Франція в ХІ – ХV столітті

У X ст. західну частину колишньої імперії Карла Великого вже називали Францією, а не Галлією. Але централізованою державою тогочасна Франція не була. В IX-X ст. вона першою в Західній Європі розпалася на кілька незалежних володінь – герцогства Нормандія, Аквітанія, Гасконь, Бургундія, графства Тулузьке, Шампань, Фландрія (була васалом водночас і французької, і німецької корон) та ін. Кожне з них було фактично державою в державі, а їх володарі часом переважали могутністю короля і лише вдавали із себе вірнопідданих.

Проте королівська влада, хоч і дуже слабка, збереглася, бо в її існуванні були зацікавлені всі французи, зокрема й великі сеньйори.

Наприкінці X ст., після смерті Людовіка Лисого – останнього Каролінга, феодальна знать обрала новим королем графа Гуго Капета, який володів Парижем та навколишніми землями. Він і заснував династію Капетингів (987-1328).

Капетинги – французька королівська династія X-XIV ст., з історією якої тісно пов’язаний процес формування Франції як єдиної національної держави. Вийшли із середовища заможних феодалів Робертинів, які уславилися у IX ст. обороною Франції від норманів. Син Гуго Великого Гуго Капет після смерті останнього короля з династії Каролінгів був обраний королем Франції (987р.). Перші Капетинги володіли лише 5 графствами в Іль-де-Франсі і мали скоріше номінальні права феодального верховенства у Франції, але поступово встановили реальну владу над усією Францією, спираючись на духівництво і городян. Головні представники династії: Туго Капет (987-996) – засновник, Генріх І (1081-1060), Людовік VI (1108-1137), Філіпп II Август (1180-1228), Людовік IX Святий (1226-1270), Філіпп IV Красивий (1285-1314).

Перші Капети лише мріяли про сильну владу. Але поступово могутність цієї династії зростала. Капетинги ставали дедалі багатшими (їм належали великі земельні угіддя, включаючи міста Париж і Орлеан), їх підтримували церква, дрібні феодали і городяни, які натерпілися від феодальної вольниці і прагнули жити під захистом сильного монарха. Спираючись на підтримку цих сил, Капети нарощували свої володіння і потроху об’єднували Францію.

Зрозуміло, в нарощуванні королівських володінь не все відбувалося гладко. Так, король Людовік VII взяв шлюб з Алієнорою й одержав за нею герцогство Аквітанію, але у 1152 р. він розлучився. Розлучену королеву взяв в дружини його васал Генріх Плантагенет, якому вже належали графство Анжу та герцогство Нормандія, а тепер дісталася й Аквітанія. У середині XII ст. він став англійським королем. Отже, король Англії, володіючи французькими землями, був васалом французького короля. Величезні володіння Генріха Плантагенета – від Ла-Маншу до Піренеїв – перейшли до Англії.

На початку XIII ст. французький король Філіпп II Август (1165-1223) назавжди повернув Франції Нормандію та кілька суміжних територій. Його володіння вже поширювалися на майже половиною території сучасної Франції. Король створив потужне наймане військо і його влада посилилася.

На початку XIII ст. політичне життя у Франції також ускладнилося внаслідок поширення Альбігойської єресі. Серед альбігойців було чимало світських феодалів, які хотіли заволодіти церковними землями та зберегти політичну незалежність Півдня Франції.

Єресі (з грец. – напрям, вчення, секта) – релігійні течії, опозиційні або ворожі панівній церкві. Викликали осуд, відлучення і репресії з боку церкви і влади. В єресях за релігійними суперечностями стояли соціальні інтереси різних верств і груп населення. Нерідко були виступами політичного протесту під релігійною оболонкою, характерними для того історичного періоду, коли релігія становила панівну форму суспільної свідомості. Поділяються на ранньохристиянські (аріани, ебіоніти, монтаністи, докети) і середньовічні. Останні у свою чергу поділяються на єресі раннього середньовіччя (павликіани, богомили, катари, вальденси) та єресі XIV-XVI ст. (таборити, апостольські брати, анабаптисти). Поняття “єресь” випливає з притаманної релігійній свідомості та поведінці нетерпимості до будь-якого вільнодумства. Інколи розглядаються як вияв прогресу і творчого духу в релігії та культурі, а єретиків вважають новаторами, революціонерами і героями.

