Улюблені КАЗКИ малюка

                     Зміст                           

                          Цікава збірка казок

* Про липку и зажерливу бабу

* Ластів’ята 

* Лисичка та журавель

* Про котика

* Зимова казка

Про липку и зажерливу бабу

Жили собі дід та баба. Вони були дуже вбогі. От баба и каже:
– Эти б, старий, пішов у ліс та вирубав липку, що було чим протопити.
– Добре, – каже дід. Узявиру та й пішов у ліс.
Приход дід к лісу, вибрав липку. Тільки що замахнувся сокирою, щоб рубати, коли чує – липка
каже людською мовою:
– Ой, не рубай мене, чоловіче добрий, я тобі в пригоді стану! – Дід из переляку и сокиру опустив.
Постояв, подумав та й пішов додому.
Приход додому та й розповідає про свою пригоду. А баба й каже:
– От який же ти дурень. Піди зараз до липки та попроси конячку с возом. Хіба ми ще не
находились з тобою?
– Та чи так, то й так, – каже дід. Надів шапку та й пішов. Приходе до липки та й каже:
– Липко, липко, казала баба, щоб ти дала конячку з возом.
– Добре, – каже липка, – іди додому.
Приходите він додому, а біля хати стоїть віз, і конячка біля його прив’язана.
– Бач, старий, – каже баба, – тепер и ми люди. От тільки хата наша от-от завалиться. Піди,
старенький, попроси ще й хату. Може, дасть.
Пішов дід до липки, попрохав і хату.
– Добре, – каже липка, – іди додому.
Приход дід до двору и не пізнає. Замість старої хати стоїть нова, гарна хата. Радіють обоє, як діти.
– А що, старий, якби ти попрохав ще й худобу та птиці. Тоді, здається, вже й нічого нам не треба.
Пішов дід до липки, попросив худоби.
– Добре, – каже липка, – іди додому.
Приход дід и не нарадується. Повен двір худоби и птиці.
– Ну, тепер уже нам більш нічого не треба, – каже дід.
– Ні, старенький, ще піди попроси й грошей. Пішов дід до липки и попросив гроші.
– Добре, – каже липка, – іди додому.
Приход дід, баба сидеть за столом и золоті гроші в купки складає.
– От, старенький, які ми тепер багаті, – каже баба, – але того мало, треба ще, щоб усі люди
боялися, бо ми ж багачі. Піди, старий, до липки, попроси, нехай поробе так, щоб нас усі люди
боялись.
Писать дід до липки, прохав дід липку, щоб так зробила.
– Добре, – каже липка, – іди додому.
Прийшов дід додому, а там у них обычно війська та поліції, все їх охороняють. Але старій и цього
мало.
– Що ж, – каже вона, – старий, треба ще, щоб усі люди в селі були нашими батраками, бо чого ж
нам більше хотіти – все вже у нас є.
Пішов дід до липки та й просить, щоб зробила вона так. Довго мовчала липка. А потім каже:
– Іди додому, зроблю ще вам останнє. Приход дід додому, аж глядь: нічого нема, стоїть и сама
стара хата і баба коло неї. Так їх наказала липка за те, ненажерлива баба хотіла всех людей
батраками поробити.

