Олександр Печора

Приємна мова вечорова

Приємна мова вечорова.
Тріскоче тихо каганець.
Потішусь музикою слова.
Покличу Музу під вінець.

На вівтарі земних взаємин
скажу відверто до ладу:
лиш їй відкрию потаємне,
довірю душу молоду.

Молюсь на долю, Богом дану.
О Музо, душу освяти!
Світи на хатнище жадане,
з тобою підемо в світи.

Який п’янкий приємний трунок –
небесне царство зір-владик…
В самотині на срібних струнах
плекає Музу молодик.

* * *

Оця приречена краса
на тлі осінньої блакиті –
дощем умитий, вітром битий
каштан дочасно воскреса.
Зчорніле втомлене гілля,
не спочиваючи від літа,
враз почало бруньками мліти,
вже й зелен-листячком стріля.
Виблискують на крилах віт
ліхтарики ясні-пригожі.
Зачудувались перехожі
на запізнілий диво-квіт.
Пастельно-білі пелюстки.
Цвіте каштан – весни ряснота.
Довкіл – жовтнева позолота,
ген – помаранчеві хустки.
Ген-ген розкаркались граки,
розшелестілися дерева:
“Чи варто квітнути даремно?”
А він, ось бачите, такий!

Судились нелегкі літа.
Була й минула вже засуха.
Тепер цвітіння Всесвіт слуха!
Ні, не востаннє розквіта!
Замилувались небеса –
начарували роси-сльози.
Якби не вдарили морози.
О, ця приречена краса:
каштан дочасно воскреса!