Загадковий Микола Гоголь

Микола Васильович Гоголь …

Хто він? Містик чи безумець?

Людина романіст чи реаліст?

Геній чи людина звички?

Що або хто зробив його справжнім митцем?

Про це і багато іншого в цій книзі.

Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня) 1809 року в містечку Великі Сорочинці Полтавської губернії. Згідно з сімейними переказами він походить зі старовинного українського козацького роду і був нащадком відомого козака Остапа Гоголя, гетьмана Правобережної України (нарівні XVII століття).

Родина не була заможною. Єдиним багатством були діти – разом з Миколою їх було 12.

Дитинство Гоголя пройшло у батьківському маєтку у Василівці.

Мовно-музична культура рідної землі знайшла вияв у виховних практиках бабусі Тетяни Семенівної, маминої мами. Згодом Микола захопився збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника.

Дитинство та юність Миколи Васильовича проходили в селянському оточенні .

Пізніше він так пише про українські пісні:

“Моя радість, життя моє! Як я тебе люблю! Що всі холодні літописи, в яких я зараз риюся, перед цими дзвінками, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні! “.

Батько письменника, Василь Опанасович, кількісний колезький асесор, мав славу поета, письменника і драматурга: він виступав на підмостках у якості актора, писав комедійні п’єси, засновані на українських народних баладах і переказах. До сучасних читачів дійшов лише один твір Гоголя-старшого – “Простак, або Хитра жінка, яку перехитрив солдат”. Саме від батька Микола Васильович перейняв любов до літературного мистецтва та творчого таланту. Василь Опанасович помер, коли Миколі було 15 років.

Мати письменника, красуня Марія Іванівна, була релігійною людиною та займалася духовним вихованням дітей. Завдяки їй Микола Гоголь став глибоко віруючою людиною, а творчість його, як вважають літератори, просякнуто фантастикою та містицизмом.

У 1818-1819 роках – навчається в Полтавському повітовому училещі. Пізніше продовжив освіту в Ніжинській гімназії. Микола не був відмінником, але мав успіх у малюванні, граматиці. Крім того, навчався гри на скрипці, брав участь у виставах.

 Майстерно зіграв роль Простакової у виставі “Недоросль”. Учасник цієї постановки К. Базилі, пізніше відомий публіцист та дипломат згадував: “… Я бачив цю прем’єру в Москві, і в Петербурзі, але завжди вважав, що жодна актриса не вжилася б так само в роль Простакової, як її зіграв 16-літній Гоголь”.

У гімназії Гоголь особливо охоче вивчає давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість, з якими знайомився не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, в передмісті Магерки, де мав багато знайомих. 

Ще в студентські роки Гоголь гостро реагує на соціальні негативні події і визначає свою майбутню діяльність, “бути справді корисним для людства”.

Він звернеться до вивчення основ юстиції, щоб у майбутньому вершити правосуддя.

У грудні 1828 року попрощався Гоголь з рідними українськими місцями і взяв шлях на північ: у чужому та приватному, далекому та бажаному Петербурзі.

Ще до свого від’їзду Гоголь писав: “Ще з самих часів хвилини, з самих років цілковитої невідомості, я шукаю чогось, щоб стати корисним для держави. Я перебрав у думках всі професії, всі посади в державі та зупинився на центральній. На юстиції. – Я бачив, що тут лише я можу бути благодійним, тут лише буду корисним для людства “.

У Петербурзі перед Гоголем відкрилося нове життя зі своїми більшими проблемами. У листі до матері він писав: “Петербург мені здався зовсім не таким, як я думав” . Гоголь побачив у Петербурзі суворі обставини життя “маленьких”, простих людей. Захисту і допомогу їм не було звідки чекати. Усі незгоди існування “маленької людини” Гоголь відчуває на власному досвіді. 

Пізніше Гоголь писав: “Я терпел в жизни строгую нужду, не был богат и не имел никаких связей, но умел гордо презировать одно и не искать другого”. Гоголь сподівався на літературний труд, святе мистецтво.

Тільки в літературі молодий Гоголь зміг знайти можливості для співпраці та самовираження. Але в журналах були видані лише вірш “Італія” та романтична поема “Ганц Кюхельгартен” , у видавництві якої автор вклав чималі гроші. Але “петербурзький дебют” обернувся для нього, 20-річного письменника, повним провалом.

Тогочасна російська преса, у тому числі впливовий журнал “Московський телеграф”, доволі критично сприйняли книгу. Що зробив Гоголь? Викупив усі примірники книги, спалив їх і залишився без копійки грошей …

Але невдача дала йому можливість змінити жанр.

Через деякий час Гоголь отримує нову посаду в одному з департаментів міністерства внутрішніх справ. Через 3 місяці він тут не витерпів і написав прохання про відставку. Він перейшов у інший департамент, потім працював писарем. Перемінивши безліч інших занять, він все одно знає своє покликання у житті. Покликання Гоголя – це бути письменником.

Гоголь продовжує приділяти увагу життю та побуту своїх товаришів за службою – чиновникам. Ці спостереження лягли потім у основу повісті “Ніс”, “Шинель”.