Ластів’ята

Наш будиночок майже біля самого моря. У кімнаті повно сонця і солонуватого повітря. Коли море
спокійне, ми чуємо , як у воду пірнають крикливі чайки. А якщо воно розіграється, то спінені хвилі
набігають аж до порога невеликої веранди. Правда, вона без дверей і вікон, зате є вмивальник і дві
табуретки.
Двадцять днів тому ми влаштувалися у цій невеликій дерев’яній хаті. І дуже здивувалися, що над
входом у веранду ластівки звили собі гніздо. Середнього зросту чоловікові до нього можна було й
рукою дотягнутись.
Не знаю чому, але це гніздо не було побудоване за всіма правилами ластів’ячої архітектури. Птахи
не примурували його наглухо до одвірка, залишивши невеликий круглий отвір, як це робить
більшість їх родичів. . Затишне кубельце було без даху. Тому четверо ластів’ят одночасно висували
пухнасті голівки з гнізда. Здавалося, що вони тягнуться до безмежного моря.
Ми не раз спостерігали, як працьовиті батьки годували своїх ненаситних дітей. Матері ще й не
було видно, а великі жовті ротики розкривалися їй назустріч.’Ластівки давали їсти малятам по
черзі: спочатку крайньому, політають, політають і другому принесуть чогось смачного. І так —
кожному. Жодного разу одне й те ж саме не одержало підряд дві порції.
На наших очах ластів’ята вбралися в пір’я, виросли. Тепер вони частенько висувалися з гнізда.
Коло дзьобиків меншали заїди, а на шийках знизу відростало темно-буре пір’ячко. Вони були такі
забавні, що сусідська Таня щодня щебетала:
— Ластів’ята, ластів’ята, покажіть нам оченята!
З усіх навколишніх будиночків збігалися до нас діти, щоб помилуватися чорноокими
пташенятами.
Якось на березі моря я збирав різнобарвні камінці для акваріума, коли це підбігла радісна Таня і
крикнула:
— А ластів’ята фіззарядку роблять!
— Невже?
— Ходи подивишся.
Ми обережно підкралися до будиночка і, затамувавши подих, почали стежити, як пташеня,
вчепившись лапками за краєчок гнізда, залопотіло крильми. Та так швидко, що ледь не зірвалося.
Я дивився на ті вправи малят, і на серці ставало неспокійно. Бо знав, що скоро, дуже скоро вони
покинуть гніздо. А ми звикли до них, як до рідних.
Одного дня, після обіду, ластів’ята вилетіли з гнізда і закружляли в лазуровому небі. То до одної
дитини, то до другої кидалися батьки, ніби хотіли підтримати їх, підставити свої дужі крила, якщо
малі втомляться. А ластів’ята, відчувши волю і молоду силу, то падали над морем, то невміло ще
злітали догори, аж поки не щезли з очей…
Вже сіло сонце, коли з’явилися ластівки-батьки. Вони кликали ластів’ят, близько підлітали до
гнізда, шугали понад землею і морем. Але діти додому не повернулися. Не повернулися і батьки…
Аж наступної весни, коли сонячними іскрами заграє море, у гнізді, мабуть, знову буятиме життя.
Може, прилетять ті, що будували кубельце, а може, котресь із ластів’ят.

Лисичка та журавель

Були соби лисичка та журавель. Та такi стали приятелi! Кличе
лисичка журавля до себе в гости: – Приходь, – каже, – журавчику, приходь, лебедику! Я для тебе – як
для себе. От приходить журавель на ласкавi запросини. А лисичка наварила кашки з молоком,
розмазала по тарилци та й припрошує: – Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!
Журавель до кашки. Стукав, стукав дзьобом по тарiлцi – нiчого не виходить. А лисичка як узялася
до страви – лизь и лизь гарненько язиком, поки сама всю кашу вилизькала. Вилизькала та до
журавля: – Вибачай, журавлику, – що мала, тим тебе й пригощала, а бiльше немає нiчого. – То
спасиби ж, – мовить журавель. – Приходь же, лисичко тепер до мене в гости. – А прийду, журавлику,
прийду, лебедику! На тому й розiйшлися. От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель
наварив такої-то смачної страви: узяв i м’яса й картопельки, й бурячкiв – усього-усього, покришив
дрiбненько, склав у грушик з вузькою шийкою та й каже: – Призволяйся, люба
приятелько! От лисичка до глечика – голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона боком, и лапкою, и
навстоячки, и зазирати, й нюшити … А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик.
Помаленьку-помаленьку – та й поїв, що наварив. А тодi й каже: – Оце ж, вибачай, лисуню, що мав,
то тим и пригощав.Та вже бiльше нiчого не маю на гостину. Ох i розгнiвалася ж лисичка! Так
розсердилася, що й подякувати забула, як годиться, чемним бувши. Так-то їй журавлева гостина до
смаку припала! Та вiд того часу й не приятелює з журавлями.

