Дощ

Дощ

Частина І. Початок.

    Був чудовий літній день. Діти грали на вулиці, двоє літніх людей занудливо, але натхненно грали в шахи і тільки Меррі Джонсон, або як її ще називали Міссіс Джі через її незвичайну поведінку,зі своїми двома дітьми Дарсі та Джонсі сиділи вдома. Жила Міссіс Джі на третьому поверсі п’ятиповерхового будинку, навпроти церккви. Ніхто достеменно не знав, чому вона не виходила надвір, а деякі люди навіть її боялися. Дарсі і Джонсі були близнятами, і також рідко виходили надвір хоч, і були на вигляд вже дорослі, їхнього точного віку ніхто не знав, а сама Міссіс Джі не хотіла казати  їхнього справжнього віку. Джонсі була дуже сором’язливою, а Дарсі навпаки була грубою і задиркуватою.

   Але одного дня  сонячна і ясна погода змінилася на похмуру, і прохолодну. Наближалися зловісні чорні хмари, всі діти побігли ховатись у під’їзди і навіть ті двоє літніх людей,яких доречі звали Боб Пейтон і Саймон Раянс зайшли у

один із під’їздів, і довго говрили про дощ та й взагалом про природу. Боб Пейтон і  Саймон Раянс дуже поважали дощ,  і вважали що дощ це це своєрідна подяка Бога за нашу працю, а люди з вулиці в свою чергу вважали їх дивними. Поки дехто чекав закінчення дощу, хтось від нудьги вже пішов у свої квартири.

   Містер Пейтон і Містер Раянс  досі не переставали говорити, але тепер вони змінили тему розмови, і говорили про будинки та дитячі майданчики. Дощ не переставав йти і тільки посилювався, людям що залишилися набридло чекати, і вони розійшлись по своїм квартирам. Залишились тільки Містер Пейтон  і Містер Раянс. Вони далі розмовляли про будинки, але під час розмови Містер Раянс помітив когось на узбіччі напів-розваленого будинку, але оскільки він забув свої окуляри на столику разом із шахами, а виходити під дощ йому не хотілося, то він попросив в свого товариша окуляри. Одягнувши окуляри він зрозумів що вони йому не підходять і Містер Раянс вирішив взяти свої окуляри зі столику. Вийшовши, з підїзду йому почали капати на лисину великі каплі кришталево чистої води,

піднявши свої окуляри він повернувся назад до під‘їзду. Протертши лінзи серветкою і вдягнувши він довго вдивлявся в той напіврозвалений будинок.

-Ну що там, що там?-нетерпляче спитав Містер Пейтон.

У відповідь пролунала тиша і звук падаючих капель.

-Чи це мені здається, чи це справді те що я думаю.-почисуючи голову сказав Містер Раянс.

-Та говори уже, не тягни кота за хвіст.-схвильовано вигукнув свою улюблену фразу Містер Пейтон.

-Якщо мене не підводить мій зір, а він мене ніколи не підводить, то це схоже Міссіс Джі.-невпевнено скозав Містер Раянс.

-Та ні цього не може бути.- здивовано вигукнув його напарник.

На узбіччі того напіврозваленого будинку ходила Міссіс Джонсон тримала в руках величезну подерту сумку.

Вона збирала цеглини які повідвалювались від будинку і складала їх у сумку. Містер Пейтон і Містер Раянс  були в недорозумінні.  Через декілька хвилин Міссіс Джі поверталася до своєї квартири.