлуння в твоїй душі, деякі пройдуть повз неї. Це несуттєво та суб’єктивно. Сформуєш критичну оцінку цієї книги – рада буду почути твою думку.

На мотив Шевченка.

І кожен з нас хоч трішки, та людина,

Бо кожен з нас — це почуттів ліпнина,

Бо кожен мріє, думає і дише,

Та все ж не кожного людиной кличеш.

Хоч кожен має очі, руки, видно,

Руки чиїсь все нищать жалюгідно,

Очі чиїсь в твої глядять сновидно

Й сп’яніло посміхаються, аж гидко!

Чиїсь вуста не знають слів правдивих,

Чиїсь все смокчуть кров з руїн рівнинних.

На когось зиркнеш — й справді, як людина,

А придивитись — ні, лише скотина.

16.3.22

До захисників.

Брати! Захисники і захисниці,

Нас готував до бою наш Богдан,

Гострив наші кинджали образ вічний

Блакитноокий батечко Степан.

Брати! Ба в Україну злі тварини,

Оскаженілі, наче ті чорти,

Ввалились, як хвороба хижокрила,

Неначе враз зробились тут пани.

Брати! До нас зовуть, кричать пророки,

Щоб не забули честь свою й свобод:

“Народ мій є, народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!”

Брати! Гетьмáнщини ми спадкоємці,

Великих воїнів дочки й сини.

Пощезнуть всі ганебні орчі зграї,

Уся зараза, покидьки усі!

Брати! Крізь сиві пасми днів минулих

Луною в’ється клич від давнини.

Десь зірочкой сміється тихо Скрябін:

“Бороньте Україну, чуваки!” 🙂

17.4.22

Минулих років духи боротьби.

А час від часу думаю: “не можу

Цей хрест на своїй спині пронести”,

То подумки з’являються мільйонні

Минулих років духи боротьби.

Стовпи! Ви, покалічені, незламні,

Чи знали ви, що прийде та пора,

Коли здригнеться ціла Україна,

Братерська, незнищенна і міцна?

Та мрія, що для вас була далека,

Й щоночі вам з’являлася у сні,

Чи то не та картина сьогодення,

Яку спостерігаю у вікні?

Ви нас навчили — ми встали до зброї.

Нема вас — є ваш меч і ваш кинджал,

Що кип’ятять кров ворожого тіла

Й змітають його життєвий запал.

Я в зір вечірніх бачу ваші очі,

Що жадали життя, свободи, мсти.

Пильнуйте нас — ми вашу честь бороним,

Минулих років духи боротьби!

14.4.22

***

Вони, певно, гадали, не любимо ми її,

Сподівались, що кинем бездумно у руки ката.

Ти пізнав в боротьбі кого ладен назвати братом,

І кохання пізнав, як зостався на самоті.

Ти пізнав, що кохаєш її, що зовеш Батьківщиной,

Бо пращури в спадок лишили в дарунок тобі,

Своєй смертю її від загибелі уберегли,

Хоч не раз їй вижались руїни в моменти розбра́ту.

Вони думали, можна кохану лишати на смерть.

Не боїться кохання жорстокості, навіть смерті,

Бо серця наші — вільні й гарячі, пекучі і вперті,

Повні груди вогню, жаги волі сповнені вщерть.

20.4.22

Ворогу. Лист 2.

Ви взнаєте землі безжальне пекло,

Кожен із вас, чия клята рука

Була причетна до душі, що смеркла,

До схиленого до землі чола.

Ви знатимете кожного в обличчя

Усіх із тих, кого звете врагом,

І, йдучи, будете в слід обертатись,

Щоб не отримать в спину батогом.

Ви будете горіти цілу вічність

У пеклі разом з жінкою й дітьми,

І клястимете свого генерала,

Що той давав накази по брехні.

Ви будете купатись в своїй крові,

Такій палкій й гарячій, як смола.

Й перед очима вам будуть з’являтись

Усі ті душі, що взяла війна.

Вам смерть буде щедрішим подарунком,

Ніж мамцін подаруночок-життя.

І в тісній братсько-солдатській могилці,

В обійми вас візьме наша земля.

4.4.22

Ворогу. Лист 3.

За що, за що караєш їх?

Чи може, душею кривили,

Над кимсь неправдоньки зчинили?

За що ти їх закатував?

О, Боже, ні! Бо й Люцифер

Мав би хоч трішки милосердя.

А та скотина, той москаль,

Не заслужив й простої смерті!

За що ті кляті кажани

Дитини тіло розірвали

Чи маму в кати закували

Щоб не чкурнула нікуди,

А була лагідна й покірна,

Й терпіла ті жахи війни

Своїм жіночим, теплим тілом…

За що убили їх, кати?

За що забрали в немовляти

Його останній вдих грудей…

Чому залишили без батька

Мільйони вкраїнських дітей?

Чи сам не мав своєї мами,

Сім’ї тепла не пізнавав…

Чого ж ти, сучий ірод, вбивця,

В чужого все оте забрав!

Ти ж, може, в Бога колись вірив!

Й колись була в тобі душа!

Хай захоронить тебе куля,

Й не стріне тебе син, жена!

Нехай твоєй старої мами

Чола торкнеться війни смерч…

Хай взнає весь народ твій клятий

Жах, що несе козацький меч.

4.04.22

Інтимна лірика

***

Тобі зі мною, певно, дуже тяжко,

Бо я тебе предужецьки люблю.

Не знаю, де ти, чим живеш, страждаєш,

І ким милуєшся в годину злу.

Люблю. Хоч, певно, діло те не варте,

Бо хто я — звір, чи може почуття,

Яке малює птахів безнебесних,

Що й тим бракує сенсу їх буття.

Не знаю… А ти все ж в мені тривожиш

Околиці душі. І чутно шум,

Як в полум’ї танцює, наче квітка,

Чекання владний, споконвічний сум.

14.4.22

Холодною рікою жваво плинеш крізь вогонь,

Між пальців линеш у нічній чорно́ті.

Твій образ сниться сонячно. Я знаю — це любов,

Яка застряла на зрубленім дроті.

А подих твого образу ледь-ледь мене торкається,

Ти зупинись, нічого не кажи!

Поговори зі мной, тихесенько, у чому серце лається,

Забудь, що ти мені сто раз чужий.

Прилинь до рук руками. Твоя й моя скорбота —

Це серця давно згублені ключі.

Тобі пишу, коханий, слова ці на неза́будь,

[Щоб не згубив любов в своїй душі.]

23.2.22