iсторiя декоративно-ужиткового мистецтва i

Український народ здавна був одним із найталановитіших у світі. Жага до самостійності й незалежності сприяла до збагачення народної творчості, мистецтва та справжніх українських традицій. Прагнення виживати у важкі часи, стиль життя наших прадідів сприяло виникненню декоративно-ужиткового мистецтва. Речі створювались не лише для естетичного задоволення, адже прикрашаючи оселю, мали практичне застосування.

Декоративно-ужитковим мистецтвом називають вид художньої діяльності, продукти яких є водночас і естетичними, і практичними у своєму використанні. Декоративне у перекладі – прикрашати. Слово ужиткове говорить, що речі мають практичне використання, а не лише слугують елементами естетичного задоволення.

Декоративно-ужиткове мистецтво

Яке ж основне завдання декоративно-ужиткового мистецтва? Звичайно ж, людина здавна захоплювалась красивими речами, тому намагалась зробити своє побутове середовище гарним, що й лежить в основі декоративності. Декоративність показує зміст та художню образність та є єдиним способом, який виражає їх.

Декоративно-ужиткове мистецтво поділяють на види за певним призначенням предмета − меблі, взуття, столові прибори, за технікою виготовлення – вишивання, малярство, в’язання, за матеріалом – деревина, текстиль, камінь (використання природних матеріалів), скло, пластмаси, метали та їх сплави (використання штучних матеріалів).

Кожній сучасній українській області притаманні свої декоративно-ужиткові вироби, котрі набули значного розвитку. Національні традиції регіонів України та їх історія говорять про мистецьку талановитість народних майстрів [Культура українського народу. – К., 1994; 42 ст.].

Основними художніми осередками є Опішня, що знаходиться у Полтавській області (художня кераміка), Решетилівка – у Полтавській області (килимарство), Дігтярі – у Чернігівській області (килимарство, рушники та плахтові тканини), Петриківка – у Дніпропетровській області (петриківській розпис), Кроловець – у Сумській області (кроловецькі рушники), Бубнівка – у Вінницькій області (центр традиційного гончарства), Клембівка – у Вінницькій області (художня вишивка), Косів – у Івано-Франківські області (вироби з дерева, кераміка, килими), Вижниця – у Чернівецькій області (вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням).

Художнє оздоблення побутових предметів сприяло виникненню українського декоративного розпису. Наші прадіди полюбляли прикрашати хатні стіни та господарські приміщення, інтер’єр з деревини, меблі, посуд. Хатній настінний розпис – найдавніший та найпоширеніший вид малярства, який характеризується великою різноманітністю орнаментальних мотивів у всіх зонах та областях.

Розписувались віконниці, двері, обрамлення вікон і дверей, підвіконня, наріжні пілястри, фриз, що знаходиться вгорі стіни, призьба, стіни хат. В самому ж інтер’єрі хати декоративно розписували обрамлення вікон, дверей та образів, піч, стелю тощо. Коли ж декорували фасадну стіну, то основним орнаментальним мотивом слугували «квіти у вазоні».

В декорування українського житла важливу роль мали розписи на дереві: меблі, посуд, господарські речі, іграшки для дітей, скрині.
Яскравою сторінкою увійшов народний розпис в історію української культури. Він включає в себе: настінний розпис церков, хат та господарських споруджень, кальовки (різнобарвні малюнки на папері), народний живопис й графіка, розпис фарбами (олійна основа) на дерев’яних виробах (музичних інструментів, іграшок, вуликів тощо), писанкарство, розпис тканин та скла.

Ще у далеку давнину український народ приділяв достатню увагу одязі та побутовим предметам з тканини, вишиваючи на них орнамент або зображувальний мотив. Цей вид діяльності назвали українською народною вишивкою. При цьому користувались різними техніками: хрестик, гладь, мережка тощо. Досить часто вишивка поєднувала у собі кілька технік, які доповнювали один одного. Буває однокольорова та багатокольорова вишивка. Шматок домотканого полотна, потрапивши в руки народної майстрині перетворювався на справжній витвір мистецтва. Зі смаком вишиті рушники, наволоки, підзори надавали свіжості традиційному інтер’єру та входили до селянського побуту, а вишитий одяг був органічним компонентом обрядових свят.

Художнє оздоблення побутових предметів сприяло виникненню українського декоративного розпису. Наші прадіди полюбляли прикрашати хатні стіни та господарські приміщення, інтер’єр з деревини, меблі, посуд. Хатній настінний розпис – найдавніший та найпоширеніший вид малярства, який характеризується великою різноманітністю орнаментальних мотивів у всіх зонах та областях.