Альбігойці- учасники єретичного руху в Південній Франції XII-XIII ст. Виступали проти догматів католицької церкви, церковних землеволодінь і десятини. До них приєдналась частина місцевої знаті. Засуджені Вселенським собором 1215р., розгромлені в Альбігойських війнах.

Папа Інокентій III був дуже стривожений поширенням цієї єресі, адже альбігойці проголосили церкву творінням диявола. Він організував проти них хрестовий похід. Король Філіпп II Август не побажав взяти участь у цьому поході, але його наступник, король Людовік VIII Лев (1187-1226), приєднався до учасників походу. Він розорив багате Тулузьке графство, володар якого підтримував альбігойців, і приєднав його до своїх володінь. У результаті Альбігойських воєн стала королівською власністю й частина земель на середземноморському узбережжі, король узяв під свій контроль південнофранцузькі міста.

Мудрий і побожний король Людовік IX Святий (1214-1270) закріпив за Францією повернені їй англійцями землі, уклавши з Англією спеціальний договір, яка на континенті залишила за собою лише Аквітанію та Гасконь. У німецьких імператорів тоді ж король відібрав Південну Італію та Сицилію.

Людовік IX крок за кроком зміцнював свою державу й владу. Він обмежив феодальний розбій, зобов’язавши феодалів, перш ніж братися за зброю, звертатися до королівського суду. Королівський суд у Парижі став загальнодержавним, розглядав і ті справи, які раніше були у віданні сеньйорів. Король навіть видав закони, які були чинними у всій Франції, а не лише в королівських володіннях (раніше таких законів не видавали, бо їх усе одно ніхто не виконував). Він здійснив грошову реформу, яка збагатила державу. Було встановлено нагляд за королівськими службовцями, яких зобов’язали привселюдно присягати на те, що вони не крастимуть і не братимуть хабарів. Авторитет королівської влади від цих заходів дуже зріс.

Особливо посилилася королівська влада у Франції в XIII ст. за Філіппа TV Красивого (1268-1314). Вигідно одружившись, цей монарх заволодів областю Шампань і королівством Наваррою за Піренеями. Він напав на Фландрію, але її міста повстали проти чужинців і розгромили у битві шпор” (1302) добірне французьке рицарство (таку назву битва одержала, тому що фландрійці зняли з убитих рицарів 4000 позолочених шпор і порозвішували їх у соборі на знак перемоги).

У Філіппа IV Красивого постійно не вистачало грошей. Він навіть став фальшивомонетником. Але найбільші надії король покладав на стягнення податків з населення, ухваливши сплату податку духовенством. Щоб примирити народ з новими податками, Філіпп IV Красивий у 1302 р. скликав Генеральні штати – дорадний орган при королі, який існував у Франції до 1789 р. і до складу яких входили представники духовенства, дворянства та городян. Генеральні штати ніби за дорученням суспільних станів давали згоду на запровадження нових податків, посилюючи королівську владу. З їх появою у Франції станова монархія зміцніла.

Сама думка про те, що церква у Франції має платити податок, виводила папу з рівноваги. Між папою та французьким королем спалахнув гострий конфлікт, переможцем з якого вийшов король. Філіпп IV Красивий надовго перетворив пап на васалів французької корони, змусивши їх переселитися до Авіньйона. Ця подія в історії відома під назвою “Авіньйонський полон”.