Прослуживши ще рік, Гоголь назавжди йде з департаментської служби.

“Вечори на хуторі біля Диканьки”, написані Миколою Гоголем у 1829-1832 роках, по суті, перша збірка, яка принесла йому визнання в літературному світі.

Помітивши у петербурзькому суспільстві інтерес до Малоросії, він вирішує присвятити книгу рідним місцям. Своїй матері він шле прохання передавати йому відомості про українські звичаї, перекази, костюми.

У 1830 році у виданні “Вітчизняні записки” була опублікована повість “Вечір напередодні Івана Купала”.

У 1831 році в Петербурзі видана перша частина “Вечорів на хуторі біля Диканьки”. У першу частину циклу увійшли повіти “Сорочинський ярмарок” (1829 1831), “Вечір напередодні Івана Купала” (1829), “Майська ніч або Утоплена” (1829 1831), “Пропала грамота” (1829 1831).

У 1832 році в тій же друкарні видається друга частина “Вечорів”. До неї увійшов “Ніч перед Різдвом” (1830-1832), “Страшна помста” (1831), “Іван Федорович Шпонька та його тітонька” (1831), “Зачароване місце” (1829-1830).

1831 рік став знаковим для Миколи Гоголя, тому вщо він нарешті особисто познайомився зі свохм кумиром – Олександром Пушкіним, яким захоплювавс зі шкільної лави.

Автори продовжували спілкування, і з часом їх відносини стали дійсно дружніми. Пушкін підкидав Гоголю ідеї та сюжети для нових творів, наприклад, для “Ревізора” і “Мертвих душ”, часом клопотав про постановку його п’єс, виводив Гоголя у світ і намагався привернути його погляд до широкої аудиторії.

Сам же Гоголь беззаперечно виконував поради Пушкіна, прислухався до його думки і “ні один рядок не писав без того, щоб не уявляв його перед собою” .

Комедія “Ревізор” заснована на реальних подіях, про які повідомив Гоголю Олександр Пушкін.

“Ревізор” мав надзвичайний дію: нічого подібного не бачила російська сцена; дійсність російського життя була передана з такою силою і правдою, що хоче, як казав сам Гоголь, справа йшла лише про життя провінційних чиновників, які виявилися шахраями, проти них повстало все те суспільство, яке відчувало, що твір передає проблему цілого шару населення, цілий порядок життя, в якому і саме воно перебуває.

Але, з іншого боку, комедію зустріли з великим ентузіазмом ті елементи суспільства, які повідомляють про існування цих недоліків і необхідність їх подолання.

Таким чином, “Ревізор” розколов громадську думку.

У 1835 році Микола Гоголь видав збірку «Миргород», що складалась з чотирьох творів, одним з яких була повість «Вій». Вона називається ім’ям моторошної істоти, здатної вбити поглядом. За словами та нотатками автора, в основі цього чудовиська лягли народні перекази та міфологія.

Варто відзначити, що саме слово «Вій» неоднозначне. Багато хто пов’язує його зі співзвучними українськими словами, які перекладають повіки як вії. Дана версія найбільш вірогідна, адже саме очі персонажа мали магічний вплив. 

Ця робота мала велике значення для письменника та займала високе місце у його творчості. Він неодноразово повернувся до напрацювання своїх творів цієї повісті. За життя Гоголя «Вій» перевидавався двічі.

Восени 1835 р. Гоголь взявся до написання “Мертвих душ”.

Після від’їзду письменника за кордон (у червні 1836 p.), Прискореного глибокими переживаннями у зв’язку з прем’єром “Ревізора ” і бажанням ” глибоко обміркувати свої напрацювання” робота над новим твором стане головною справою письменника.

До літа 1841 року перший том був готовий. Однак оцінка критиків не допускала твір до видання. Але за участю впливових друзів Гоголя, книга була, з діючими винятками, дозволена до друку і вийшла в світ в Москві (“Пригоди Чичикова або Мертві душі, поема Н. Гоголь”, М., 1842) .

Протягом сприятливого подорожі Гоголь в центрі міста в Баден-Бадені, Женеві, Відні, Парижі (де отримав звістку про загибель О. Пушкіна) та інших містах. У квітні 1848 р. після подорожі в Єрусалимі до Гробу Господнього, Гоголь остаточно повернувся на Батьківщину; мешкав у Василівці, Одесі, Петербурзі, але найбільше в Москві, у будинку на Нікітському бульварі, де продовжує роботу над другим томом поеми. 

До Москви Микола Гоголь приїхав за запрошенням графа Олександра Толстого, з яким довго листувався.

На жаль, від Василя Опанасовича, батька письменника, крім любові до літератури, Гоголь також успадкував фатальну долю – психологічну хворобу та страх ранньої смерті, які стали проявлятися у драматурга ще з дитинства. Смерть у відроцтві його молодого брата Івана, рання смертьі батька наклали відбиток на його душевний стан.

Вважають, що Гоголь з дитинства страждав маніакально-депресивним психозом: веселість і завзятий настрій юного письменника відзначався різною депресією, тугою і відчаєм. Він зізнався в листах, що нерідко чув “похмурі” голоси, що кликали його в далину. Гоголь був релігійною людиною і вів усамітнене життя аскета. 