Розписувались віконниці, двері, обрамлення вікон і дверей, підвіконня, наріжні пілястри, фриз, що знаходиться вгорі стіни, призьба, стіни хат. В самому ж інтер’єрі хати декоративно розписували обрамлення вікон, дверей та образів, піч, стелю тощо. Коли ж декорували фасадну стіну, то основним орнаментальним мотивом слугували «квіти у вазоні».

В декорування українського житла важливу роль мали розписи на дереві: меблі, посуд, господарські речі, іграшки для дітей, скрині.
Яскравою сторінкою увійшов народний розпис в історію української культури. Він включає в себе: настінний розпис церков, хат та господарських споруджень, кальовки (різнобарвні малюнки на папері), народний живопис й графіка, розпис фарбами (олійна основа) на дерев’яних виробах (музичних інструментів, іграшок, вуликів тощо), писанкарство, розпис тканин та скла.

Ще у далеку давнину український народ приділяв достатню увагу одязі та побутовим предметам з тканини, вишиваючи на них орнамент або зображувальний мотив. Цей вид діяльності назвали українською народною вишивкою. При цьому користувались різними техніками: хрестик, гладь, мережка тощо. Досить часто вишивка поєднувала у собі кілька технік, які доповнювали один одного. Буває однокольорова та багатокольорова вишивка. Шматок домотканого полотна, потрапивши в руки народної майстрині перетворювався на справжній витвір мистецтва. Зі смаком вишиті рушники, наволоки, підзори надавали свіжості традиційному інтер’єру та входили до селянського побуту, а вишитий одяг був органічним компонентом обрядових свят.

Виробничі процеси, які входять у створенні тканини на ткацькому верстаті за допомогою переплетення взаємно перпендикулярних ниток називається ткацтвом.
Українські народні тканини – різні за призначенням, їх виготовляють майстрами ручним способом. До народних тканин відносять полотно, сукно, вовняні тканини, поштучні вироби (скатертини, рушники, плахти, запаски тощо).

Створення килимів називають килимарством (гобеленів, шпалер, сумахів). Вовна, бавовна, лляні волокна є основною сировиною килимарства. Для здійснення цього процесу використовують ручний або машинний способи. Для ручного виробництва використовують вертикальні і горизонтальні верстати, для машинного – механізовані килимарські верстати і жакардові машини.

Килимом називають твір художнього ткацтва, який використовують для оздоблення чи утеплення приміщень.

Килими відомі ще з далекої давнини. Найдавнішим килимом ручної роботи вважають Паризький, що знайшли в Алтаї в одному з Паризьких курганів. Належить він до V-VI століття. На даний час цей ворсовий килим зберігають в Ермітажі.

Існування килими також в Ассирії та Вавилоні, в оселях Північного Причорномор’я. Перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі та вірменські килими – найвідоміші килими Сходу [Національна культура в сучасній Україні. – К., 1995; 123 ст.]. У Європі килими набули поширення пізніше, зокрема у слов’ян.

Виготовлення з глини різноманітних гончарних виробів прийнято називати гончарством (посуду, кахлів, іграшок). Гончарство винило в епоху Палеоліту та розвивалось у тих районах, де глина для цього була найбільш придатною. Спочатку від шкідливих домішок очищали сировину, замішували, виготовляли задумані речі, висушували на сонці і в кінці-кінців випалювали (для початку на відкритих вогнищах, а потім – у звичайних печах та по завершенню процесу – у гончарських горнах). Гончарство переросло в окреме ремесло завдяки появі гончарського круга.

Глина або суміш глини з іншими речовинами є досить древнім матеріалом. Отримавши задану форму, опаливши, глина стає довговічною та називається керамікою. Археологи цікавляться вивченням й дослідженням кераміки та черепків керамічних виробів (Трипільська культура України, давньогрецька тощо).
У процесі виготовлення кераміки з’явились різновиди її за якістю, терміном експлуатації та сумішами, які використовуються: кераміка, теракота, кахлі, майоліка, фаянс, порцеляна, металокераміка тощо.

Керамікою широко користуються для виготовлення посуду і, навіть, для деталей космічних кораблів, адже сировина є дешевою та витривалою до агресивного середовища без істотних змін.

Бондарством називають виготовлення ємкостей для зберігання й транспортування продуктів (бодні, діжі, барила, баклаги). Українські народні майстри прекрасно розумілися в особливостях деревини, яка попередньо проходила необхідну обробку. Дерева зрубували вручну, потім висушували та сортували.
В Україні значного поширення набуло столярне ремесло. Ремісники користувались не лише загальновживаним інструментом, але й столярним верстатом. Столярний верстат допомагав виготовляти стільці, ліжка, рами, дерев’яні частини плугів. На простому токарному верстаті виготовлялись круглі вироби: колони, деталі самопрядок, веретена, качалки, іграшки.