Про котика

Жили-були на світі чоловік и
жінка, и був у них кіт Мурко. Як став старий-старий, що вже тяжко мишей ловив, дід узяв котика,
поніс далеко-далеко в хащу і пустив його. Що було там робити котикові? Він учинив собі хатку,
залишився там і живе.
Небагато минуло часу, як прийшов туди півник і попросився до котика в хатку. Кіт зрадів, щиро
прийняв його і говорить:
– Будемо два друзі, хочу нам не буде нудно. Рано збирається котик іти на здобич, принести дещо
їсти, и півникові наказу:
– Не пускай нікого до хати.
Лиш котик відійшов від хати, а лисичка вже тут и проситься: – Пусти мене, півнику, в хату. А
півник каже:
– Ток, ток, не велів коток.
Лисичка почала його благати, просити, ласкати. Півник відчинив двері. Лисичка схопила його і
дала ногам знати. А півник кричить:
– Котику-братиісу, поможи, несе мене лиса через высокие гори, через доли, через ріки.
Почув котик и давай лисичку доганяти. Догнав лисичку и півника відібрав. Приходять вони
додому, и котик говорить & # 160 ;:
– Казав я тобі: не пускай нікого. А тепер ще раз тобі нагадую: не пускай до хати нікого, бо піду
ще далі можу не почути тебе.
Котик зібрався в путь-дорогу. А лисичка знову прийшла и ласкаво просить півника:
– Пусти мене, півнику, до хати.
Так просила, що й допросила, обманула півника. Півник одчинив двері, пустивїї. А вона схопила
півника, вергла на плечі несе. А півник кричить:
– Котику-братику, поможи мені. Несе мене лиса через гори, ріки и долини.
Кричав, кричав, але котик не почув. Приносить лисичка півника у свій понур, у свою хатинку. А в
неї п’ятеро малих лисенят. Занесла вона його туди, а лисенята почали скубти півника то за хвіст, то
за крила, уже майже всього обскубали.
Котик прийшов додому и бачить – півника нема. І давай по слідові бігти, скільки лише духу було.
Прибег к лисиччиної ями, вийняв из мішка гуслі (скрипка) и почав гусляти. Стара лисиця почула
музику, вийшла з ями, дивиться, хто так гарно грає. Котик стук лисичку та в мішок, и завязан
там. Грає далі. Почули малі лисенята музику і почали по одному виходити з ями. А котик усе цап
та в мішок. І так усі піймав, склав у мішок, зав’язав добре, узяв палку давай колотити палкою по
мішку. Вишмагав їх так, що більше не будуть чіплятися до півника.
Текущий котик узяв півника и поніс додому. Півник сидів на печі. обскубаний и вже нікі двері не
відчиняв. І жили вони там дружно та мирно довгі-довгі роки.

