Як птахи звірів перемогли (латиська казка)

Одного разу ведмідь і вовк проходили поблизу дерева, на якому синичка гніздо змостила. Штовхнув вовк ведмедя у бік і показує на синиччине гніздечко:

– Поглянь, он де синиччині хороми.

– Та які ж то хороми, –сміється ведмідь,–звичайнісінька халабуда.

Дуже образилась на ведмедя синиця й заявила, що не подарує цього і не минути тепер війни між лісовими звірами та істотами, котрі літають. Ведмідь з вовком погодилися: були впевнені, що вони переможуть. Обійшов ведмідь усіх звірів, звелів, щоб на завтра готувались до бою.

Обрали звірі лиса за найголовнішого і домовилися: якщо лис лизне сам собі спину, значить, треба всім утікати, хто куди зможе.

А сова підслухала те все й слово в слово переказала птахам.

Уранці, тільки-но розпочався бій, шершень сів лисові на спину й ужалив його. Заскавучав лис від болю й лизнув собі спину. Побачили звірі, що лис сам собі спину лиже, і кинулися чимдуж тікати хто куди, – гадали, що то знак про небезпеку.

Так птахи перемогли звірів, ще й примусили ведмедя у синиці пробачення просити у присутності всіх лісових мешканців.

Річка і струмок (латиська казка)

Пройшла велика злива, і річка виступила із своїх берегів. Розлилася широко навколо й гордо крикнула струмкові, що біг поблизу:

– Ти такий маленький, такий непомітний, тебе й не видно! Ось я – то зовсім інша річ!

– Не задирай носа, що ти велика й повновода,– відповідає струмок.– Коли б не було таких струмочків, як я, не було б ні тебе, ні інших великих річок.

Два кавуни (китайська казка)

ідчуваючи наближення смерті, старий батько покликав до себе двох своїх синів і почав наказувати їм жити дружно, в мирі та злагоді і сумлінно працювати, як він сам працював усе життя. Менший брат стояв перед батьком, уважно слухаючи всі його напучення, а старший відійшов убік і лише кивав головою.

Старий невдовзі помер. І не встигли ще й ноги його захолонути, як старший замість того, щоб плакати та побиватись за небіжчиком, метнувся до столика і дістав із шухляди різні папери, аби дізнатися, скільки ж добра залишив їм батько у спадок.

На другий день після похорону старого старший брат покликав меншого і сказав:

– Давай ділитись!

Менший ще й слова не сказав у відповідь, а він повів далі:

– Я собі візьму оцей будинок під черепицею та отой великий шмат поля, а тобі хай буде стара хата і регата землі. Хоча твоя ділянка й менша і ґрунт там гірший, та чи багато тобі потрібно?

Не посмів менший брат перечити старшому. За кілька днів він відремонтував стару хатину і перебрався туди з усіма своїми злиденними пожитками. Відтоді щодня з раннього ранку і до пізнього вечора працював він

на своїй ділянці. І доти занедбана земля почала щедро віддячувати йому за працю: буйною зеленню вкрилося його поле.

А старший брат на свій лан і носа не показував. Він увесь час лежав і лише командував наймитом, якому тепер доводилося виконувати всю роботу.

Минув рік. Весняне сонце почало пригрівати все дужче. І хоч ні верби ще не розпустилися, ні персики ще не почали цвісти, а менший брат уже вийшов на свою ділянку. Старший брат тим часом сидів у бамбуковому кріслі, заклавши ногу на ногу, і смоктав люльку. Раптом крізь відчинені двері до кімнати залетіло дві ластівки. Вони закружляли попід стелею, певно, шукаючи місця, де б їм зліпити гніздо.

Ніякі гнізда мені тут не потрібні! – вигукнув старший брат, боячись, коли б пташки не понаносили сміття до кімнати. – Якщо зручного місця шукаєте, то летіть до мого меншого брата, в старій хаті можна все робити. Геть звідси!

«Ківі, ківі, ківі!» – закричали ластівки і полетіли із кімнати.

Менший брат саме повертався з поля. Побачивши ластівок, зрадів і загукав до них:

– Хочете гніздечко зліпити? Будь ласка, вибирайте, де вам буде краще.

Ластівки привітно защебетали і почали тягати то суху траву, то

грязюку, і через кілька днів під стріхою зачорніло гніздо.

Відтоді щодня, ледве-но світало, менший брат виходив з хати і поспішав на свою ділянку, а ластівки вирушали на пошуки їжі. І ніщо не могло їх зупинити – ні дощ, ні вітер. Та якось юнак почув у ластів’ячому гнізді якесь дивне джерготіння. Підвів голову, побачив, що там уже вивелися ластовенята, і радісно стало йому на душі.

