Методи з вивчення історії

Евристичні методи навчання – способи навчання продуктивного
творчого мислення.
Види евристичних методів:
– когнітивні (методи навчального пізнання);
– креативні (методи, які забезпечують учням можливість створення власних освітніх продуктів);
-оргдіяльнісні (методи учнів, учителів і управлінців освіти).
Когнітивні евристичні методи:
– образного бачення – емоційно-образне дослідження об’єкта;
– змістового бачення – виявлення першопричини, основної ідеї , внутрішньої сутності об’єкта, що вивчається;
– евристичні питання – пошук відомостей про події або об’єкт (Хто? Що? Навіщо? Де? Коли? Як?);
– гіпотези – конструювання версії розв’язання запропонованої проблеми;
– порівняння – порівняння версій різних учнів та версій учнів із культурноісторичним аналогом;
– помилка – розглядання помилок як джерела суперечностей.
Креативні евристичні методи:
– вигадування – створення раніше не відомого учням продукту за допомогою певних творчих дій;
– гіперболізація – збільшення чи зменшення об’єкта пізнання або його окремих якостей;
– аглютинація – поєднання того, що не поєднується;
– «мозковий штурм» – збирання і генерація у малих групах якомога більшої кількості ідей щодо певної проблеми;
– інверсія – принципово протилежне, альтернативне рішення.
Методи організації діяльності:
– учнівського цілепокладання – вибір учнями цілей із пропонованого переліку;
– учнівське планування – розподіл власної освітньої діяльності на певні періоди;
– нормотворення – вироблення норм індивідуальної і колективної діяльності, самоорганізації навчання, взаємонавчання, самооцінки, рефлексії.

Робота з текстом підручника – комплекс навчальних прийомів із раціонального використання текстових та ілюстративних компонентів підручника.
Головними з цих прийомів є:
– пояснювальне, коментоване читання тексту (7 кл.);
– переказ змісту параграфа, відповіді на запитання (7 кл.);
– бесіда за текстом підручника (7-9 кл.);
– підтвердження висновків уроку словами з тексту підручника (8-9 кл.);
– виписування власних імен і дат та складання пояснень до них (8-9 кл.);
– складання хронологічних таблиць за текстом (8-9 кл.);
– складання розповіді за ілюстрацією, пояснення сюжету ілюстрації (7-9 кл.)
– самостійне вивчення теми за матеріалом підручника (9 кл.);
– робота зі словником (9-10 кл.);
– підготовка реферату за матеріалами підручника (9-10 кл.).

Лабораторно-практична робота з історії – один з видів самостійної роботи учнів (метод навчання), суть якого полягає в самостійному дослідженні учнями історичних джерел за завданнями вчителя без попереднього вивчення цього матеріалу на уроці або за допомогою підручника, виділенні необхідної інформації, її аналізі, систематизації та узагальненні.
Учні можуть досліджувати археологічні знахідки за їх описами, літописи та праці стародавніх істориків, юридичні акти, літературні пам’ятки, твори мистецтва, фольклорний матеріал.
Для лабораторно-практичної роботи добирають джерела, що відповідають таким вимогам: доступність (розуміння учнями певного віку), охоплення найістотнішого в питаннях, зв’язок із змістом попередніх тем і досвідом учнів, наявність елементів новизни, придатність до адаптації.
Типова лабораторно-практична робота має таку структуру:
1) актуалізація знань і корекція опорних уявлень – повторення учнями
основних фактів і понять, потрібних для виконання роботи;
2) мотивація навчальної діяльності – усвідомлення мети і значення для себе цієї роботи;
3) усвідомлення змісту – пошук засобів виконання завдання, визначення його етапів, сприйняття та усвідомлення інструктажу;
4) виконання роботи – вилучення необхідної інформації з джерела, її аналіз, узагальнення відповідно до завдання, письмова фіксація підсумків;

5) узагальнення і систематизація – оформлення висновків і широке узагальнення;
6) підбиття підсумків – теоретична інтерпретація підсумків учителем і прийняття її учнями.