Зимова казка

– Посуньтеся, сестрички, – сказала молоденька сосонка і розправила свої віти.
Вона сказала, что это ласкаво й привітно, їй булои примно, для кожної весни на ній виростають
світлозслені молоді пагінці, ніби свічечок хтось понаставляв. Але сестри-сосни, що послило навколо,
незадоволено забурмотили:
– Ну, от ище. Нам и самим місця мало. І чого його так розростатися.
Може, вони просто заздрили, сосок из этого гарна, найкраща середины их виросла, в неї так
салоне, ніби драбинкою, а, усіх бокалов ростуть густі зелі віти. А може й справді їм було надто
тісно.
– Кра! Кра! – закрякала ворона. – Чого ви сваритесь?
Если у вас все успокоится, они залишитесь голими стовбурами. Подивіться на своїх
бабусь!
Старые сосны стояли с високими-высокими високими, але голими стовбурами, лише были там угри зеленіли
їхні волохаті голови.
Та ворона, хоч і довго жила й багато бачила, завжди крякала щось неприємне. її не хотілося
слухати. Хай собі даёт на тихих високих сосочках, и сосудах примніше було, коли до неї приталили
маленькие червонные пташки и співали их веселые пісні про те, яка вона красуня и як вони любить її густі
вітися, дескать.
А ще її любив зайчик. Отой веселий сірий пустун-заєць, чтобы заверить шкодив у лісі, а потім прибігав
ховатися до неї. Він, навпаки, був дуже задоволений, шо вона так розросталася. А ще ї полюбила
одна маленькая дівчинка. Познайомилася сосонка за дівчинкою в той самий день, що і з зайчиком.
Обо вони гуляли – дівчинка и зайчик – і злялись одне одного. Дівчинка раніше ніколи не
бачила зайця. Вона подумала: а може, то вовк женеться за нею, – заховалася мерщій за густу
сосонку. А зайчик подумал, когда был захвачен, потому что он был захвачен в ту сосонку, когда был другой
член. Сосонка обох їх бачила и обох заховала.
– Яка ти гарна, сосонко! – прошепотів зайчик.
– Я завжди до тебе прибігатиму. – І тихенько втік.
А за дівчинкою прибігли дорослі.
– Дивіться, яка гарна сосонка, – мовила дівчинка, коли побачила своїх и вже перестала боятись.
-Я хочу її до себе на ялинку.
– Добре! Добре! Ходімо! – сказали дорослі. – їй нас дуже налякала.
І з того часу сосонка все думала – як цеї можна взяти на ялинку. Адже ялини ростуть там, на
горбку, великою купою.
У них так само тісно, ​​як і тут.
ТП ставало дуже сумно. Чому це корінняї міцно вгрузло в землю і вона не може перейти хота б на
ту полянку, де влітку завжди цвітуть квіти? Всі бачили б тоді, яка вона красуня. Вона заздрила
пташкам, чтобы можно было літати, де хочуть, и бачать стільки цікавого вона заздрила зайчикові, що
стрибав по всьому лісі.
«Марно загине моя краса», думала сосонка.
А тут ще ворона крякала:
– Замерзнете. Померзнете. І ти, зайча, все бігаєш, все гасаєш, про зиму не дбаєш. Кра! Кра!
Краще вже, як я: влітку – на дачі, сбор – у місті.
І от усі ворони відлетіли. Листя з дерев давно вже опало і розвіялося вітром. Тонкие сосни и ялини
стояли зеленые. Їхні голочки не боялися морозів.
«Убере мене сніжок, – думала сосонка, – буду я ще краща.
Тільки хто мене побачить? Знову пташки та зайчик хвалитимуть мене. Але ж це я чула вже
багато разів ».Зайчик теж чекав снігу. Прокидається він якось, а на ньому щось біле лежить. Зажмурився зайчик,
а воно, біле, падає та й падає.
«Оце и є сніг! – подумав він. – Добре було б ще поспати, але треба пошукати чогось на сніданок ».
І він виліз из своєї ямки.
Гасав, гасав зайчик по лісі, крім одного корінця, нічого не знайшов и раптом почув, що за ним
хтось женеться. Оглянувся зайчик, а на снігу від його лапок сліди.
«Отаке! – подумав він. – Та це по моїх слідах кожен мене знайде. Треба мерщій ховатися ».
І правда, бігла по зайчикових слідах руда лисиця, така ж голодна, як і він. Закружить зайчик по
лісі петлями, петлями и скоростями до сосонки и кричить їй:
– Ой рятуй мене з біди,
Замети мої сліди.
Хай лисичка не почує.
Де сьогодні я ночую.
Засміялася сосонка, похитала вітерїї вітами, замела вона сліди, заховала зайчика.
Сидить зайчик, тремтить, а як лисиця побігла геть, каже:
– Мила сосонка! Ти найкраща с усіх у лісі.
Сосонка усміхнула, а сестри ще дужче стіснили ееї віти.
– Посуньтеся, сестрички, – просила вона Але вони заздрили їй и не давали місця.
Тут саме проходив дідусь, що доглядав цей ліс.
– Дуже їм тут тісно, ​​- сказав він. – Ану, зрубаю я оцю молоденьку на ялинку внукам.
Червоні пташки жалібно защебетали, коли побачили, їхню сосонку рубають, зайчик бувдесь
далеко і не бачив, а то б він. напевне, заплакав.
Уже три ее сосонки стояли в кайме, и три четверти больше, чем люди прикрашивали. Як це було
приємно! Сосонка розкинула свою віття широко, як хотіла, і на кожній гілочці висіло безліч
іграшок, блискучих, як зірки, що сяяли вночі над лісом, і веселих, як пташки. На ній и зараз сиділи
пташки, тільки вони були якісь дивні – не співали и не розмовляли. Навіть не відповіли, коли
сосонка спитала їх тихенько:
– Чи ви не из нашего лісу?
А щепотку, який напиток, не холодный и не холодный, и другие люди казали: «Дайте щебень
вати», клали этот дивний сніг.
– Тепер треба дощу, – сказав хтось. Сосонка хотіла сказати, тепер зима и дощу не бува, все у
людей був інший дощ – золотий и не мокрий, – просто тоненьких павутинок понакидали на
голочки.
Далі було ще краще. Вгорі повісили справжню зірку. Як цеїї люди дестали с неба?
«Яка я гарна, – думала сосонка. – Коли б мене побачили такою в лісі и пташки, и зайчики, и все дерево
. А вітер, мабуть, ніколи не відлітав би от мене. Яка я щаслива! »
Двері відчинилися, и в кімнату відчинилися. Яка радість! Та сама дівчинка, що халась за
сосонку від зайчика
Дівчинка закричала:
– Ой, яка чудова! – застрибала навколо и заспівала:
– Я покличу всех детей,
Всех детей и хлоп’яток.
Будем гратися, співати.