Минали дні, пташенята росли дуже швидко, і батьки невдовзі заходилися вчити їх літати. Ластовенята ніяк не наважувались відірватися од рідного житла. Та ось одне з них, найменше, але, певно, найсміливіше, вистрибнуло з гнізда, пролетіло кілька сажнів і впало на землю. Знятися в повітря воно не могло: ніжку поламало.

І батьки, й малеча враз позліталися до нього і зчинили страшенний галас, а воно лежало на землі й пищало. Менший брат саме повертався з поля. Зачувши тривожні пташині крики, він поспішив до того місця, де маленьке ластовеня безпомічно борсалося на землі. Взяв його до рук, оглянув і сказав:

– Нічого страшного, вилікуємо!

Він знайшов маленьку трісочку і прив’язав її до ушкодженої ніжки так, як це робить хірург, коли накладає шину на поламану руку чи ногу. Потім знайшов невелику коробку, намостив у неї сіна і поклав ластовенятко зверху.

Ластівки і далі тривожно літали довкола, але молодший брат заспокоїв їх:

– Не турбуйтесь. Як тільки видужає, я одразу ж випущу його на волю.

Менший брат доглядав ластовеня, мов брата рідного. По кілька разів на день приносив йому черв’ячків та комах, і поламана ніжка незабаром зрослася. Переконавшись, що пташеня вже видужало, він поклав його до батьківського гнізда.

Минула осінь, потім зима, і знову настала весна. Повикидали перше листячко верби, зацвіли персики, а ластівок усе не видно.

Якось, коли менший брат саме повертався до хати після роботи, до нього підлетіла велика ластівка. Він одразу ж упізнав торішню калічку і радісно привітав її.

Ластівка випустила зі свого дзьобика прямо йому на долоню велике і блискуче зернятко кавуна. Молодший брат виконав ямку неподалік від своєї хати й посадив його. А потім щовечора приносив з арика цеберкою воду і поливав.

Минуло кілька днів, і зернятко проросло. Незабаром пагін почав викидати листя і нарешті зацвів. Ще через кілька днів зав’язався зелений плід. Коли кавун поспів, молодший брат зірвав його, приніс до хати, розрізав і остовпів од подиву: усередині кавуна була не соковита м’якоть, а блискучі золоті самородки.

Чутка про братове щастя докотилася і до старшого брата. Він одразу ж побіг у поле, де саме працював менший брат, і почав розпитувати, звідки у того така сила-силенна золота. Менший брат не вмів хитрувати. Він чесно розповів усе з самого початку й до кінця. Старшого брата завидки взяли. Дивлячись на меншого, він подумав: «Хм! Так просто. В такому разі я теж зумію розбагатіти».

Насилу дочекався він наступної весни. І як тільки на вербі з явилися перші листочки, виніс на подвір’я крісло і тепер цілісінькі дні просиджував там, чекаючи, коли прилетять ластівки. І вони нарешті прилетіли.

– Сюди, сюди! – загукав він радісно, побачивши їх ще здаля.– Летіть до мене. У мене дім кращий, ніж у мого брата. Мостіть тут ваше гніздо.

Ластівки послухали його і зліпили гніздо в будинку на верхньому сволоці. Відтоді старший брат щоранку, як тільки ластівки вилітали з гнізда, ставив драбину і ліз поглянути, чи не вилупились ще пташенята.

Він страшенно зрадів, коли нарешті почув писк малечі в гнізді. Негайно знайшов облямовану кольоровим шовком коробку і вирізав із сухої гілочки тоненьку дощечку. Отже, тепер усе було готове, тільки б пташенята почали вилітати з гнізда.

Настав і цей день. Малеча одне за одним вибиралися на край гнізда, розправляли крильця і шугали в повітря. Минало кілька хвилин – і вони поверталися назад. І жодне з них, як на гріх, не падало. Злість охопила старшого брата. Він узяв віника і давай вимахувати ним перед дверима будинку.

Влучив-таки. Одне ластовеня упало на землю і поламало ніжку. Воно безпорадно смикалося, пищало, але так і не могло злетіти. Всі інші ластівки кружляли довкола з голосними криками, та допомогти йому не могли нічим.

Старший брат торжествував, хоч і удавав, що йому також прикро. Він ніжно взяв пташеня в руки і сказав:

– Нічого страшного. Я вилікую тебе.

Прив’язав до ніжки заздалегідь заготовлену дощечку, ніби вправний хірург, потім поклав пташеня в обклеєну шовком коробку на м’яку ватяну постіль і звернувся до інших ластівок, що все ще тривожно літали біля дверей будинку:

– Не хвилюйтесь! Коли видужає, тоді й випущу його на волю.

Ластівки затихли і, обливаючись слізьми, посідали в гніздо.

Старший брат так само носив пташеняті черв’ячки та комахи і все

скаржився:

– І чого воно так довго не видужує?