На заході України, у поліських районах помітне серед промислів займало лозоплетіння, плетіння кори дерева й бересту. Кошики для ягід та грибів плели з тонких й вузьких смужок бересту, дранки липи або дубу. Дранка (тонкі широкі дощечки, обстругані та розпарені) слугувала для виготовлення коробок-сівалок. Багато виробів плели з лози – корзини, верейки для овочів, з соломи – солом’янки, брилі – для зберігання зерна. Плетені поліські вироби відрізнялися своєю художньою досконалістю. На даний час в Україні плетіння збереглось як художній промисел.

Мистецтво є багатофункціональним за свої використанням, адже було не лише пізнаванням та відображенням життя, але й специфічною його моделлю. Воно зберігало свою незалежність, незважаючи на різноманітні соціальні функції.

Мистецтво, котре виникло внаслідок трудової діяльності, пов’язане з життям українського народу, було лише народним. В усі часи народне мистецтво вважалось фундаментом художньої культури.

Осмислення гуманного, декоративного вмісту народної творчості, форм та жанрів, насичення орнаментальних та художніх мотивів, образів та музики вважались досягненням декоративно-ужиткового мистецтва у різні історичні епохи, народжених людською фантазією.

Отже, українське декоративно-ужиткове мистецтво має прадавнє коріння. Українські промисли існували ще за доби Київської Русі, про що говорять історичні довідки й пам’ятки. Тож найдавнішими видами українського ужиткового мистецтва вважають різьбу по дереву, вишивку, гончарство, кераміку та килимарство.

ДЕКОРАТИ́ВНО-УЖИТКО́ВЕ МИСТЕ́ЦТВО – мистецтво виготовлення, а також художнього оформлення виробів побутового призначення. Вирішал. роль у створенні худож. образу предметів Д.-у. м. відіграють: форма виробу, орнам. або сюжетні мотиви, виконані живопис., графіч. або пластич. засобами. Д.-у. м. впливає на формування морал., етич. та естет. поглядів, емоц. стан людини. Воно задовольняє практ. і художні потреби сусп-ва, є невід’ємним від його матеріал., культур., побут., етніч. та нац. особливостей. Зразки Д.-у. м. розрізняють залежно від матеріалу й техніки виготовлення за осн. видами: художня кераміка, художнє скло, худож. метал, художні вироби з дерева, художні тканини, вишивка, мереживо, худож. розпис, батик, художнє оброблення шкіри. Кожен з цих видів має підвиди. В обробленні дерева виділяють: бондарство, випалювання, різьбярство, токарство тощо.

Історична довідка

З давніх-давен людина в створених виробах задовольняє не тільки свої щоденні утилітарні потреби, але й одночасно й свої естетичні потреби, намагаючись прикрасити предмет, яким вона користується. Поява орнаментованих предметів в первісному мистецтві пов’язана з трудовою діяльністю та обрядом. Як вид художньої творчості декоративно-ужиткове мистецтво остаточно складається під час виділення ремесла в самостійну галузь виробництва. До промислового перевороту всі вироби виконувалися вручну майстром та його підмайстрами – ковалями, гончарями, швачками…

В Україні сформувалося багато видів народного мистецтва:

– художня обробка дерева, каміння, металу;

–  гончарство;

– художня вишивка;

– ткацтво і килимарство;

– декоративний розпис тощо.

Художньо-побутові вироби, які виготовляються вручну в наш час набули значного розвитку в усіх областях України. Кожен вид декоративно-ужиткового мистецтва тісно пов’язаний з історією, національними традиціями регіонів і свідчить про мистецьку обдарованість народних майстрів. Назвемо основні художні осередки:

1. Опішня (Полтавська обл.) – художня кераміка;
2. Решетилівка (Полтавська обл.) – килимарство;
3. Дігтярі (Чернігівська обл.) – килимарство, рушники, плахтові тканини;
4. Петриківка (Дніпропетровська обл.) – петриківський розпис;
5. Кролевець (Сумська обл.) – кролевецькі рушники;
6. Бубнівка (Вінницька обл.) – центр традиційного гончарства;
7. Клембівка (Вінницька обл.) – художня вишивка;
8. Косів (Івано-Франківська обл.) – килими, художні вироби з дерева, кераміка, шкіра;
9. Вижниця (Чернівецька обл.) – вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням.

