“Цитати з книги Ліни Костенко “Маруся Чурай

Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі!

А як подумать, дівчинко моя ти, то хто із нас на світі не розп’ятий? Воно як маєш серце не з льодини, розпяття — доля кожної людини

У них там на Волині якісь такі плачі гіркополинні, то край такої дивної краси. А голоси, які там голоси! Але й життя там, боже, твоя воля.У них же там і сорочки, як доля

Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ці ліси, усе так гарно, чисто, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з богом говори

А як подумать,— що таке душа? Як той казав, це — горизонт до Вічності

Чужа душа – то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа – то тихе море сліз. Плювати в неї – гріх тяжкий, не можна

…світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?

Якби тепер, мабуть, я заспівала, було б це вже хрипіння, а не спів. Так і живу, без голосу, німа. Пісень немає — і мене нема

Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам (Іван Іскра про Марусю Чурай та її пісні)

— Кого ти любиш, Іване? Мене чи свою пам’ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матір. Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. А тепер моє обличчя зведене судомою болю. Вмираю від сухот

— Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти,— люди не дали

Чурай Маруся, що його любила, любила, справді, вірно і давно, тоді його із ревнощів убила, підсипавши отруту у вино

Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!