Нарешті ластовеня оклигало. Старший брат вийняв його з коробки й урочисто мовив:

– Запам’ятай, що я живу у будинку під череп’яним дахом, а он та хатинка, то мого меншого брата. Не переплутай!

Він випустив ластовеня, і те полетіло до свого гнізда. А брат був певен, що зробив добре діло і за це має отримати золото. До того ж значно більше, ніж його меншому братові перепало.

Настала весна. Пташеня на той час уже стало великою ластівкою. Прилетіла та ластівка до будинку старшого брата і кинула йому на долоню зернятко кавуна. Велике та блискуче.

– Правду кажуть: за добро добром і платять! – зрадів брат.

Ластівка полетіла, а брат одразу ж посадив зернятко і сам, бо боявся,

коли б наймит не напсував, носив воду цеберкою з арика і поливав зернятко.

Через кілька днів зернятко проросло, потім на довгій гудині один за одним з’явилося кілька листків, і нарешті кавун зацвів. Зав’язався величезний зелений гілід. Старший брат, радісно посміхаючись, пильно стежив за кавунцем, а той ріс, мов із води. І що більший він ставав, то більше старший брат тішив себе думкою про недалеке щастя.

І ось кавун поспів. Старший брат з дружиною спробували занести його

до кімнати. Та де там, навіть зрушити з місця сил їм не вистачило. Довелося кликати сусідів на допомогу. Довго вони гуртом охали та кректали, поки все-таки затягли невидане досі диво в кімнату і поклали на стіл. Старший брат побіг на кухню, схопив там великого ножа і попросив людей відступити подалі. Боявся, коли б вони не накинулися хапати золото, якщо воно посиплеться через край.

Ледве ніж доторкнувся до кавуна, як той репнув і розпався на дві половини. Всередині не було ні рожевої м’якоті, ні золота, а натомість сидів старий дід з великою сивою бородою. Старший брат злякано відсахнувся від нього, а дід тим часом випростався на повний зріст, показав на нього пальцем і мовив грізним голосом:

– Ти сподівався отримати велику нагороду за свій «шляхетний» вчинок, але у твоєму вчинку нічого шляхетного не було. Сама лише підлість, тож мусиш і поплатитись за неї!

Старший брат оторопів від такої несподіванки. Поки розмірковував, що б йому сказати на своє виправдання, як в обох половинках кавуна спалахнув страшний вогонь. За кілька хвилин він поширився по всьому будинку. З того жаркого полум’я ні старший брат, ні його дружина вибратись не змогли.

Три звіра (бурятська казка)

Колись у давнину потоваришували лис, ворон і вовк і стали називати один одного братами. Одного разу пішов лис пополювати та й потрапив у капкан, дізнавшись про лихо, прилетів ворон.

– Ну, брате, вскочив ти в біду. Ти прикинься мертвим. Хазяїн цього капкана вправний мисливець. Коли він прийде, я дам тобі знак. Ти одразу ноги в руки й тікай,– сказав ворон. Ти часом із-за горба вийшов мисливець. Побачив мертвого лиса, дуже зрадів, зліз з коня і вивільнив лиса з пастки.

А сам сів відпочити. Якраз повернувся ворон і, пролітаючи над мисливцем, голосно каркнув.

Почувши його, лис, що вдавав із себе мертвого, скочив на ноги та й щез у гущавині. Мисливець сів на коня і помчав слідом за лисом.

А вовк, дізнавшись про лихо, яке спіткало лиса, радів: «Мій братець потрапив у капкан. Ось тепер я поживлюся». Він зачаївся під кущем і чекав. Мисливець вистрелив у лиса, але куля влучила у вовка.

Не бажай лиха іншому, бо лихо тебе самого спіткає.

Як хлопчик трьох вовків забив (українська народна казка)

Була собі жінка і мала хлопчика, що, як вродився, то мав на шиї три ланцюжки злоті. І як підріс, пішов в ліс. Наперед нього стоїть вовк. Той його злапав, причепив до ланцюга і іде далі. Знов наперед нього стоїть вовк. Той і його злапав, причепив до ланцюга і іде далі. Зайшов ще далі, аж перебігає йому дорогу третій вовк.

Він злапав і його, причепив і вже йде з ними. Надибає в лісі хатку. Зайшов до неї на ніч, а вовків прив’язав надворі.

Іде тою самою дорогою дід. Вовки стали проситися, щоб їх пустив. Дід змилувався, пустив. Вони давай дертися до хатини. Продерли, влізли і стягнули того хлопця з печі. Хтіли дерти його, але він гарапником як вдарив – всіх трьох позабивав і додому якомога швидше помандрував. Мати ним втішилася і більше на мандрівку не погоджувалась, бо він був тлустий, як баранчик, і ним поснідали би вовки, як рябчиком.