Найвищого звання – народний художник України – удостоєні:

–         Білокур К.В. (народне малювання);

–         Головко Д.Ф. (художня кераміка);

–         Гоголь Л.Є. (художник килимів і гобеленів);

–         Зарицкий І.В. (художнє скло);

–         Литовченко І.С. (художнє ткацтво, монументальне мистецтво);

– Примаченко (Приймаченко) М.О. (майстер народного розпису);

– Наєнко О.Ф. (монументальне мистецтво, працював в техніці інкрустації соломкою);

– Товстуха Л.С. (художник килимів);

– Тимченко М.К. (майстер народного розпису).

Протиставлення народного декоративного мистецтва професійному (ремеслам та промислам) відбувається за двома передумовами. По-перше, народне мистецтво створюється самим народом і для себе, тобто людьми, які зайняті хліборобством, скотарством, мисливством, а не спеціалістами – художниками й майстрами, що займаються виключно мистецтвом. По-друге, це мистецтво підкорюється своїм законам, а не закономірностям стильового розвитку, тому має особливий характер, зміст і художню структуру виробів.

Народне декоративне мистецтво – багатофункціональне явище. Практична, обрядова, естетична, ідейно-смислова, виховна функції лежать в його основі.

Природа ужиткового мистецтва

Трудова діяльність людини породжує трудові ритми – повтори тіла, змахи рук. Не виключно, що найдавніший вид мистецтва – трудові пісні, засновані на робочих ритмах, свідоцтво того , що людина давно збагнула значення ритму. Почуття ритму – один з фундаментів естетичного засвоєння дійсності. Можна говорити про те, що ритм є єднальною ланкою між матеріальним та духовним світом, допомагаючи в праці, розвиваючи здатність людини сприймати світ, відтворювати його. Механічні подряпини та сліди обробки матеріалу набували характеру ритмічного повтору. Виникало зображення, яке ми називаємо орнаментом. Найяскравіше своє виявлення народний орнамент виявив в малярстві та вишивці.

Народні промисли:

1. Українська народна вишивка – прикрашення одягу та побутових предметів з тканин, на яких вишивається орнамент або зображувальний мотив. Техніки вишивки різноманітні – хрестик, гладь, ажурна, мережка і т.п. Дуже часто вони комбінуються, доповнюючи один одного. Розрізняють білу (однокольорову) та багатокольорову. Під руками народних майстринь простий шматок домотканого полотна ставав справжнім витвором мистецтва. Орнаментовані вишивками рушники, підзори, наволоки, декоративні тканини оживляли інтер’єр традиційного народного житла, входили до складу фольклорно-естетичного контексту селянського побуту; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових свят.

Історична довідка

З давніх-давен традиція вишивання жила серед народу. Її коріння губиться ще в дохристиянського культурах. Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини орнаментами.

1. Український  народний декоративний розпис пов’язаний з художнім оздобленням предметів побуту. Українці з давніх-давен прикрашали стіни хат та господарські будівлі, дерев’яний хатній  інтер’єр, меблі, посуд, господарські речі. Найдавнішим і найпоширенішим видом народного малярства був настінний розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орнаментальних мотивів у кожній зоні та області. Розписом покривалися  стіни хат, призьба, фриз, що йшов угорі стіни, наріжні пілястри, підвіконня, обрамлення вікон та дверей, самі двері, віконниці. А в інтер’єрі хати – піч, стеля, сволок, обрамлення вікон та дверей, образів тощо. В декоруванні фасадної стіни основним орнаментальним мотивом виступали «квіти у вазоні».

Важливе місце в художньому орнаменті житла на Україні посідали декоративні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарські речі, дерев’яний посуд, дитячі іграшки і особливо, скрині.

Народний декоративний розпис увійшов яскравою сторінкою в історію культури українського народу. До нього належать:

1) Настінний розпис культових приміщень (церков), жител і надвірних господарських споруд;

2) Багатобарвні малюнки на папері, відомі як мальовки;

3) Станковий народний живопис і графіка;

4) Оздоблення олійними фарбами дерев’яних виробів (скринь, мисників, вуликів, віялок, дерев’яного посуду, іграшок, музичних інструментів);

5) Писанкарство;

6) Розпис тканин;

7) Малюнки на склі (поширені переважно в західних областях України).

Настінний розпис – це живописне зображення,  яке виконано безпосередньо на стіні й пов’язано з архітектурою. Настінні розписи мають форми мозаїки, панно, тощо. Розписи бувають тематичні й орнаментальні, виконуються технікою фрески, темпери, клеєного, силікатного та воскового живопису із застосуванням синтетичних матеріалів.

