Ми не повинні мовчати

Феміні́зм (англ. feminism, від лат. femina «жінка») — низка політичних, суспільних рухів, ідеологій та теоретичних парадигм, які поділяють спільну мету: досягти політичної, економічної, культурної, особистої та соціальної рівності жінок із чоловіками. Це включає боротьбу з насильством проти жінок, мізогінією, сексизмом, гендерними стереотипами, створення можливостей для жінок у сфері освіти та праці. Кінцевою метою фемінізму є усунення сексизму та подолання гендерної нерівності. Феміністкою чи феміністом є людина, яка обстоює або підтримує рівні з чоловічими права людини для жінок. Фемрух від свого зародження виступає за права жінок, включно з виборчими (голосувати та бути обраними у владу), трудовими[en] (здобувати освіту, працювати та отримувати справедливу[en] (рівну з чоловіками) платню), володіти власністю, укладати договори, рівними правами у шлюбі (опіка над дітьми, декрети), репродуктивними[en] (планувати сім’ю, контролювати народжуваність). Фемінізм бореться з усіма формами насильства проти жінок і дівчат (передовсім сексуального і домашнього), за їх фізичну недоторканість, цілісність і здоров’я (проти таких практик, як калічення геніталій, «вбивства честі», спалювання наречених[en], селективні аборти[en], дитячі шлюби[en], проституція).

Першою хвилею фемінізму був період активності упродовж ХІХ і початку ХХ століть. У Великій Британії і зрештою США вона зосереджувалась на впровадження рівних договірних, шлюбних, батьківських (материнських) та майнових прав для жінок. До кінця ХХ ст. було зроблено цілу низку важливих кроків, з прийняттям таких законів, як британський Акт про опіку над дітьми 1839 року[en], який представив Доктрину перших років життя[en] і вперше дав жінкам право опіки над своїми дітьми. Інші закони, такі як Акт власності заміжніх жінок 1870 року[en] у Великій Британії і розширений закон 1882 року[en], стали зразками для аналогічних актів на інших британських територіях. Наприклад, штат Вікторія прийняв закон 1884 року, Новий Південний Уельс у 1889 році, а інші австралійські колонії між 1890 і 1897 роками. Таким чином, від кінця ХІХ ст. активність феміністок фокусувалась передусім довкола здобуття політичної влади для жінок, зокрема права голосу, хоча деякі феміністки вели активну агітацію і за сексуальні[en], репродуктивні[en] та економічні права для жінок. Жіноче виборче право у Великій Британії вперше надано в австралійських колоніях наприкінці ХІХ ст., із яких самоврядні колонії в Новій Зеландії[en] надали жінкам право голосу в 1893 році, а в Південній Австралії право обирати і бути обраними на парламентські посади в 1895 році. Наступною була Австралія, де жінки змогли голосувати у 1902 році.

У Франції[en] жінки отримали право голосувати тільки після приходу Тимчасового уряду від 21 квітня 1944 року. Консультативна асамблея Алжиру 1944 року 24 березня запропонувала надати жінкам право бути обраними, але після внесення поправки від Фернана Греньє[en] жінки отримали повне громадянство, включно з правом голосу. Пропозицію Греньє прийняли 51 голосом проти 16. У травні 1947 року, після листопадових виборів 1946 року[en], соціолог Роберт Вердьє мінімізував «гендерний розрив[en]», заявивши в Le Populaire, що жінки не голосували узгоджено, розділившись, подібно до чоловіків, за соціальними класами. В період пізньої династії Цін в рамках реформістських рухів, таких, як Сто днів реформ, китайські феміністки[en] закликали до звільнення жінок від традиційних ролей і неоконфуціанської гендерної сегрегації[en][4. Пізніше Комуністична партія Китаю створила проєкти, спрямовані на інтеграцію жінок до складу робочої сили, і стверджувала, що революція успішно досягла звільнення жінок[46]. За даними Навара Аль-Гасана Голлі, арабський фемінізм був тісно пов’язаний з арабським націоналізмом[en]. 1899 року Касім Амін[en], проголошений «батьком» арабського фемінізму, написав Звільнення жінки, де закликав до правових і соціальних реформ для жінок. Він показав зв’язки між положенням жінок у єгипетському суспільстві і націоналізмом, що вело до розвитку Каїрського університету та національного руху. 1923 року Хода Шаараві[en] заснувала Єгипетський феміністичний союз[en], стала його президенткою і символом арабського жіночого правозахисного руху. Перська конституційна революція 1905 року ініціювала іранський жіночий рух[en] заради забезпечення рівності жінок в галузі освіти[en], шлюбу, кар’єри та юридичних прав[en]. Однак, під час Ісламської революції 1979 року багато прав, які жінки отримали від руху, були систематично ліквідовані (наприклад, Закон про захист сім’ї[en]). Під час бебі-буму[en] фемінізм знизився у важливості. Під час обох світових воєн відбувалася емансипація деяких жінок, але післявоєнний період ознаменував повернення до консервативних ролей.

Сучасний фемінізм кидає виклик есенціалістському погляду на ґендер як на обмежений рамками біології. У книзі Міфи гендеру Енн Фаусто-Стерлінг[en] досліджує припущення, які втілилися в наукові дослідження, що підтримують біологічно есенціалістський погляд на гендер. У роботі Омани гендеру[en] Корделія Файн ставить під сумнів докази існування вродженої біологічної відмінності між чоловічим і жіночим розумом, стверджуючи натомість, що причиною відмінностей між людьми є культурні і соціальні переконання, які зазвичай і сприймаються як статеві відмінності.Фемінізм у психології виник як критика домінантного чоловічого погляду на психологічні дослідження, де вивчалися тільки чоловічі перспективи і всі досліджувані були чоловіками. Коли дослідниці почали отримувати докторські ступені в галузі психології, жінки та їхні проблеми увійшли в тематику психологічних досліджень.