Як цапи врятували вівцю від смерті (українська народна казка)

Ішов лис лісом, здибається з сумним вовком та й питається вовка: «Чого ти так засумувався?» – «Нема моїх товаришів, я з ними погнівався і не маю з ким ходити». А лис каже до нього: «От будем і обидва». Вовк утішився, що має уже камрата, що має з ким ходити. Ідуть вони та й надибають свиню, що плекає поросята. Вовк напав на ню та й заїв її. Вже їдять обидва. Лис каже до вовка: «Ти є сильний звір». – «О, я дуже є сильний». Та й ідуть знов обидва. Але дивиться лис, а під дубом шопортається у листячку заєць. Лис забіг з-за дуба та й зайчика того злапав. Лис несе ід вовкові та й каже до нього: «О, я ще є сильніший звір, як ти. О, я якого звіра несу в зубах». А вовк каже до нього: «Я навіть його в писок не маю що брати». Та й зайчика зловив. Але ідуть, ідуть вони та й надибають там вівцю. А вовк каже до вівці: «Тепер ти, небого, моя». – «Як ти, небоже, будеш мене їсти, коли я з вовною?» – «Ти, – каже, – не питай; от будеш видіти». А вона каже до нього: «Чекай, пане великий, пущу свій голосок у лісочок, що вже мене тут ніхто чути й видіти не буде».

Вовк став перед вівцею та й зарів. Вона пустила свій голос у лісок; та й надлетіло два цапи. «Чекай-но ти, небоже, зараз її з’їш, але ходи з нами». Вивели вони його на рівний плац та й сказали до нього: «Стій ти тут на середині, один розбігнемся з одного боку, а другий – з другого боку; як ми тебе перескочим, тоді ти і нас поїш». А вовк сказав до них: «То най буде».

Розлетілися цапи до вовка; як гримнули вовка в черево, аж повилазили з вовка кишки. А цапи кажуть тоді до вівці: «Видиш, небого, відратували-м тебе від смерті».

Вже ходить вівця з цапами і до цього часу.

Заєць та ведмежа (чукотська казка)

Якось ведмеді кочували з одного кінця тундри в інший. Ішли довго, багато перепливли річок, а ще більше сопок перевалили. Позад усіх пленталося маленьке ведмежа. Стомилося, бідолашне, насилу ноги переставляло, кульгало і скімлило, але мати йшла попереду всіх і не чула його. Побачило ведмежа морошку й жадібно накинулося на неї. Так їло, що аж за вухами лящало. Не помітило, як і відстало. Тоді воно трохи погралося, потім заснуло, а вночі, тремтячи від страху, прокинулося й заревло. У відповідь озвався хтось страшний-страшний. Тоді ведмежатко кинулося навтіки,– дременуло так, що незчулося, як опинилося в річці. Потім ускочило в густі чагарі, з яких ледве вибралося на галявину, але тут натрапило на зайця,– обоє покотилися згори, упали поруч і завмерли.

Ведмежа заскімлило, а заєць спитав, що воно за одне і як сюди потрапило.

Згодом вони подружили, зайчик повів ведмежа до себе в ярангу, відтоді й зажили разом.

Одного дня заєць підійшов до річки, а там велика ведмедиця саме ловила рибу.

– Добридень! – каже ведмедиця.

– Еге ж! – мовив заєць.– Звідки ти і куди чимчикуєш?

– Я шукаю свого маленького сина, він улітку одбився од гурту і заблукав у сопках.

– Це, либонь, мій дружок, я знайшов його влітку в сопках.

Заєць привів ведмедицю у свою ярангу.

– Ти, здається, моя мати? – спитало ведмежа.

– Так, ти мій син! – відповіла ведмедиця.

От вони попоїли м’яса, напилися чаю, і ведмедиця забрала сина додому. Заєць гірко ридав, поки ведмежа не зникло в тундрі.

Іде ведмежа, оглядається, а само за сльозами світу білого не бачить. Прийшли додому. Ведмедиця наварила багато м’яса. Але син нічого не їсть, усе плаче. Мати повела його в ліс. І там плаче ведмежа.

– Не хочу в ліс, я люблю сопки, не подобається мені тут!

– Гаразд, не реви, перекочуємо в сопки,– пообіцяла мати.

Не спить ведмежатко, весь час думає про зайчика.

Щойно задрімало, аж чує – хтось п’ятками стук-стук об землю, а потім стриб-стриб, біля яранги стрибає. Вискочило ведмежа з яранги, дивиться – а це його дружок зайчик прибіг!

Вранці ведмедиця зібралася кочувати, а ведмежатко питає:

– Куди це ти, мамо?

– Як куди? Ти ж не хочеш тут жити, тобі не подобається.

– Ні, мені вже сподобалось! – сказало ведмежа.

Так і стали жити зайчик з ведмежатком.