У флігелі, де мешкав письменник, завжди стояла незвична тиша. Він ходив із кутка в куток, сидів, писав або ліпив хлібні кульки, які, як, він казав, допомагали йому зосередитися.

Але, незважаючи на несприятливі умови для життя і творчості, у будинку на Нікітському бульварі вибухнула містична, дивна драма в житті Гоголя.
Другий том «Мертвих душ» до того моменту, можливо, був уже готовий до завершення, залишилося лише відредагувати кілька останніх глав. Гоголь завжди писав стоячи, над кожною фразою працював ретельно і в часи болісно довго.

Критиком Гоголь був суворим, особливо до самого себе. Казав: “Справа моя – це не література, справа моя – душа”. До семи разів він переписував кожну главу, філігранно вичищаючи текст, аби добре лягав на слух і щоб при цьому було цікаво читати.
У ніч з 11 на 12 лютого 1852 р. Гоголь покликав до себе Семена й наказав принести портфель, де зберігалися зошити з продовженням “Мертвих душ”. Потім, поклавши зошити у камін, підпалив їх свічою, а на благання слуги не нищити рукописи, відказав: “Не твоя справа! Молись!” Вранці Гоголь, мабуть, сам вражений своїм поривом, сказав графу Толстому: “Ось, що я зробив! Хотів був спалити деякі речі, давно на те приготовані, а спалив усе. Який лукавий сильний – ось він до чого мене штовхнув! А я було там багато вартісного усвідомив і виклав … Думав розіслати друзям на пам’ять по зошиту: хай би робили, що хотіли. Зараз усе пропало “.

Розібратися із таємницями каміна в особняку на Нікітському бульварі, можна лише досконало вивчивши особливості характеру письменника. Одна з більших його незрозумілих звичок – схильність до містифікації. Гоголь дуже часто вводив всіх в оману. Наприклад, він казав: “Інколи не треба говорити правду. Ось їдеш у Рим – скажи, що їдеш у Калугу, їдеш у Калугу – скажи, що їдеш у Рим”. Ця природа гоголівської брехливості залишається незбагненною й для літературознавців і для біографів.

Отже, версія друга: спалення іншого тому “Мертвих душ” було черговою ексцентричною витівкою генія. Він добре знав, що популярний серед сучасників і що є письменником № 1 .

Але й ця версія — аж ніяк не остання. Відомо, що автор містичних «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і геть уже інфернального «Вія» наприкінці життя став заперечувати всіляку чортівню. У той час Гоголя частенько бачили в церкві Св. Миколи Чудотворця (духовного покровителя Гоголя). Деякі дослідники вважають, що справді фатальним (і для другого тому «Мертвих душ», і для їхнього творця) стало знайомство з протоієреєм Матвієм Константиновським, духовним наставником графа Толстого.
Священик, який відрізнявся різкістю суджень, із часом став і духівником Гоголя. Той показав свій рукопис, над яким працював дев’ять років, отцю Матвію й почув негативний відгук. Цілком імовірно, що жорстокі слова священика й стали останньою краплею. Гість будинку на Нікітському бульварі в ніч з 11-го на 12 лютого 1852-го учинив те, що пізніше художник Ілля Рєпін назве «самоспаленням Гоголя».

Похмурі думки оволоділи розумом драматурга, з 5 лютого він відмовився від їжі, а 18 числа, продовжуючи притримуватись  Великого Посту,зліг із різким погіршенням здоров’я.

Гоголь відмовлявся від медичної допомоги. Лікарі, які його оглядали, виявляли у нього захворювання кишечника, ймовірний тиф і нетравлення шлунка, і призначили примусове, небезпечне для його здоров’я кровозливання, яке лише погіршило душевний та фізичний стан Миколи Васильовича.

Вранці 21 лютого 1852 року Гоголь помер в особняку графа Толстого в Москві. З чуток, останніми словами Гоголя був: «Як солодко вмирати».

Складне переплетення двох культур в одній людині завжди робило фігуру Гоголя центром міжнародних суперечок, але самому Гоголю не потрібно було розбиратись, українець він чи росіянин – у суперечки про це його втягували друзі. Сам же письменник не міг дати однозначну відповідь на ці питання, схиляючись до синтезу двох культур.

У 1844 році він так відповідає на запит найближчої подруги Олександри Смірнової:  “Скажу вам одне слово щодо того, яка у мене душа, хохляцька чи російська, тому що це, як я бачу зі запитань ваших, служив у вашому діалозі предметом ваших міркувань і суперечок з іншого боку. На цьому вам скажу, що я не знаю, яка в мене душа, хохлятка чи російська. Знаю тільки те, що ніяк не може передати нічого малоросійського перед росіянином, ні росіянина перед малоросійським.”

Іменем Миколи Гоголя названі вулиці та навчальні заклади у багатьох містах Росії, України та інших країнах.

На честь Гоголя випущено кілька марок та пам’ятних монет.

Більше 15 пам’ятників письменника встановлено в різних містах світу.

Йому також присвячено кілька документальних та ігрових фільмів.