Мальовка – декоративний малюнок на тонкому папері, виконаний аніліновими фарбами – «манійками», що прийшов на зміну настінному розпису в оформленні інтер’єру хати. З кінця XIX століття були винайдені яскраві анілінові барвники, тому майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах -мальовках відповідного розміру та формату. Паперові  прикраси – квіти в овалі, вазони-букети. Прямокутні килимки – наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер’єру (на каміні та сволоку, над вікнами та полом). З початку ХХ століття відомим центром виготовлення мальовок стає с.Петриківка Дніпропетровської області.

Петриківський декоративний розпис виник у селі Петриківка (нині Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.). З часу свого заснування у 1772 Петриківка була важливим адміністративним і торговельним центром Протовчанської паланки, де тричі на рік збирався ярмарок, на якому місцеві майстри продавали килими, вибій часті тканини, а також вироби з дерева, розмальовані самобутнім рослинним орнаментом. Після ліквідації Січі село стало казенною слободою, жителі якої не зазнавали постійного кріпацького гніту, що також сприяло розвитку народного мистецтва. Петриківські декоративні розписи розвивались у вигляді стінопису житлових приміщень та декору речей господарського і хатнього вжитку. В ХІХ столітті Петриківка вже була центром розповсюдження стінопису на Україні, орнаментика якого бере початок від стародавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалася в побуті запорізьких козаків для оздоблення їх житла, начиння та зброї. Характерним для мистецтва петриківського розпису є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів.

Широке застосування в розписі мають мотиви садових і лугових квітів та ягід – калини, полуниці, винограду. Характерним для петриківського орнаменту є також зображення акантового листя (папороті), пуп’янків, перистого ажурного листя.

1.    Декоративний розпис виробів із дерева

Декоративний розпис виробів із дерева (скринь, мисників, віялок, саней, дерев’яного посуду, іграшок та інше) веде свій початок  з настінного розпису дерев’яних культових споруд, поширених ще з давніх часів. Незначну частину декоративного розпису, що вціліла, становлять настінні розписи по дереву олійними фарбами в церквах, наприклад, у церкві Воздвиження в м.Дрогобичі (близько 1636 р.), розпис плафона в церкві с. Черва Закарпатської області (1753 р.).

1. 1.    Писанкарство

Одним з видів українського народного мистецтва виступають писанки, орнаментовані пташині яйця. Поширений здавна на Україні звичай розписувати пташині яйця пов’язаний з дохристиянським обрядом зустрічі весни. Мотиви розпису завжди мали символічний зміст: в них поетизувалась краса буття, втілювалось сподівання на краще майбутнє. Впродовж століть мистецтво писанки набуло характеру народно-декоративного живопису.

Багато народів світу шанували, возвеличували яйце з його власною атрибутикою. У багатьох стародавніх  народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла, навіть зародком усього Всесвіту. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник з яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому вони використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.

Досліджуючи матеріали археологічних експедицій з вивчення трипільської культури, вчені-археологи біля села Лука Врублівецька знайшли декілька керамічних яєць з так званими торохкальцями – маленькими камінчиками, що вільно торохкотіли всередині яйця. Їх використовували як засоби, що відлякують злих духів.

На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х – ХІІІ столітті. Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується Х – ХІ століттям. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки – яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими, сповіщаючи по прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. За період з ХІІІ до другої половини ХІХ століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів.

Ще одним унікальним явищем у декоративному мистецтві України є розпис великодніх яєць – писанок. Українські писанки беруть свій початок від прадавніх вірувань нашого народу. Якщо за часів язичництва писанку розписували до свята Весни, то за християнства – до Великодня, свята Воскресіння Христового. У слов’ян яйце було початком всього, прообразом космосу. Вони вірили, що весь світ подібний до великого яйця : шкаралупа – це небо, плівка – хмари, білок – вода, жовток – земля. Символіка яйця як зародку нового життя також перегукувалася із символікою сонця, якому поклонялися предки українців, вбачаючи в цьому небесному світилі запоруку відродження природи і життя.

В залежності від регіону існують відмінності в композиції декору, кольоровій гамі, поділі поверхні писанок. Численні хрести та перехрещення символізують родючість, кільця та прямі лінії в свідомості наших предків асоціювалися з чоловічим та жіночим началами, кольорова гама відображала навколишню природу.

У багатьох народів світу й дотепер існує звичай використовувати яйця у Великодніх святкуваннях, але вони переважно роблять крашанки ( тобто, варені яйця, зафарбовані в один колір ). В Україні ж писанкарство досягло найвищого рівня свого розвитку і стало окремим видом мистецтва, а писанка – одним з культурних символів України.