Казка про чарівне джерело

Кожен українець повинен знати історію свого народу, своєї країни. Без минулого немає сучасного, не буде й майбутнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. А душа живе вічно в легендах, переказах, казках, які поколіннями передаються із вуст в вуста.

Одна з легенд, висвітлена у формі казки у цьому посібнику, розрахована на учнів молодших та середніх класів, які тільки починають вивчати історію.

Казка допомагає дітям відтворити тогочасні події, умовно перенестись в минуле , а це сприяє вивченню історії рідного краю, його легенд і переказів.

В далекій від нас стороні, за морями – океанами жила заможна родина. Жили щасливо.. Та біда ввірвалась несподівано – захворіла дочка,  Єлизавета.

Ніхто не міг допомогти хворій дівчині. Були і лікарі, і знахарі в них вдома, використовували цілющі трави і мазі. Тяжка недуга знесилила Єлизавету. Життя дівчини згорало, а ліків не було.

І ось здалеку надійшла приємна звістка. Добрі люди повідомили, що в селі Хрінники, поблизу лісу, є джерело, вода якого зцілює, лиш варто її випити. Не повірили батьки, але все ж вирішили шукати джерело і завезти туди свою донечку.

Дорога туди була дуже довгою, важко було й  хворій Єлизаветі, навіть коні підбилися, але бажання знайти порятунок перемогло. Не раз вона питала: “Тату, куди ж ти мене везеш? Повертаємось додому.””Ні, доню, – відповідав батько, – ми знайдемо його, ти будеш здоровою”.

Люди, що йому порадили знайти дорогу до джерела, подарували їм карту, яка вказувала дороги і стежини, що вели до хрінницького джерела, яке називається Рейзя.

Дівчина зневірилась в тому, що стане здоровою, вирішила, що від її недуги немає ліків. Далі їхати відмовлялась. Та батько вблагав її потерпіти, обіцяв, що це буде остання подорож. Більше ліків шукати не будуть.

– А що ти, тату, знаєш про це джерело?- спитала донька.

– Знаю, що знаходиться воно поблизу Рейзі. А Рейзя – це курган, насипаний над могилою.  Татари під час набігів зібрали 200 дівчат з навколишніх сіл і вели на невільницькі ринки. По дорозі дівчата чинили опір. Але звільнитися не вдалося. Покарання було надзвичайно жорстоким. Дівчат живцем закопали і насипали пагорб. Довгий час було чути крики і стогін з-під землі. Місцеві жителі побудували пам’ятник на місці могили. Пройшло небагато часу,і з кургану потік тоненький струмочок, який “бив ключем” з-під землі. Так утворилось джерело, яке, як зрозуміли пізніше люди, було цілющим.

– Хіба так буває? – перебила розповідь дівчина.

– Буває, донечко, в природі різні дива бувають.

– А й справді, це диво! Тату, я вірю в силу цього джерела, ми обов’язково його знайдемо! – сказала дівчина.

– Доню, здається, ми вже зовсім близько до нашого порятунку.

Він взяв у руки карту і вигукнув:

– Так, так, це він. Ось тут височіє пам’ятник, зовсім такий, як зображено на карті. Він височіє над землею, на пагорбі, тут поля, а там, далі – ліси.

– Тату, давай спустимось вниз, побачимо, що там, – попросила Єлизавета.

– Але тобі ж важко, дитинко. Може, я сам подивлюсь? – спитав батько.

– Ні, ні, ні! Тут так гарно, дивовижна краса. Природа – як в раю. А де ж струмок?- і вона ступила на хрінницьку землю.

Дівчину зачарував м’який зелений трав’яний килим, ніжна прозора небесна блакить, чудові квіти, які вона ніжно пестила руками, принюхуючись до кожної.

Раптом її погляд ковзнув пагорбом і дівчина скрикнула:

– Таточку, це ж джерело, подивись, як підстрибує струмочок і біжить прозора водичка! Це воно!

– Радій, донечко, ми знайшли його! – заплакав з радості батько. Та не було сил у Єлизавети, щоб спуститись до джерела.

– Я втомилася, посиджу трішки, – сумно мовила вона.

Тим часом батько спустився до цілющого джерела, зачерпнув горнятко води і приніс Єлизаветі.

Вона жадібно випила її, попросила ще. Коли випила, радісно скрикнула :

– Здається, я можу встати, мабуть, я можу йти, тату, я хочу бігти! Я чую в собі силу, якої давно не відчувала!

– Яке щастя! – батько витирав сльози і знову, плачучи, кричав:

– Земля ця чудодійна! Цілющі її води. Моя дитина здорова!

– Я справді здорова, тату! Я іду-у-у-у, –  кричала Єлизавета.

– Ходімо, доню, ходімо, розкажемо людям, що в Хрінниках є диво – джерело, яке здорового – ще оздоровлює, а хворого – лікує. Хай кожний подорожній, напившись водички, набереться сили, – сказав батько.

– Так, тату, розкажемо.

І вони, обійнявшись, відпустивши коней, пішли в далеку дорогу додому. А ще залишили кружку, щоб люди мали з чого напитись водиці.

Ішли і повсюди розповідали про дива матінки – природи, про те, що повернуться сюди, щоб очистити джерело від мулу і зробити місточок до нього. Так воно   і сталося, донині люди тут п’ють воду і зцілюють нею себе.