Авіньйонський полон – період вимушеного перебування Римських пап у м. Авіньйоні (Південна Франція) з І808 по 1378 р., яскравий приклад суперечок про першість духовної або світської влади в період становлення національних держав. Безпосереднім приводом стала боротьба Папи Римського Боніфація VIII (1294-1303) з французьким королем Філіппом IV Красивим (1285-1814) – представником династії Капетингів, котрий проводив активну політику приєднання до Франції нових територій (графства Шампань, королівств Наварра і Ліоне), що вимагала нових фінансових надходжень у державну казну. З цією метою він обклав податками католицьке духовенство, чим викликав незадоволення Папи Римського” Спеціальною буллою Боніфацій VIII під загрозою відлучення від церкви заборонив усім світським князям вимагати або отримувати від духовенства будь-які податки, а духовенству сплачувати їх без дозволу римського престолу. Філіпп IV розцінив це як втручання Папи Римського у внутрішні справи держави. У1302р. король скликав Генеральні штати, які його підтримали. Після відлучення короля від церкви й арешту папського легата протистояння між світською і духовною владою досягло найвищої точки. Філіпп IV вирішив діяти силовими методами. Його озброєний загін фактично заарештував Боніфація VIII у родинному замку в Ананії поблизу Риму і пристарілий папа незабаром помер. Новий Папа Римський Климент V, француз за національністю, на вимогу Філіппа IV переніс папську резиденцію з Риму до м. Авіньйона, де папи залишалися під наглядом французьких королів протягом сімдесяти років.

Булла (кулька) – найважливіший папський документ латинською мовою, що містить звернення, постанову або розпорядження. Скріплюється круглою металевою печаткою – буллою (звідси походить назва).

Здобута перемога над католицькою церквою розв’язала Філіппу IV руки. Він узявся за своїх основних кредиторів – орден тамплієрів, яким заборгував багато грошей. Короля непокоїв не стільки сам борг (борги він вмів не повертати), скільки могутність ордену, який до того ж підпорядковувався не монарху, а папі. Тамплієри на той час мали землі у Франції, Англії, Фландрії, Іспанії, Португалії, Італії, Австрії, Німеччині, Угорщині та на Сході, а також мали сильне військо, активно займалися лихварством. Саме вони винайшли вексель – документ, за яким гроші, покладені в одну з фортець, можна було одержати в іншій фортеці, що дуже спростило грошові перекази. Тому й не дивно, що тамплієри мали вдосталь грошей, щоб позичати їх навіть європейським монархам.

У 1307 р. французький король за згодою з папою Климентом V заарештував членів цього ордену і посадив їх у в’язницю. Було ув’язнено і великого магістра ордену. Королю кортіло якнайшвидше заволодіти скарбами тамплієрів, але вони безслідно зникли. Король і папа влаштували над тамплієрами суд. 54 з них спалили живцем у Парижі. Зберігся переказ, що великий магістр тамплієрів перед смертю прокляв Філіппа IV й Климента V і напророчив їм швидку загибель. Це похмуре пророцтво справдилося – обидва вони незабаром померли. Історики вважають, що хтось за допомогою отрути помстився королю й папі за загиблих тамплієрів, які “були значно меншими грішниками, ніж їх судді”.

Після смерті Філіппа IV пророцтво тамплієрів і далі справджувалося – три його сини померли за загадкових обставин. Королем вельможі проголосили Філіппа VI Довгого – представника сімейства Валуа. Він започаткував королівську династію Валу а, яка існувала до кінця середньовіччя.

Проте утвердитися новій династії було непросто. У Філіппа IV Красивого залишилася донька – англійська королева, син якої Едуард III посів англійський трон. Саме він заявив, що в нього більше прав на французьку корону, ніж у будь-кого з Валуа. Щоб віднадити Едуард а III, французькі законодавці заявили, що корону не слід передавати по жіночій лінії. Отже, мати Едуард а III не могла передати сину право на французький трон, бо сама його не мала. Едуард III стояв на своєму. Питання про те, хто має посісти французький трон, було лише приводом до війни, бо воєнний конфлікт назрівав уже давно. Яблуком розбрату між Францією і Англією стала багата Фландрія, яка лише вважалася васалом Франції, а насправді була незалежною. Міста Фландрії більше тяжіли до Англії, з якою їх пов’язували спільні господарські інтереси.

Страшна війна між Францією та Англією, яку назвали Столітньою, почалася в 1337 р. і точилася з перервами до 1453 р. Внаслідок її тривалій та болісний процес об’єднання Франції завершився.