Історія про маленького босоногого подолянина Михайлика – дитини із великою душею, чистим серцем та величезною любов’ю до читання.

https://www.youtube.com/watch?v=YIwpDE3X-yA&t=713s

– Ти ж сам бачиш, Панасе, як він аж тремтить за наукою. Зроби щось, Панасе.

У батька без безсилля и злості повивались наморозю очі, а в жилах на скронях більшало крові.

– Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на злейшее наступаю.

– Тоді продай, Панасе, корову.

– Корову !? Ти що? .. – У хижці одразу стало тихо, бо хто не зна, що таке корова у бідній селянській сім’ї? Навіть мати примовкла …

Згодом батько змирився, що йому й далі доведеться вбожіти – продав корівчину, а я пішов учитися …

Мати про Біблію:

– Бо люди кажуть … Он прочитал один розумник геть усю Біблію и позбувся того, що я у черепку, – показую пальцем на лоба, страхає мене святим письмом.

– Я ж Біблії не читаю.

– В тебе, вітрогоне, гляди, хватить розуму и до неї допастись.

Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати …

На ярмарку за тоненьку книжечку “Три торбиоту” я вiдда “безсовисному крамареву аж п’ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi отої зозулястої, що завжди норовить потаємно в казивести курчат, бо дужеiлося посмiмаятись. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дом за цi три торби реготу мав я аж сiм смуткiв… Отак и дiзнаєшся, що смiх и грiх живуть по сусiдству.

Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Він, довідавшись про мою кумерцию, аж затанцював у себя на току, затанцювали все його кучери, яким завжди було тiсно под шапкою. Я добре знав, як дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою – баранячi кучери. Але на цей раз нiщо не могло розсердити розвеселийлого хлопця. Його видовженi, з веселою недовiрою, очи, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб’я, аж сльозились од смiху.

Що відчув Михайлик під час розмови с поповичем? ( «… Я починаю соромитись ой (своїй ніг), брудняя, порепание і подряпаньи стерни, починает соромитись свого незугарная полотняные сообщений и торбите, що пропікає поп спины попівського пундика імінок мівінського пундик імінок мівінського пундик імінок мівінського пундик імінок мівінського пундик імінок мівінськой пундик імінок мівінськими імівськими ипіниками мівінськими сором, затятість и гордість змагаються в мені, а до очей зрадливо підкочуються сльози.

Як хлопець готувався до читання книги?

«Чтобы не схопити« басурмена », я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником и вже тільки тоді, смакуючи, розгортаю палітурки».

Михайлику дуже хотілося віднайти книгу для читання. Він звертається до Мар’яни, щоб та допомогла йому в цьому. Дівчина приводить хлопця до попа, який дає для читання книгу «Космографія» . Михайлик намагається осмислити її, але йому це складно, оскільки книга має багато незрозумілих термінів, понять. Піп навмисно дав хлопцю таку книгу. Ніхто на селі Михайлику не мой розтлумачитиї зміст. Тільки дядько Себастіян сказав: «… це книга про небо» – і порадив повернути цю книгу попу.

– Може, тобі в попа Біблію дали? То зараз же занеси її назад … – Моя мама десь чула, що найрозумнішою и найтяжчою книгою в світі є Біблія: дочитаєш її і, гляди, повилітають клепки з голови.

Сторож Шевко:

– Ану покажи цю книженцію, то ми зараз и побачимо, чим напхана и чого варта твоя голова. – Куцими пальцями, в які врізались прокурени, круглі, наче мідні копійки, пазурі, Шевко розгорта книги, нишкне, довго вчитуться, здивовано ворушить бровами, в які теж понабивались веснянки, книги и приківає очі.

Я зовсім не сподівався на таке и оторопіло дивлюся на чоловіка, далі кахикаю, але Шевко и вусом не веде.

– Так що ви мені, дядьку, скажете? – нарешті наважуюсь запитати його.

– Що? А ти ще не пішов звідси? – дивуються повіки, щоки и вуста Шевка.

– Ні, ще не пішов.

– То можеш іти. А скажу я тобі одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли більше з’їси каші. Тут усе діло в каші. Зрозумів?

– Зрозумів.

– То й будь здоров, – він знову заплющу очі, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потім теж сміюся, бо що ж мені залишається робити? І головне – я помню, чтобы починить насочуватися сміхом, але очей не розплющую.

 Мар’яна до Михайлика:

Ось! – Дівчина напівобтається, діста з пазухи книгу в крамних палітурках, урочисто подає мені, а очима пантрує на двері. – Хай попошукають тепер її!

– Спасибі, Мар’янко, велике спасибі, – беру книгу, не знаючи, як и де її заховати.

– Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, – зітхає наймичка, махає рукою перед очима, наче відганяє од них печаль, і переводить погляд на книгу. – І за скільки ти можешїї вчитати?

– Та за два дні й прочитаю.

– За два дня? – дивується Мар’яна. – А я, певне, за все життя не вчитала б. І там тільки пишут мудрі голови? Прочитай мені, Михайлику, хоч тронічки, – Вона, прислухаючись, бере сінешні й покойові двері на клямки, а я розглядаю книгу, і мені мерхне в очах.

– Що таке, Михайлику? – перелякалась Мар’яна. – Ой, це, може, з неподобством? – Дівчина, щось згадавши, шаріє и вишарпує книгу с моїх рук.

– Ти чого, Мар’яно? – потискую в подиві плечима.

– А чого ж ти таким ставом, коли заглянув у неї? – обережно погортала кілька сторінок.

– Бо вона не по-нашому написана, – беру книгу і дивлюсь на чуже, незрозуміле письмо.

Вдень, навіть взимку, я ще міг сяк-так хитрувати, але ввечері діло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала сліпака, і я вже в темені мусив додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить “рокова куля”, чи “стріла Купідона”.

Через отой поганий, бензином заправлений сліпак, що весь час фахкотів і погрожував вибухнути, я найбільше ремствував на матір, а далі додумався перехитрити її. Коли в хаті всі, окрім цвіркуна, засинали, я навшпиньках підходив до печі, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвічував каганець і забирався з ним на піч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб світло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стікатися царі й князі, запорожці й стрільці, чорти й відьом.

Михайло Стельмах

«Я став би птицею, коли б …»

Я ставлю би птицы, коли б:
Не жив на світі чорнего хліба,
Коли б на світі НЕ жил
Столапе зла …
Я нерозщеплен любов
В Полях, в серий посий знов,
Посие в Роси хліб с
руками и підіпрет хиткі рокия
Грудемьми, руки –
Земние немало в мене справ.
Тому і став я сіячем,
Тому я птицею не став…